«Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Історія народно–діалектного мовлення складалася зовсім по–іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI—IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX—XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI—XII ст.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X ст.);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно–угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І—V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно–угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь–який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.

Протягом І—V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно–історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:

1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь–який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.

2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *edinъ,

*elenь, *esenь, *ezero > укр. одuн, oлень, oсінь, oзеро, рос. одuн, олeнь, oсень, oзеро, білор. адзuн, алeнь, вoсень, вoзера, але польськ. jeden, jelen, jesen, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jesen, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jezor.

3. Перехід (приблизно протягом II—III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга аoi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів аoі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі — в dz', c', s): укр. нога — на нозі, рука — в руцi, мyха — мyсі.

4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,

*svetja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.

5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.

6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велa, білор. вялa; праслов'ян. *sadlo > укр. сaло, білор. сaла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелa, білор. плялa.

7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.

8. Початок змін носових голосних o, e у звичайні ротові голосні у, 'a: petb > р'аntь > р'аtь > п'ять, dobъ > dumbъ > dub > дуб.

У другій половині І тис. н. е. діалектна ситуація на протоукраїнських землях, як нам здається, була досить складною і строкатою. На V—VI ст. н. е. припадає остаточний розпад праслов'янської етномовної спільності. Постає закономірне питання: а що було після неї?

За традиційною версією східнослов'янського глотогенезу, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення спільнослов'янської (праслов'янської) епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад півтисячоліття й закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався не стільки на наукових фактах, як на певних ідеологічних настановах. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Звичайно, слід мати на увазі, що праслов'янська етномовна спільність зникла не раптово й не безслідно. Навпаки, у другій половині І тис. н. е. ще зберігалися деякі спільні тенденції мовного розвитку в східнослов'янській діалектній зоні, яка виділилася на самому початку н. е. в епоху зарубинецької культури й існувала протягом усього пізнього (й останнього) періоду праслов'янської мови (І—V ст. н. е.). У цьому діалектному ареалі поряд з його дальшою диференціацією з'являлися деякі нові мовні особливості, що згодом стали характерними для всіх східнослов'янських мов, і завершувалося формування тих діалектних рис, що започаткувалися або розвивалися, але не закінчилися в попередні епохи. На другу половину І тис. н. е. припадають, зокрема, такі процеси, спільні для всього східнослов'янського мовного ареалу:

1) перехід праслов'янських сполучень gt', kt' у середині слів у c (=чь): праслов'ян. *bergti, *pekti > укр. діал. беречu, печu, рос. беречь, печь, білор. берагчы, пячы;

2) розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень –or–, –ol–, –er–, –el– між приголосними в –оро–, –оло–, –ере–, –еле–: праслов'ян. *korva > корова, *gо1sъ > голос, *dervo > дерево;

3) завершення (мабуть, наприкінці IX — на початку X ст.) переходу праслов'янських носових голосних q, e , (ж, а) у ротові голосні у (ю), а (я): праслов'ян. *roка > укр., рос., білор. рука; праслов'ян. *meso > укр. м'ясо, рос. мясо, білор. мяса (паралельні процеси відбувалися і в деяких західнослов'янських діалектах, що зумовлено походженням слов'янських мов зі спільного праслов'янського джерела; пор. верхньолуж. ruka < roка, mjaso < m'eso);

4) початок (приблизно з VI ст. н. е.) тенденції до кількісного скорочення ъ і ь у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні ъ° , ье у сильній позиції [така сама тенденція виявилася також у верхньолужицькій, македонській і частково у словацькій мовах; пор. верхньолуж. moch, dzen, макед. мов (< мохъ), ден, словацьк. [moch], den].

5) оформлення на кінець X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах;

6) поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо– і словотвірних префіксів та суфіксів;

7) утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.

Проте формування всіх цих і деяких інших рис та особливостей, в основному спільних для всіх східнослов'янських мов, не було визначальним у глотогенетичних процесах другої половини І тис. н. е. на східній території давньої прабатьківщини слов'ян. Безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях від середини І тис. н. е. до нашого часу свідчить про те, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності в цьому ареалі, як було вже сказано, почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова.