«Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків–праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення –у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мeду, дoму, вeрху, пoлу;

2) закінчення –ові, –еві (–єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сoлодові, мeдові, дoмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;

4) кличний відмінок іменників: жёно, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення –ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велuкої, дoброї, святої, пaгубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3–ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мoже, убивaє, ідe, живe, поучaє;

8) закінчення –мо в дієсловах 1–ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємo, постaвимо, не питaємо, помагaємо та ін.;

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V—VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний ? (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoвa, нoga, gopoдъти стали вимовляти ?оловa, но?a, ?ородuти;

2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вoсінь, вoзеро, вyхо, вузькuй; гoсінь, гoзеро, говeс, горaти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX—X до XII ст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е—и: веиснa, сеилo, зилeний, веилuкий, ожиевe;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женaтый — жонaтий, человЂк — чоловiк, єгo — йогo, пшенo — пшонo (IX—X ст.):

6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віeче, гріeх, діeти, ліeс, лесoк, дедoк стали вимовляти вiче, грiх, дiти, лiс, лісoк, дідoк (X — перша половина XI ст.) та ін.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII—XIII чи навіть і з XIII— XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук). Отже, фактично виникає дилема: або наводьте конкретні факти (яких від дописемного періоду ні в кого немає і бути не може), або й надалі залишається непохитною антинаукова концепція східнослов'янського етно– і глотогенезу.

Звичайно, адекватно відтворити етномовні процеси на території сучасної України протягом І тис. н. е. неможливо, бо від того часу не маємо ні писемних пам'яток, ні авторитетних свідчень тогочасних письменників, істориків, географів, мандрівників інших народів тощо. Але й непрямих свідчень, на наш погляд, цілком достатньо, щоб уявити напрямок розвитку тодішніх етногенетичних процесів і вибудувати, хоч би гіпотетично, їхню модель. Наприклад, ми не маємо прямих доказів того, що перехід g в ? у протоукраїнських говорах відбувався невдовзі після розпаду праслов'янської етномовної спільності. Але той факт, що слов'яни, які під час Великого переселення народів у VI ст. рухалися зі Східної Європи на Балкани, ще вимовляли вибуховий g, а східні слов'яни, котрі протягом VII—VIII ст. стали проникати з Середньої Наддніпрянщини у басейн Десни й за Прип'ять, уже мали фрикативний приголосний ? (про це переконливо свідчить послідовне збереження g у південнослов'янських мовах і поширення ? у південноросійських говорах), досить ясно вказує на хронологічні межі трансформації g > ? : кінець VI — перша половина VII ст. н. е.

Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов'янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, як–от: вaтра (вогонь), вyлиця, гuнути, голoта, гyска, дuхати, жвaкати, збірка, квoчка, лaгодити, лaяти, людство, люлька, маснuй, млuво, мочaр, мyляти, нaпад, нaступ, неук, oбрис, окрaяти, oнде (там), пaша (пасовисько), плeтиво, плuнути, пoслуга, прaля, пyзо, себe, сuрник, слuна, снагa, сyкня, тин, тyга, улучuти, яринa та багато інших[27]. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V—VI ст. н. е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Zitomir, Malin, Bolarka та ін.[28]

Відзначені сербсько–українські лексичні паралелі, кількість яких далеко не вичерпується наведеними прикладами, а також успадковані від праслов'янської доби характерні для української мови риси словозміни й чимало специфічно українських фонетичних особливостей, виникнення яких найвірогідніше віднести до другої половини І тис. н. е., оскільки вони досить широко відображені в найдавніших писемних пам'ятках XI—XII ст., дають вагомі підстави вважати східних слов'ян на території сучасної України від Карпат до басейну лівих приток Дніпра ранніми українцями, а їхню мову — ранньою українською мовою.

Київська Русь — ранньоукраїнська держава

Протягом VII—VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно–політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12—14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII—IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь.

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ. На 60–ті рр. IX ст. Київська Русь також об'єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом X — початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов'ян і багатьох неслов'янських племен (фінно–угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій.

Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?

Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво–Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання — 1836 р.), який аж до початку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776—1826), який у 12–томній «Истории государства Российского» (1816—1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи це як «російських».

Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо–татарської навали1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо–татарами росіяни нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію арґументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.

За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. Погодіна радянські ідеологи дещо пом'якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів, про що детальніше йтиметься далі.

На противагу цьому, ще з кінця XVIII ст., починаючи від невідомого автора «Історії русів», патріотично налаштовані українські вчені вважали і вважають, що державу Русь утворили українці, а Київ споконвічно був українським містом. Хто ж має рацію?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих ідеологічних схем і спиратися виключно на історичні факти.

Історична закономірність утворення політичних об'єднань — держав (і національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно етнічної належності давньої Русі увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південно–руських (тобто протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (у дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об'єднань VIII ст., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.[29]. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942—972), описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків[30].

[27] Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. — К., 1993. — С. 257—258.

[28] Там же. — С. 257.

[29] Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг // Культура і побут населення України. — К., 1991. — С. 59, 99.

[30] Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133—134.