Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.

А потім настав дев’яносто другий. Ціле покоління з кафе було перекинуто в шанці, у темні операційні, на цвинтарі. Мудрість, здобута по всьому, нікому не принесла користі. Аж тепер зрозуміло, що ми були нетерплячими. Молоді не розуміють значення слова сабур[2], це приходить із віком. Потрібно було ще зовсім трохи терпіння, і ситуація сама собою розкрилася б нам. Нам дісталося більше історії, ніж ми були здатні витримати. У цій країні ще жодне покоління не померло природною смертю, кожне застало війну.

ГЕОГРАФІЯ, АБО СТО РОКІВ САНКЦІЙ. Географія — взагалі ніяка не вчителька, а просто темна пляма в історії нашої країни. Це вперше Боснія залишиться без бібліотек. Окраса країни — її душа. Душа зберігається в бібліотеці. Бібліотека є концентрованою пам’яттю кожного народу. У Вєчниці було зібрано всі найважливіші знання про Боснію. Книжки утворювали єдність із будівлею в якийсь настільки дражливий спосіб, що вона просто мусила бути спаленою. Якщо дивитися з Требевича[3], псевдомавританська споруда перевершувала вишуканістю все довкола. Коли таке бачить той, хто дивиться на світ крізь сітку мінометного прицілу, він не може опиратися. Історичний поклик сильніший. Священні цілі спонукають його відкрити вогонь.

Так страждає Боснія, від Уни до Дріни[4]. Уся та географія — суто історичний процес. Мілошевич зрозумів це, звідти й такі руйнування. Що означають для його країни сто років ганьби супроти якоїсь тисячі кілометрів? Санкції — проміжний епізод, ними історія не починається та не закінчується. Коли мине сто років, коли все це забудеться, його, цілком імовірно, прославлятимуть як найвеличнішого сина своєї землі. На це він і розраховує, тому нищить із пристрасною затятістю, бо наприкінці порахують не перерізані горла, а самі лише відвойовані кілометри.

САРАЄВО ВНОЧІ, АБО ПРО ДИВНУ СИЛУ ПОРАЗКИ. Треба бачити Сараєво вночі. У цілковитій пітьмі світло поширюють лише ракети, випущені з Требевича. Тільки побачивши цю картину, людина зрозуміє ступінь безвиході, в яку нас загнали. Болісна картина; ніде ані світла, ніде ані сліду життя. У долині, що колись пашіла життям, владарюють морок і смерть. Ми не були готові до війни. Непідготовленими зустріли й відключення струму. Густа пітьма свідчить про наше заціпеніння. Коли хтось запалює сірник — півміста освітлює.

Нічне життя в довоєнному Сараєві починалося не раніше одинадцятої, коли розходилися школярі. Тепер це лише деструктивні спогади. Правило: відкинь спогади, вони зайве ускладнюють життя. З ними людина ще може якось дати раду, але питання самі в голову лізуть. Їх неможливо відігнати. Ота міцна сараєвська мафія, той репресивний і аж шанований за силу державний механізм, та заразна енергія чаршії[5]— невже все це могло зламатися? Бачити Сараєво вночі означає бачити місто, поставлене навколішки, смертника перед стратою, а це болісне видовище. Тяжко дивитися на живих істот у миті їхньої поразки. Ще дужче нудота підступає до горла, коли подумати, що в Соколаці[6] в цей самий час яскраво сяють міські вогні.

САРАЄВО ВДЕНЬ, АБО БОЖЕСТВЕННА ДІРА. Зуко Джумгур[7] пише, що Сараєво — божественне місто, одне з найкрасивіших з усіх, які він бачив. Валеріян Жуйо[8] теж співає во славу Сараєва — це, каже, слава фантастичного саду, що тчеться зі страждань і спокус його мешканців. Зехарія твердить, що цьому місту немає рівних поміж інших. Так писали колись. Тепер це вже не місто, тільки спогад про Сараєво зі світлих часів. Говорить чоловік у черзі по воду:

— Сараєво — справжня діра. Глянеш угору — неба не бачиш. Тільки дроти, мільйони дротів. Усі попере-паювали. Ціле місто тим обплели, а електрики однаково ні в кого немає. Глянеш униз — немає асфальту. Тільки рови для газу. Ціле місто перекопане, а газу ніде немає. Глянеш на вулицю — повно народу, а ніхто не йде з порожніми руками. Усі несуть каністри. Мільйони каністр, тисячі тачок, а ні в кого вдома більше двадцяти літрів води немає. Тому на Сараєво ліпше дивитися вночі, а не вдень. Тоді нічого не видно.

MIZALDO[9]— ПОШИРЮВАЧ ПРАВДИ ПРО БОСНІЮ І ГЕРЦЕГОВИНУ. Узагалі-то до цієї війни він був полум’яним сараєвцем. Тепер так само полум’яно присягає на вірність Любляні. Йому тридцять три роки. Вік Ісуса, його вважають переломним у житті чоловіка. Тоді відбувається ключова річ: що посіємо цього року, пожинатимемо до кінця життя. Він приїхав у своє улюблене місто просто так, на екскурсію. Подивитись, як ми тут, чи здихаємо в цілковитій відповідності його уявленням про патріотизм. Одразу видно, як по ньому проїхалася ця війна. Поки ми тут вилежувалися в Сараєві, гризучи сухпайки й інші американські харчі, він спливав кров’ю по загребських готелях, віденських ресторанах, малайзійських апартаментах, поширюючи правду про нас. Приїхавши сюди, він виголосив усім нам лекцію про оптимізм. Узагалі-то ми — малодушні пораженці, зарано хнюпимося. Словом, моральні та патріотичні нікчеми. Він дедалі дужче пінився, нам ніяк не вдавалося його заспокоїти і переконати. Урешті-решт нам довелося ще й перепросити за те, що так погано тримаємося. Він знехотя прийняв наші вибачення, перш ніж поїхати.

САРАЄВО, АБО ТРАКТАТ ПРО ЧЕСНОТИ. Головне в житті — мати вдосталь тютюну. На клапті паперу, з якого роблю самокрутку, написано: «Раціональну аргументацію, громадянську мужність, толерантність, об’єктивність, повагу до іншого способу життя, чемність, практики, засновані на універсальних цінностях свободи людини та спільноти, — проявляє та представляє надто мала кількість людей на цій планеті». Сараєво завжди було взірцем толерантності, — міркую, поки текст маліє з димком кожної нової затяжки. Куріння поглиблює впевненість у можливості порятунку. Ілюзія триває, доки догорить до фільтра. Хтозна, може, ліпше було б Сараєву бути свавільним, примітивним середовищем? Це могло би бодай пом’якшити внутрішню зраду, але хто має право від політично нехитрого міста вимагати такого рівня прозорливості?

СОКОЛАЦ, АБО ТРАКТАТ ПРО ДЕГРАДАЦІЮ РОДУ ЛЮДСЬКОГО. Вузьколобість, афективне сприйняття світу, поверховість, жорстокість, зарозумілість, безжальність, різанина, ґвалтування, вигнання — усе це втілюють аж забагато людей на нашій планеті. Соколац — мініатюрна модель планети. Хто шукає, знайде тут усе, навіть геть залишкові вияви людського.

СОКОЛАЦ І САРАЄВО — АНТИПОДИ. Занепад сучасної людини виявляється в щораз агресивнішій зневазі до страждання. Однак тутешня цивілізація виросла зі страждання. Страждання вмонтовано в підмурівок усіх культур, що нам передували. А нині час, проведений у стражданні, вважають утраченим. Оце дарма. На заміну класичним стражданням прийшли медичні сурогати. Та немає пізнання ліпшого, ніж те, що його спокутувано людським стражданням. Страждання — незамінний, ні з чим не співмірний спосіб пізнання. Тисяча сараєвських днів у когнітивному сенсі мають невимовну цінність. У сенсі практичному — жодної. Сараєво платило за своє пізнання стражданнями та спокусами своїх жителів. Невідповідність між Сараєвом і Соколацом у тому, що Соколац виробляє страждання, які Сараєво споживає. Звідси й усі відмінності між ними. У категоріях теперішньої війни Соколац є синонімом зла, Сараєво є синонімом добра, хай скільки в Сараєві поганих людей і потворних явищ, хай скільки прикладів людяності в Соколаці. Тут і приховано відповідь на запитання, чому Сараєво було приречене на поразку. Зло завжди сильніше за Добро, от і вся історія.

УМИРАННЯ, АБО ПРО ДИВНІ ВЛАСТИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ. Щодня бачити смерть довкола себе означає звикнути до її присутності. Корисною буде та звичка, з якої людина зможе почерпнути найбільше добрих уроків, — так написано в одному кодексі. Завдання добрих уроків, як написано в іншому, — поширювати любов. Смерть неможливо полюбити, звикнути до неї означає інше — припинити її боятися.

Є лиш одна річ, страшніша за смерть. Умирання. Бачити мертву людину не страшно. Тужно, моторошно і страшно дивитися на людину, яка помирає. А Сараєво не мертве. Сараєво помирає. Цей факт уміщує всю красу божественного саду на останньому подиху. Сараєво ввійшло в передостанню фазу.

Умирання триватиме. Триватиме, доки з нього не зникне краса. Залишаться тільки нудотні спазми й нагадування, що стражданнями закінчує кожне місто, яке не сприймає застережних знаків серйозно, яке в ілюзії вбачає свою справжню долю.

МІСТО НЕБЕЗПЕЧНОГО ЖИТТЯ. Отже, умирання гірше за смерть. Але є й важчі речі. Коли людина бачить, як усі довкола розбігаються по безпечних кутках, і тільки вона залишається зі своєю бідою. Це гірше й за вмирання — безнадійно залишатися там, звідки всі тікають. Депресивне враження справляє навіть напівпорожній кемпінг у серпні, десь на Корчулі[10], що вже казати про Сараєво в грудні 1992-го.

У фільмі «Рік небезпечного життя» Мел Ґібсон прощається з другом-індонезійцем. Іде. Приятель каже йому: «Коли сидітимеш на терасі якогось паризького бістро, замов там каву і згадай про мене». Та сцена — наш кошмар увіч. Люди роз’їжджаються. У кожного друга інвестовано десять років кривавої праці. Найгірше — зайти в порожнє кафе, до вчора ще повне людей і диму. Найгірше — це місто, де на вулиці пустка, зате в аеропорті тлум. А те, що ми й далі безтурботні, вичерпно підтверджує, що насправді ми цілком свідомі власної безвиході. Спокій — ментальний відповідник відсутності вибору.

УТЕЧА У СВОБОДУ. Ми живемо в режимі психологічних коротких замикань. Це рятує від божевілля. Оскільки божевілля підступає до нас уже давно, ми мусили весь свій інтелектуальний капітал інвестувати в короткі замикання. Тільки це може нас витягнути. Ось приклад одного, що справді дає полегкість. Отже, що таке Сараєво? Ніщо, пуста абстракція, темна пляма на біографії нашої планети. Цілий світ живе нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився. Наше коротке замикання полягатиме в тому, що ми поміняємося ролями зі світом. Якщо спитаєте нашої думки, цілий світ божевільний, і тільки Сараєво нормальне. Тут — єдина реальність, усе решта — лише імітація життя. Там люди розпещені. Там, за сімома горами та сімома ярами, люди п’ють воду зі склянки, яку несли від крана до вуст; ми сьорбаємо просто з каністри, яку тягнули три кілометри. Що ближче до природи у цих двох ситуаціях?

Чи заслужили ми нашу воду?

Заслужили.

Який ковток найсолодший?

Заслужений.

Отже, найсолодша вода — з каністри.

ЩЕ ТРОХИ ПРИКЛАДНОЇ ПСИХОЛОГІЇ: Найсолодша вода — з каністри.

Найсмачніший — просто рис. Рис без жодної приправи. Найкраще горять дрова, які на плечах принесеш із Требевича. Найкраще означає найшвидше.

Немає нічого ліпшого за самокрутку з чаєм. Тільки треба туго згорнути.

Електрика не потрібна. Сядь о четвертій в пітьмі та чекай до восьмої. О восьмій — спати.

Найсмачніший пиріг — із кропивою.

Холодна жінка, тепле пиво — саме те, що треба. Неголені жіночі ноги — хіба існує щось спокусливіше? Отже, цілий світ божевільний. Правда за нами. Ми біля джерела життя.

Насправді світ — це просто темна пляма на біографії Сараєва.

МІСТО

ВСЕОХОПНОЇ КРАСИ

[2] Сабур (тур. sabir, араб, sabr) — терпіння, чеснота терплячості, витривалості, смирення та прийняття призначеного Богом випробування.

[3] Требевич — гора на південному сході Сараєва, 1627 метрів над рівнем моря. Під час зимової Олімпіади 1984 року тут відбувалися лижні змагання. Під час боснійської війни сербські війська облаштовували на Требевичі вогневі точки, зокрема снайперські позиції.

[4] Дріна — річка, що формує основну частину кордону між Боснією і Герцеговиною та Сербією. Уна — річка, уздовж якої пролягає частина кордону між Хорватією та БІГ.

[5] Чаршія (від тур. — центральна торговельна вулиця, ринкова площа, характерна для балканських середмість.

[6] Соколац — гірське містечко на східній околиці Сараєва, нині належить до Республіки Сербської у складі БІГ. Під час війни перебувало під контролем сербських сил.

[7] Зульфікар «Зуко» Джумгур (1920–1989) — боснійський письменник, художник, сценарист, культова постать у колах югославської богеми.

[8] Валеріян Жуйо (нар. 1948) — боснійський літератор, лексикограф, дослідник історії Сараєва. Автор хрестоматійної двотомної праці «Сараєвський лексикон», у якій зібрано близько ста тисяч фактів про Сараєво в різні історичні періоди.

[9] Mizaldo — прочитане навспак слово odlazim — «від’їжджаю». У міському жаргоні — загальна назва для інтелектуалів, які покидали місто під час війни. Боснійський режисер Беньямін Філіпович зняв 1994 року фільм «Mizaldo, або Кінець театру» за сценарієм письменника Семездина Мехмедіновича — «повнометражну постмодерну метафору Сараєва та спаленої Національної бібліотеки», за визначенням рецензентів.

[10] Корчула — острів у Адріатичному морі, у регіоні Південна Далмація, популярний хорватський курорт