«Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і йому подібних. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами та дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово про Ігорів похід». У ньому дуже багато поезії, притаманної українському фольклору.

«Слово про Ігорів похід» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо–образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород–сіверським князем Ігорем Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь[31].

Аналізуючи «Слово про Ігорів похід», відомий російський критик XIX ст. В. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова про Ігорів похід»... Не можна не помітити чогось спільного між «Словом про Ігорів похід» і козацькими малоросійськими піснями»[32].

Таким чином, матеріальна і духовна культури пізнішої України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI—XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо–татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV—XVI ст. З іншого боку, матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI—XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й зазнали впливу культур місцевих балтських та фінно–угорських культурних традицій. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку–косоворотку, жіночий кокошник, російську «баню», матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів)— «косолапого Мишку», які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ «Русского Медведя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки–дорожки, руки–ноги, жив–здоров, такой–сякой, нежданно–негаданно, есть–пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил–был, житье–бытье, жить–поживать, как можется?, как живете–можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Мoсква та ін.

Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі[33].

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.

Давньоруська народність:

історична реальність чи ідеологічна вигадка?

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX—X ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність — давньоруська народність. Вона, як і будь–яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що виявляється у спільності культури. Ця давньоруська народність нібито існувала деякий час і після розпаду Київської Русі — у період феодальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо–татарської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської народності на три частини, які в XIV—XV ст. перетворилися на три східнослов'янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов'янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV—XV ст. Будь–які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно–політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну спільність) з усіма її необхідними ознаками — це не більше, ніж ідеологічний міф.

Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В. Ключевський (1841—1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904 р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. Покровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро–Суздальського князівства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка — русский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв «величественный процесе объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность» (с. 310). Цю саму тезу В. Мавродін повторив і в наступній своїй праці «Образование единого русского государства» (Л., 1951): «Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215).

Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур. Незважаючи на це, позиція В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. Різку критику з боку істориків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О. Зиміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнецова дістала теза В. Мавродіна про те, що «в VIII—IX вв. в связи с распадом первобытнообщинного строя и развитием феодальных отношений, приведших к образованию Киевского государства, племена восточных славян сложились в единую древнерусскую народность с общим для всего государства языком». На одностайну думку учасників дискусії, частина доповіді В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала, що розв'язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути досягнуто лише об'єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В. Мавродін погодився з низкою принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди[34]. Проте перемогла не наука, а політика.

У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро–Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо–татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов'янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь–яке об'єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов'янських народів. Через це й не дивно, що концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300–річчя возз'єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня — древнерусской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. Мавродін виявився «на коні» й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности» (М., 1971) та «Происхождение русского народа» (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США[35]. Однак цей підступний історичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики, й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам історичне минуле, до якого вони непричетні[36].

Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації. Але ми поки що абстрагуємося від цих недоречностей і, виходячи з досі існуючого визначення народності й нації, спробуємо з'ясувати, чи справді були властиві так званій давньоруській народності всі необхідні для неї чотири ознаки.

Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів — не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно–угорських. Давньоруська територія була заселена не рівномірно, окремі її частини розчленовувалися дуже широкими і майже непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов'яни за таких умов відчути спільність своєї території від Карпат і Надросся до Пскова й Ростова? Можливо, це відчували хіба що порівняно нечисленні урядовці, що були пов'язані з князівською адміністрацією та іншими державними структурами й час від часу подорожували по всій державі, збираючи раз на рік податки і виконуючи інші державні функції. Але основна маса населення, яка фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення, при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною «залізною завісою»? Звичайно, ні! У кожному реґіоні люди мали «свою» територію. Скажімо, Середня Наддніпрянщина була споконвічною для полян; тут вони мали глибоке історичне коріння, своїх предків і нащадків, тут відбувалася зміна поколінь, формувалися їхні звичаї, матеріальна і духовна культури, і не переймалися вони клопотами новгородців або псковичів, та й навряд чи знали про їхнє існування взагалі. Так само слов'яни Новгородщини, Муромщини чи Ростовської землі не мали жодного стосунку до Наддніпрянщини, і навряд чи спадало їм на думку вважати ті далекі землі своїми. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівкон–федерації, коли Новгород постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським князям весь час доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів, ця єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була явно не тією, що пізніше — в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство.

Існування народності неможливе й без спільної для всіх її реґіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі?

Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно–літературна мова. Але ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення давньокиївської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови і вбачати в давньокиївській літературній мові XI—XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення.

Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно–літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібито є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис (повноголосся –оро–, –ере–, –еле–, звукосполучення зв–, цв– у словах типу звіздa, цвіт замість колишніх gv–, kv–, перехід початкового ненаголошеного je в о перед складом з голосними і, е у словах типу oзеро, oсінь, протиставлення приголосних за твердістю— м'якістю, близькі системи слово– і формотворчих префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд тощо), майже повна відсутність у ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних рис нічого не доводить. По–перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По–друге, спільні риси будь–якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було.

Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів.

Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця Кирило–мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії, Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями–колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно–економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати.

Друга культура Київської Русі — це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному реґіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо–об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо–татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі реґіони були настроєні проти цих ідей неприховано вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), — це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом «в одній державі — один народ», а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою «обрусения инородцев», це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про «нову історичну спільність людей — радянський народ», хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності.

Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних реґіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави «Київська Русь».

Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.

Фальшивість і неспроможність цього «вчення» очевидні, бо воно не витримує навіть елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до історичних фактів.

Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів — протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько–Дністровському межиріччі. Його еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів, про яких повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно–західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови.

[31] Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 124.

[32] Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф. Павленкова. — Т. 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — М., 1954. — С. 332—333, 348—349.

[33] Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129, 138, 144, 146.

[34] Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы истории», — 1951. — № 5. — С. 137—139.

[35] Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137—139.

[36] Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью–Йорк, 1990. — С. 223.