«Сараєво для початківців»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ДЕЩО ПРО ІЛЮЗІЮ ЗАГАЛОМ. Є важливе гасло: ніколи не вірити в реальність. Коли й існує щось, у що вірити не варто, то це напевно та сукупність декорацій, у яких ми тепер живемо. Цей світ засновано на ілюзії, і ніщо не є таким, яким видається нашій глупоті.

Ілюзія, більша чи менша, є завжди й у всьому. Розумна людина все про неї знає та завжди насторожі. Хитра людина утримує інших у полоні ілюзій, так їх найлегше обдурити. Ілюзія — продукт деструктивних сил; вони існують у цьому світі, щоб тримати нас в омані. Тому завжди й у всьому слід бути обережними з реальним світом, адже він складається суцільно з ілюзій.

ЯК ПОТЕРПАЄ В ЖИТТІ ТОЙ, ХТО НЕ ОБЕРЕЖНИЙ З ІЛЮЗІЯМИ. Коли мала початися війна, коли потрібен був тільки привід, усі знали, що скоро почнеться, і всі сподівалися, що нападуть не на їхнє місто. Різні є міста в цьому світі, дивовижні та звичайні, розлогі та компактні, розбещені та регульовані строгим законом, але таких заколисаних ілюзією, яким було Сараєво до війни, і донині не знайдеш. Тільки ще Мостар у той час і на тому полі міг зрівнятися із Сараєвом. Багато хто писав про Мостар, та нікому не вдалося розкусити таємницю його привабливості. У давніх літописах його названо містом усеохопної краси. Може, у цьому визначенні приховано його таємницю? Жителі гарних міст зазвичай наївніші від решти: зачаровані красою, вони неспроможні розпізнати ілюзію. У такому-от Мостарі жили двоє братів. Один знав усе про ілюзії та не дозволив собі обманутися. Коли вже вони так випалили Вуковар, коли на очах цілого світу катували Дубровник, то чого б мали пожаліти Мостар? Він купив у Німеччині авто з найбільшим бензобаком і найменшими витратами пального. По довгих розрахунках з’ясував, що з повним баком будь-коли зможе доїхати до Австрії, Італії чи Угорщини. Він щоразу доливав у бак бензину й чекав, коли настане вирішальний день. Коли в Біво-лє-Брдо почалося вторгнення резервістів зі сходу, він завів свій лімузин і, важко повірити, не зупинявся аж до Відня.

А другий брат, чоловік мудрий, начитаний, маніакально занурений у пресу й телебачення, знав, що війни в Боснії не буде, бо ж усі показники, починаючи від присутності авторитетної місії UNPROFOR і закінчуючи очевидними симпатіями Америки з Європою, були на користь Боснії. Знав, що це просто брязкання зброєю, видимість, і тому другого квітня спокійно продовжив заливати фундамент будинку, хоч довкола вже рикошетили кулі.

ФАТАЛЬНА ІЛЮЗІЯ, АБО БРАТИ ЯК АНТИПОДИ. Побачивши, як живеться у Відні, а надто зрозумівши, що його Боснії більше ніде-немає, той перший брат знову залив повний бак бензину та знічев’я повернувся в Мостар із повним багажником автоматів і оптичних прицілів. Тамтешні можновладці добре його прийняли, подякували за подарунки, але не дозволили долучитися до народно-визвольної боротьби. Обґрунтування: він потрібніший їм як адвокат. Адвокатів у них лишилося мало, всіх розкидало світом.

Історія цього брата має цілком конкретну мораль. Лише від трьох речей у цьому світі неможливо втекти: від власної тіні, від власної долі та від ілюзії як такої.

Побачивши, що вже коїться в Боснії та що лише готується, а надто побачивши, як одна міна впала прямісінько посеред його фундаменту, другий брат усе послав до біса — і фундамент, і будинок, і газети, і UNPROFOR — та й утік у Норвегію. Там його добре зустріли, прийняли та поселили трохи нижче Північного полюса. Він там навіть білого дня не бачить до ладу. Розвиднюється о першій, а сутеніє о другій п’ятнадцять. Хай там як, мені тут краще, ніж у Мостарі, — щоразу думає він у темряві, коли геть споночіє.

Мораль історії цього брата не менш конкретна: незалежно від географічної широти, хай куди поїдеш, тебе супроводжують три речі: твоя тінь, твоя доля й ілюзія як така.

АЛЕ НЕ ВСЕ ТАК ПОХМУРО, ЯКЩО ЛЮДИНА ВИНАХІДЛИВА. Повернімося ненадовго до першого брата. Кількома штрихами: адвокат, гедоніст, естет, візіонер. Дитя так званого змішаного шлюбу. Якщо людина принципова, якщо, іншими словами, дурна, то це її вада. Та якщо раптом не принципова, іншими словами, якщо розумна, це її перевага. Треба тільки добре зважити, що важливіше в житті: озиратися на норми й моральні приписи, як думають дурні, чи якомога краще й комфортніше прожити свій вік, зневаживши всі приписи й норми, як уважають розумні. Цей брат був із ордену розумних. Коли його місто охопили жорстокі вуличні бої між бошняками та хорватами, між учорашніми природними союзниками, його найбільшою дилемою був не вибір сторони конфлікту, бо це дилема дурних, а такий вибір, що не завдав би йому шкоди.

Бути розумним у такій ситуації означало от що: на вхідних дверях почепити табличку з батьковими ім’ям і прізвищем. З іншого боку таблички, на звороті — материні ім’я та прізвище. У коридорі на стіні, якраз навпроти входу, почепити великий портрет Алії Ізетбеговича[11] в рамці. На його звороті — портрет Франьо Туджмана[12].

І безтурботно чекати подальшого розвитку подій.

Квартира, треба сказати, була на самісінькій лінії розмежування. Ні тут, ні там. Одного дня вулицю патрулювали бошняки, іншого — хорвати. Перші, щоправда, не забирали в табори, але для розумної людини це не було досить вагомим приводом обрати їхній бік. Розумник саме тим і відрізняється від дурня, що не дозволяє серцю приймати рішення, натомість завжди й у всьому шукає зиску. Як постукали йому в двері — усе готово: побачивши прізвище, а особливо портрет на стіні, вони забралися геть із вибаченнями.

Але потім — потужний контрудар других. Що тепер? Нічого, тільки перевернути табличку на дверях і портрет на стіні. Побачивши їх, нові володарі вулиці шанобливо відступають. «Це наш», — чути їхні голоси, поки спускаються сходами.

Він, не просто задоволений, аж щасливий, сідає на підлогу, запалює цигарку й намагається подумки відтворити давню пісню Адольфа Топича: «Для якого життя я мав народитися, до якого Страшного суду дожити, і якому Богу мав я молитися, перед чий вівтар коліна схилити ме-е-ені-і-і-і-і?..»

АЛЕ ТОЙ, ХТО БАВИТЬСЯ З ІЛЮЗІЄЮ, ПО ЖИВОМУ ВУГІЛЛЮ ХОДИТЬ. Коли людина не може визначитися, на чий бік стати, випадок та ілюзія самі пропонують їй вибір. Наш герой дуже скоро схилиться, причому не перед вівтарем, а одразу ницьма. Іноді краще бути щасливцем, аніж розумником; тільки удача може врятувати нас від дурниць, які продукує наш розум.

Так тривало тижнями й тижнями, аж доки одного дня патруль прийшов раніше, ніж зазвичай. На стіні був портрет правильного президента, але табличка на дверях залишилася не та. Таких помилок не пробачають. Їх було п’ятеро, вони заходилися бити його прикладами. Перевага розумника над дурнем у тому, що, навіть коли удача від нього відвертається, він знає, що робити. Майже непритомніючи під ударами, він зумів доповзти до балкона, стрибнути з другого поверху й побігти прямісінько на лівий берег, до своїх. Та цього разу — по-справжньому й винятково своїх. Коли після тривалої гонитви він сховався за будинком, який був точно, надійно його, тобто їхній, сперся на гарячий герцеговинський камінь, такий гарячий, як буває лише в липні, якщо йдеться про час, і лише в Мостарі, якщо йдеться про простір, то, радше просто задоволений, аніж щасливий, пригадав мудрі слова старшого брата. Поки ще працював телефонний зв’язок, Браца озвався з Норвегії та сказав, щоб менший не бавився своїм життям, бо той, хто сидить на двох стільцях, зрештою лишається без жодного. Це могло би бути прекрасним напучуванням, доброю порадою, як сказали б ті, на чиїй землі він був тепер, хорошим повчанням, як сказали б ті, на чиїй території, не усвідомлюючи цього, він перебував донедавна. Але цієї миті він не потребував ані порад, ані повчань, йому потрібні були тільки свобода, мир, його адвокатська контора й дівчата, яких він приведе до себе в кабінет, і їхній удаваний спротив, коли накинеться на них, і та чудова мить, той переломний момент, коли вдаване поступається місцем пристрасті, і ці літа в Мостарі, і ночі посеред цих літ, і кафе «Лабіринт» у ці ночі, і тераса в цьому кафе, і вигляд із тераси, і той дивовижний міст, що домінує над краєвидом. Тільки й усього.

ПРО ЧУДЕСНІ Й БЛАГОТВОРНІ ВЛАСТИВОСТІ МОСТУ. Нині майже забуто одну прекрасну книгу, що зібрала всі наявні знання про Мостар. З її сторінок минуле шле читачам безжальну звістку про минущість світу, в якому вічна тільки вода фонтана. «Наче справжня веселка, піднісся цей міст. Чи є ще в цьому світі подібний, мій Боже?» Так уславлював Хайрудинову споруду Евлія Челебі десь у середині XVII століття. «І нехай відомо буде, що я, нужденний і мізерний раб Божий, Евлія, досі бачив і обійшов шістнадцять царств, але такого високого мосту ще не бачив. Він перекинутий з одного стрімчака на інший і здіймається в небо». Челебі також записав, що в Мосгар приїздили численні візири імперії, монархи й церковні сановники, щоб насолодитися красою та довершеністю мосту.

Доля змушує різних людей перетинатися. У тому ж столітті Мостар відвідав проїздом під час тривалої подорожі на схід французький мандрівник на ім’я Пуле. Француз іще довго захоплювався мостом, «чия конструкція незрівнянно сміливіша та ширша за міст Ріальто у Венеції, хоча той венеційський міст уважають справжнім дивом».

Два століття по тому Александр Гільфердінґ, російський консул у Боснії, пише, що мостарці пишаються мостом, цілком справедливо переконані, що такого немає більше ніде у світі… І так тривало аж до XX століття, коли один Джумгурів агбаб[13] записав: «Старий міст побудовано так, що краса перевершує його пряме призначення, вона зачаровує і дивує, тішить і захоплює».

УСЬОГО ВДОСТАЛЬ У БОЖІМ САДУ, АБО PONTE ANTICO (1566–1993). Проте оманливою буде думка, буцім існує фонтан, з якого вода тече вічно. Наприкінці XX століття з’явився той, хто заявив: немає ні краси, ні веселки, ціннішої за палець його солдата. І зруйнував міст. То була нестерпна оргія звуків. Звук гранат, ске- рованих на міст, колись забудеться. У цій війні гранат було випущено забагато, щоби бодай одна вирізнялася з-поміж інших. Гуркіт каміння, що обвалюється в річку, і досі чути над рештками мосту. Там, де стояли два пілони, тепер зяють дві порожнини. Усередині міст був порожній. Хто наблизить вухо до порожнини, почує гуркіт каміння, що падає. З цього слід зробити висновок, що міст сконструйовано за принципом мушлі. Перламутрове відгалуження моря, з якого, якщо прикласти до вуха, долинає гул минулих часів. Цей звук виростає з давнішого досвіду. Так і міст, що колись об’єднував береги, а отже, простір, тепер установлює зв’язок між минулим і теперішнім часами. Міст, отже, незнищенний. Під час цієї війни знищено сотні безцінних споруд. І лише дві живуть і після руйнування. Друга — мечеть Аладжа у Фочі[14].

ВІД ДЕЧОГО ВСЕ-ТАКИ МОЖЛИВО ВТЕКТИ. Побачивши, як живеться на лівому березі, а надто збагнувши, що чекає попереду, той перший брат утік у Сараєво. Хороший вибір. Хай як страждало Сараєво, на той час порівняно з Мостаром воно було фраєрським містом, якщо говорити про розмаїті муки й нещастя жителів. Згодом Сараєво у своєму стражданні випередить решту міст, але це вже інша історія.

У ЧОМУ НАСПРАВДІ РІЗНИЦЯ? Колись боснійські міста змагалися у своїй красі. Даремно було сперечатися й визначати, котре гарніше. Тепер вони змагаються в стражданні. Котре більше натерпілося. Страждання Сараєва були різноманітними й тривалими. Мостар страждав коротше (не коротко, лише коротше від Сараєва), але його страждання були інтенсивнішими. Мостар пережив те саме, що й Сараєво, але Сараєво не пережило того, що й Мостар. Вуличних боїв у Сараєві майже не було. «Боюся не гранат, але дверей», — кажуть мостарці. Найстрашніший звук — не свист снаряда, найстрашніше звучать кроки в порожній багатоповерхівці. Прийшли по когось, і вибір у них украй обмежений, такий обмежений, що той, хто наслухає кроки, практично не має шансів.

Та це не означає, що Сараєво мусить почуватися винним, бо не випробувало на власній шкурі всіх звуків. У Сараєві накопичилося забагато страждання; стільки, що не вмістилося б і в десяти таких містах.

ОТЖЕ, САРАЄВО. «Мій пане, дивовижне місце знання — це Сараєво», — каже Зугді, а пізніше називає його ще й місцем розваг. Сараєво — гірське місто. Більшу частину року тут переважає сірий колір. Коли сірому місту вдається підкорити людські серця, це означає, що його чесноти безцінні. Ступінь важливості будь-якого міста можна визначити, коли падає дощ. Якщо й під найбільшою зливою людина має мотивацію вийти з дому та вирушити в центр, то вона справді живе в місці, де варто жити. З якихось незрозумілих причин Сараєво постійно вабить прибульців. Затиснуте між горами, не аж так, як Мостар, але все-таки затиснуте.

У свої найкращі часи місто гучно славилося тим, що тут майже не водилися миші, а для розваг тут було двадцять шість тисяч двориків, чудових, «як райські сади». Тому й назване місцем розваг. Люди тут були, як стверджує один літописець, наполегливі в молитві, «і старе, і молоде, і шляхетні, і злидарі». Коли на площі залунає заклик до молитви, сараєвці припиняють рахувати гроші, кидають крамниці відчиненими, кажуть: «Чую тебе, Боже», — і «стрімголов летять» у мечеть. Це все не з пам’яті, усе записано і врятовано від пожежі.

КОЛИ ПРИЙДЕ ВІЙНА. Року 1781-го на схилах Требевича випав червоний сніг. З історичної перспективи — поганий знак. Два століття по тому надійдуть три тяжкі зими, упродовж яких кожен сараєвський сніг буде червоним від крові. Дивовижне місце знання й розваг переродиться в небезпечне місце страждання та болю. Люди засумніваються у своїх почуттях до міста. Тільки деякі з цих нещасних знайдуть у собі сили, щоб і далі любити Сараєво. Їхня любов справжня. Сума досвіду, що їй передує, гарантує якість.

ПОДУМУЮ ЗРОБИТИ ОБРІЗАННЯ

ХРАСНО В НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ. Усі щасливі сараєвські квартали схожі між собою: іноді отримують воду, зрідка буває електрика, газети прибувають до під’їзду, снаряди — на балкони, а будівлі є надійними укриттями від снайпера. Усі нещасні — нещасні кожен по-своєму. І серед них найпроблемніший — Храсно. Це не Добринє, що дістав статус кварталу-жертви, і не один із щасливих риборозплідників з іншого берега Міляцки, де працюють кав’ярні й життя триває в усій своїй ілюзорній повноті.

У Храсному навіть ілюзій немає.

Квартал відділено від міста мостом Івана Крнделя, що його безперестанку обстрілює снайпер. Отже, життя тут минає під знаком двох питань: як дістатися живим до Головної пекарні та як повернутися додому з хлібом і живим? Діти замкнені в під’їздах. Їхня картина світу обмежується ліфтовими дверми. Ліфт не працює — немає електрики. Немає жодного будинку, в який ще не влучив снаряд, немає квартири, куди не залетіла хоч одна куля, немає парковки без бодай однієї спаленої машини. Храсно складається з легкозаймистих багатоповерхівок, звідки давно випарувалася всяка надія. Замість надії лишилося очікування. Коли буде підпалено будинок — тільки питання часу. Одна куля, одна лише запалювальна куля руйнує ілюзію про вічність матерії. Добротна пожежа — найкращий спосіб покінчити з ілюзіями.

[11] Алія Ізетбегович (1925–2003) — перший президент Республіки Боснія і Герцеговина в 1990–1996 роках.

[12] Франьо Туджман (1922–1999) — перший президент незалежної Хорватії в 1990–1999 роках.

[13] Агбаб (з араб.) — у регіональному боснійському значенні — сердечний друг.

[14] Фоча — місто на південному сході БІГ. До війни 1990-х років мало виразний ісламський дух, значну частку ісламського населення, 17 мечетей і типову османську забудову. Від квітня 1992 року сербські сили систематично проводили в місті етнічні чистки та зрештою 1994 року перейменували його на Сербінє. Від 2004 року за рішенням Конституційного суду БІГ місту повернено історичну назву.