«Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ВСТУП

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по–різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV—XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX—X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.

У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці–вчені, але й аматори–журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII—XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні. Рядовому читачеві буває важко розібратися в усьому цьому, і він часто сприймає різні вигадки як історичну правду. Пропонована книжка в популярній формі розкриває деякі аспекти порушеної проблеми на основі найновіших досягнень мовознавства, історії, археології, антропології та інших суспільних наук.

Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці — частина слов'янського світу, а українська мова — одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців.

«Лежать віки, покриті пилом, позасихала кров на них...»

На території нинішньої України первісна людина сучасного типу з'явилася близько 300 тис. років тому в епоху раннього кам'яного віку — палеоліту, коли тут був теплий, помірно вологий клімат з періодичними похолоданнями — провісниками майбутнього зледеніння[1]. В епоху раннього палеоліту територія України ще була мало заселеною, тому до нас дійшли скупі свідчення про перебування тут первісної людини (кремінні рубила та інші кам'яні знаряддя праці), а впродовж середнього палеоліту (100 тис. — 40 тис. років тому) спостерігалося поступове похолодання через наступ валдайського зледеніння. Незважаючи на це, відбувалося досить інтенсивне заселення півдня Східної Європи аж до Десни й далі в основному з Кавказу і менше — через Карпати. У цей час на території України утворилися степи, які чергувалися з гаями, дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини. Тодішні люди (за біологічним типом — неандертальці) жили з полювання і збиральництва. Мешкали вони невеликими кровноспорідненими спільностями з 2—4–х сімей, у яких існував чіткий статевий і віковий розподіл праці: чоловіки полювали, жінки вели домашнє господарство, берегли вогнище, доглядали дітей.

Матеріальна культура за епохи середнього палеоліту досягла вже досить високого рівня: зросла майстерність обробки кременю (скребла, гостроконечники), з'явилися кістяні проколювальні знаряддя (шила та ін.), люди навчилися будувати житло з великих кісток мамонта і шкур, заготовляти деякі продукти про запас, у мисливстві стали застосовувати метальні знаряддя з гострим кремінним наконечником, оволоділи вогнем. Є підстави припускати наявність у цей час міжобщинних зв'язків, взаємозбагачувальних контактів між первісними колективами.

Епоха пізнього палеоліту (40—10 тис. років тому) відзначалася різким похолоданням, яке поступово поширювалося з півночі на південь, починаючи ще з кінця середнього палеоліту. Унаслідок наступу валдайського зледеніння Середньоросійська, Придніпровська, Волино–Подільська височини і степи Північного Причорномор'я та Приазов'я перетворилися на холодні рівнини з рослинністю, подібною до тундри. Ліси залишалися тільки в долинах річок і в захищених від холодних вітрів ярах та підгір'ях; серед лісових дерев переважали хвойні породи. У тваринному світі також відбулися значні зміни: крім никаючих по тундрі численних табунів мамонтів, волохатих носорогів, диких коней та ослів, зубрів, сагайдаків, ведмедів, з'явилися північні олені, песці, а в Чорному морі — навіть тюлені. Незважаючи на погіршення природних умов, територія нинішньої України в цю епоху ще більше заселилася. За приблизними підрахунками вчених, тут мешкало до 20 тис. осіб. Це був новий біологічний тип людини, що дістав у Європі назву Homo sapiens, або кроманьйонець, антропологічний тип якого в основному збігається з сучасною людиною.

Найбільш заселеним було Прикарпаття, особливо Наддністрянщина. Кожне поселення, в якому мешкало 25—30 осіб, складалося з 5—8 споруд типу яранг із жердин, кісток мамонтів, укритих шкурами тварин. Житло опалювали переважно деревом, світло давали жирники — посуд з кісток чи каменю, наповнений жиром. Житло, місця виготовлення знарядь праці і, можливо, обробки здобичі, а також інші підсобні приміщення становили єдиний господарсько–побутовий комплекс. Необхідність пристосування до суворого клімату розвивала в людей стійкість і кмітливість, уміння переборювати труднощі. Середня тривалість життя кроманьйонця була 20—23 роки. В умовах тундри основою господарської діяльності населення стало полювання, особливо на мамонта, забійна вага якого досягала 1,5—2 т. Значно удосконалилася мисливська зброя та інше господарське знаряддя. Кроманьйонці вперше в історії людства стали широко застосовувати кістяне знаряддя (шила, проколки, голки), кість служила будівельним матеріалом для побутових предметів та художніх виробів. Добре відоме образотворче мистецтво пізнього палеоліту — печерний настінний розпис, гравюри на кості, скульптури з бивнів мамонта і м'яких мінералів. Складовою частиною духовного життя кроманьйонців була музика (переважно танцювальна). Музичні ударні інструменти виготовляли з кісток мамонта та з рогів північного оленя, набір яких у гурті з 6—7 осіб давав різну тональність і звуко–шумову гаму.

Кроманьйонці мали досить складний світогляд. Позитивні знання, релігія, мораль — усе це утворювало єдину систему, де домінувала релігія. Ще неандертальці, а тим більше кроманьйонці спілкувалися досить розвинутою звуковою мовою, реконструювати яку поки що неможливо.

Услід за пізнім палеолітом на території сучасної України настала епоха мезоліту (10—8 тис. років тому). У цей час льодовик відступив на територію свого первісного утворення — до північних околиць Європи та в Арктику, що привело до загального потепління. На сучасній Східноєвропейській рівнині сформувалися географічно–ландшафтні зони, близькі до сучасних. Змінився також тваринний світ. У долинах річок та в трав'янистих степах з'явилися заєць, вовк, лисиця, косуля й благородний олень, у дубових гаях — дикі кабани, в степовому Причорномор'ї — первісні бики–тури і дикі коні. У річках водилися лососі, вирезуби, судаки, соми і форель. Людям довелося пристосовуватися до незвично теплих умов, і вони знову виявляли свою винахідливість та перші спроби впливати на природу.

Населення мало відносно осілий спосіб життя, жило з мисливства і збиральництва. Мисливство полегшувалося завдяки відкриттю епохи мезоліту — винайденню лука і стріл, що уможливлювало полювання на віддалі. Ще більше вдосконалилися кремінні й кістяні знаряддя, з'явилися комбіновані прилади з дерева й кременю або з кременю й кості, де прекрасно оброблені кремінні пластинки виконували функцію леза. Люди навчилися заготовляти дарунки природи про запас. В епоху мезоліту (приблизно VII—VI тис. до н. е.) робляться перші спроби приручення тварин, насамперед собаки (його використовували на полюванні), а також одомашнення свині й бика[2], що в умовах скорочення мисливських ресурсів і початку вимирання мамонта мало величезне значення. З цим же часом пов'язують і появу первісного примітивного посуду з глини, в якому варили м'ясо й кості.

З другої половини VI — у V тис. до н. е. на території сучасної України пізнє мезолітичне населення степової зони започаткувало хліборобство і вирощування злакових культур — спершу ячменю, потім пшениці й проса, з яких готували різноманітні каші (найдавніші хліборобські страви). Культурні злаки, на думку вчених, були занесені в Європу з Давнього Сходу, де землеробство виникло на декілька тисячоліть раніше.

Останнім періодом кам'яного віку на території сучасної України був неоліт (друга половина VI — IV тис. до н. е.). Природні умови, рослинний і тваринний світ тут стали близькими до сучасних, лише не було зони лісостепу, що зумовило різкий і раптовий перехід від лісів до степів. У той час було значно більше, ніж тепер, повноводих річок та озер (наприклад, Дніпро в районі сучасного Києва мав ширину кількох десятків кілометрів). На високих і сухих берегах поселялися люди. У неолітичну епоху вони вже навчилися робити човни й плавати на них. Житла, як і раніше, мали вигляд прямокутних куренів з лози, очерету й глини, їхні сліди знайдено на неолітичних поселеннях у Києві, в Одеській, Тернопільській, Івано–Франківській та Дніпропетровській областях, а також у долинах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули, Сіверського Дінця та ін.

Господарство й культура неолітичних племен на території сучасної України були не однорідними. На багатому північному сході в лісовій зоні (нині — Наддніпрянщина, лісостепове Лівобережжя й Полісся) і далі існували традиційні способи господарювання — мисливство, рибальство та збиральництво, а на південному заході, бідному на природні ресурси (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Наддністрянщина й Закарпаття), поряд з ними розвивалися скотарство і хліборобство. Цьому сприяла також відносна близькість основних центрів ранніх високорозвинутих культур Середземномор'я та Близького Сходу. На цей же період припадає інтенсивне одомашнення тварин (переважно в південно–західній зоні) і поява гончарства.

Племена північно–східної неолітичної зони (за типом кераміки вони належали до дніпро–донецької культури V—III тис. до н. е.) були автохтонними. А в південно–західній зоні, крім автохтонних племен (бугсько–дністровська культура середини VI — початку IV тис. до н. е.), час від часу з'являлися й чужинці.

Археологічні розкопки переконливо засвідчили відсутність у всіх цих племен майнової нерівності, хоч уже зароджувався звичай обирати родових старшин. Люди неолітичної епохи вірили в загробне життя (спочатку самої людини, а в кінці неоліту, очевидно, лише її душі). Є підстави говорити про наявність у той час на Наддніпрянщині культу вогню. Неолітичні племена мали певні естетичні уявлення, що виявилося в розвитку первісних форм ужиткового та образотворчого мистецтва. Тогочасні люди прикрашали свій шкіряний одяг (тканин ще не було!), головні убори та пояси нашивними пластинами, вирізаними з блискучої емалі вепрових іклів та зі стулок черепашок. Жінки носили намисто з полірованої кістки, черепашок або напівкоштовного каміння. Наприкінці неоліту з'явилися прикраси з міді.

З появою кераміки став інтенсивно розвиватися орнамент, яким прикрашали посуд. Трапляються також орнаментовані вироби з кісток і каменю. На Наддніпрянщині, Лівобережній Україні й на Поліссі переважав прямолінійно–геометричний орнамент — ямки, наколи, відбиття гребінця, насічки тощо. Очевидно, щедро оздоблювалися і вироби з дерева та шкіри, але вони, природно, до нашого часу не збереглися.

Історична доля неолітичних племен була не однакова. Одні з них щезли безслідно, були витіснені або асимільовані сильнішими племенами, інші взяли участь у формуванні нових культур.

Услід за неолітом настав період енеоліту (мідно–кам'яний вік), що був перехідною епохою від кам'яного до бронзового віку й тривав на сучасній території України протягом IV—III тис. до н. е. У цю епоху вдосконалювалися хліборобство та скотарство. Примітивне мотичне землеробство епохи неоліту змінилося продуктивнішим обробітком землі з використанням рала й тяглової сили, а скотарі приручили коня. З'явилося конярство та вівчарство. Енеолітичні племена відкрили й освоїли перший метал — мідь. Збільшилася кількість населення, яке освоювало нові землі. Унаслідок розвитку патріархальних суспільних і сімейних відносин виникли великі, спільні за походженням міжплемінні об'єднання, що займали досить значні території. Відносна перенаселеність найпридатніших для життя земель при низькому рівні продуктивних сил призводила до міжплемінних сутичок і навіть до війн. У зв'язку з цим виготовлялася значна кількість кам'яної та мідної зброї, споруджувалися перші укріплення.

Як і в епоху неоліту, протягом мідно–кам'яного віку господарський і суспільний розвиток на території сучасної України відбувався нерівномірно. На Поліссі та в північному лісостепу й далі проживали мисливсько–рибальські племена дніпро–донецької культури, а в лісостепах і степах Правобережної України — хліборобсько–скотарські племена, провідна роль серед яких належала племенам так званої трипільської культури. Усі вони відрізнялися між собою походженням, рівнем і характером матеріальної культури, побутом, ідеологічними уявленнями і, вірогідно, мовою.

Племена з найрозвинутішою трипільською культурою (назва походить від с. Трипілля Обухівського району Київської області, де в 1896 р. уперше були виявлені рештки цієї культури) в період її розквіту займали більшу частину Правобережжя сучасної України. Як вважають дослідники, трипільське населення налічувало приблизно 1 млн. осіб.

Трипільці не були автохтонними племенами. Вони прийшли з південного сходу — з басейнів Серету та Пруту. Перші поселення трипільців з'явилися наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на Дністрі та в Прикарпатті. Лише згодом їхня територія збільшилася в декілька разів. Так, від середини IV тис. до н. е. внаслідок значного зростання населення трипільці заселили лісове Надбужжя, а ще через 400—500 років — Наддніпрянщину в межах Київ—Канів. Згодом вони освоїли невелику частину північної Київщини і Дніпровського Лівобережжя.

На Наддніпрянщині трипільці зіткнулися з численними, переважно мисливсько–рибальськими племенами дніпро–донецької культури, що спричинило змішування населення і культурні взаємовпливи, які тривали протягом усього III тис. до н. е. Ці взаємовпливи позначилися як на трипільській, так і на дніпро–донецькій культурах в ареалі, Середньої Наддніпрянщини, хоч загалом обидві культури й далі залишалися автономними.

Основними заняттями трипільських племен були хліборобство і присадибне тваринництво. Трипільці обробляли землю первісним ралом поблизу своїх поселень і засівали її пшеницею, ячменем, просом, житом, бобовими культурами та льоном — тобто майже всіма культурними злаками. Урожай збирали за допомогою крем'яних серпів, зерно подрібнювали в кам'яних зернотерках. Розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней, собак. Завдяки вівчарству мали вовну для одягу та різноманітних побутових речей, а велику рогату худобу, крім їжі, використовували на сільськогосподарських роботах і для перевезення вантажів. Певне місце в господарюванні ранньотрипільського населення займало рибальство та мисливство (полювання на благородного оленя, косулю, кабана, ведмедя, лисицю, бобра, зайця, білку і птахів).

Житла трипільських племен були дво– і трикімнатні, наземні, глиняні, на дерев'яному каркасі, з глинобитною піччю. Деякі трипільські племена будували інший тип житла — заглиблені напівземлянки. У кожному житлі мешкало по 2—3 споріднені сім'ї.

Трипільське населення виготовляло різноманітні знаряддя праці (для обробки дерева — сокири, долота, тесла, свердла, скобелі), кам'яні серпи, зброю і предмети домашнього вжитку переважно з каменю й кременю, рідше — з кості, рога, дерева й глини. Але все частіше з'являлися привозні вироби з міді — шила, рибальські гачки й різноманітні прикраси. Деякі вироби (здебільшого прикраси) трипільці одержували через обмін з Кавказу й Балкан. Досить розвинутим було ткацтво. Великих успіхів трипільці досягли в гончарному ремеслі, яким займалися професійні майстри. Саме за досконалим і багато орнаментованим глиняним посудом археологи пізнають трипільські поселення. Лінійний та спіральний орнаменти червоного, чорного, коричневого та білого кольорів вкривав жовту поверхню столового посуду на Наддністрянщині, а різноманітна кераміка в інших ареалах трипільської культури прикрашалася, крім багатого орнаменту, ще й зображеннями людей, тварин і цілими сюжетними сценами.

Трипільці мали складні ідеологічні уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й поклонялися відповідній богині, виконували релігійні обряди під час зимово–весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба, вітру тощо.

Трипільське суспільство досягло такого рівня соціально–економічного розвитку, що майже впритул підійшло до виникнення міст і запровадження писемності, тобто стояло на порозі цивілізації. Однак зміна клімату (зростання його посушливості) й поширення степів остаточно підірвали й без того неефективну економіку трипільців з її екстенсивною перелоговою системою орного землеробства. Наприкінці III тис. до н. е. трипільська культура зникла.

[1] Ці та інші історичні відомості наведені за виданнями: Грушевський М. Історія України–Руси: В 11 т. — К., 1991. — Т. 1.; История Украинской ССР: В 10 т. — К., 1981. — Т. 1. — С. 21 —180; Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993.

[2] На Давньому Сході одомашнення тварин почалося з вівці й кози, які потрапили на територію сучасної України лише наприкінці V — в IV тис. до н. е., мабуть, уже прирученими.