Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.

Вона найгірша. Прилітає зненацька, ніхто її не чекає, хоча всі знають, що це Сараєво і це 1992 рік.

Отже, найгірша — перша міна. Другу люди зустрічають уже напоготові: у підвалах чи в під’їздах. Але не всі. Коли вибухає перша, коли всі решта тікають у сховище, знавіснілі матері кидаються до вікон і скликають дітей із подвір’я. Аміре, Мірсаде, Матіє, Зоране, Дженано. Сараєво — притулок усіх віросповідань. Якби не міни, дивно було б слухати це співзвуччя. А зараз ясно, що це посмертна перекличка, і треба тільки уважно прислухатися. Щонайменше одне ім’я вже не відгукнеться.

Амір уже тут, озвався й одразу забігу під’їзд. Мірсад — теж, він уже вдома. Матія — тут, Зоран — живий, рука трохи скривавлена, але нічого страшного. Матері одна по одній припиняють перекличку, зачиняють вікна, їхні тіні швидко зникають за оонівською захисною плівкою. Але одна ще не замовкла — та, котра кличе Дженану.

Треба вслухатися в її голос, він говорить про все. Хто вміє слухати, з її покликів може виразно збагнути, як матір наздоганяє усвідомлення про вбиту дитину. Вона намагається бути спокійною, не про людське око, а заради себе самої. Не дає здогадам заволодіти нею і кличе дівчинку вдавано безтурботним голосом. Після п’ятого заклику без відповіді вона відкидає ілюзію та впадає у відчай. Вона вже не просто кличе, а лементує. Кличе Дженану, та мала не чує. Дженана лежить у дворі, нерухома, невблаганно глуха до материного голосу. Смерть — це беззвучний стан. Її тіло — уже не тіло, у ньому немає життя. Це тільки ілюзія дитини, яка ще донедавна жила в Сараєві та чиєю єдиною провиною було проживання на віддалі дванадцяти кілометрів від Пале, якщо йдеться про географію, і в часи Радована Караджича[16], якщо йдеться про історію. Тут, на цьому місці, де зіштовхуються історія з географією, дитина й міномет, координати й снаряди, ілюзія й доля, Бутрос Галі[17] та Девід Оуен[18], Росія та Франція, Британія та Греція, блок НАТО й безпечна зона, — тут гинуть наші діти.

ПРО ТЕ, ЯКІ БАЖАННЯ ВИНИКАЮТЬ У ЛЮДСЬКИХ ГОЛОВАХ. Наш народ каже: здорова людина має тисячу бажань, а хвора — тільки одне. Сенс цієї архаїчної мудрості — в отій невисловленій частині. Хворий хоче тільки одного — видужати.

Хвороба та війна мають тисячу відмінностей і лише одну подібність. Людина, яка живе в мирний час, має тисячу бажань; людина, яка потерпає в час війни, — тільки одне.

І на цьому подібності вичерпано. Це правда, що під час війни кожна людина має тільки одне бажання; біда лиш у тому, що ні в кого ці єдині бажання не збігаються. На війні стається таке, до чого жодна хвороба не дорівняється. Люди стають рабами своїх бажань. Бажання для них важливіші за будь-що інше. Навіть за мир.

Ненажера, зненацька заскочений війною, каже: «Мені аби досхочу наїстися, тоді й умирати не шкода».

Чистьоха: «Мені аби тільки по-людськи скупатися, а тоді хай би вже поцілило в мене, коли така доля. Аби не помирати брудним».

Розпусник: «Мені аби тільки натягнути ту Аделу, а тоді можна й сім днів не їсти».

У тім-то й штука. Війна — інтенсивніший спосіб існування, ніж мир. Люди на війні не мають бажань. Вони мають обсесії.

ЯК ГЕОГРАФІЧНА ШИРОТА ВПЛИВАЄ НА ОБСЕСІЮ. Отже, бажання — це легша форма обсесії. Тому через нього здійснюється вихлоп колективної енергії. Колективне бажання характеризує конкретне місце під небом і суспільно-політичну систему. Загальновідомо, що люди в соціалістичних системах мають одне-єдине бажання…

Що ж до місця під небом, воно впливає на бажання сильніше за всякі інші чинники. У Мостарі будь-яке колективне бажання — уже обсесія, настільки там життя інтенсивніше, ніж у Баня-Луці. Маглай, суто структурно, більше підлягає потребі вечірніх посиденьок, ніж який-небудь Каліновік. Але вони там теж мають свої бажання. Їх не можна недооцінювати.

У Соколиці та Пале все віддали б, аби одного дня зійти в Сараєво.

У Сараєві люди не пошкодували би живої крові, аби їх припинили обстрілювати із Соколаца та Пале. Уся безмірна наївність сараєвців зосередилася в цьому бажанні. Як може припинити тебе обстрілювати той, чиє бажання, власне, зосереджено в кожному окремо взятому снаряді? Якщо вже ми не можемо зійти в Сараєво, кажуть вони там, на Соколаці, зможуть бодай наші міни.

ЯК МІНА ВПЛИВАЄ НА САРАЄВО. Коли мине десять років по цій війні, коли слід снаряда на ринку Маркале затреться підошвами, з пережитого ми пам’ятатимемо три речі: каністри, снайперів і — найдовше — снаряди.

Страхітлива руйнівна сила робить міну найболіснішим досвідом цього міста. Моторошні досвіди — результат зіткнення з природою. Що неприроднішим є певне явище, то більший викликає жах. Детонація снаряда, випущеного з Требевича чи з Лукавиці[19], — не буває нічого неприроднішого. Надпотужна вивільнена енергія, вібрації, нестерпний звуковий удар, тисяча осколків, що порушують природну рівновагу в радіусі двохсот метрів, цілком неприродно роздираючи людське м’ясо, м’язову тканину, кістки.

Воістину унікальний жах. Такий досвід неможливо витіснити. Неможливо холоднокровно розповідати про міну. Після вулиці Васи Міскіна, після ринку Маркале[20], після сотні інших ран це позбавлено сенсу. Місто вкрите шрамами. Слід на асфальті схожий на троянду, і несправедливо, що такі болісні шрами мають такі красиві імена. Їх називають ружами.

Говорити про мінометний обстріл холоднокровно може лише той, хто його не переживав. Наш досвід огорнуто забуттям. У Сараєві, окрім трьохсот тисяч індивідуальних, є ще одна колективна обсесія: щоби закінчилися міни.

ЯК ПОВ’ЯЗАНІ МІНА ТА ЧУТТЯ СЛУХУ. Того, хто бодай раз переживав вибух, треба вважати мудрою людиною. У його досвіді осіло те, про що інші й гадки не мають. Тому з такими людьми слід розмовляти з належною пошаною. Можливо, вони осягли таємницю життя.

Звук — одна з великих таємниць. Чуття слуху — дивовижне чуття, подароване людині, щоб розгадати її. У давній Індії одного безневинного брахмана засудили на довічне ув’язнення. Тривалий час він в одиночній келії удосконалював концентрацію, вправляючись у розпізнаванні звуків. Навіть на волі, не маючи обсесії, людина божеволіє з нудьги. У в’язниці тим паче; про одиночну келію годі й казати. За рік той брахман здатен був почути таке, чого нетреноване людське вухо ніколи не чутиме. Він виявив, що прості смертні вловлюють, може, якісь десять відсотків звуків з усього огрому, що їх оточує.

Треба вправлятись у вловлюванні та розпізнаванні звуків. Це надзвичайне вміння. Ніколи не знаєш, котре місто зростить у своїх нутрощах малого Караджича. А коли дізнаєшся, це вміння порятує життя.

ХРОНОЛОГІЯ МІНИ. У хронології міни є загалом чотири звуки. Кожен наступний гучніший від попереднього. Кожен попередній зловісніший від наступного.

Вибух останній у переліку. Тоді вже запізно для всякої обачності. За ним слідує руйнівний досвід: розлітаються осколки.

Свист випущеного снаряда передує детонації. Свист — це її анонс. А ніколи не можна забувати, що загроза — досвід, завжди гірший за екзекуцію, бо містить у собі страх перед прийдешнім. Падаючи, міна часом видає звук, схожий на лопотіння пташиних крил. Обережна людина ніколи не розслабиться в момент падіння міни, думаючи, ніби це птах, але й не впадатиме в паніку, коли над нею пролетить птах, не подумає, що це міна. Тренуватися треба, без тренування — нікуди.

Свист — це загроза. Вибух — екзекуція.

Тільки найтренованіші здатні вловити той звук. Свист означає, що міна, випущена з котрогось із довколишніх пагорбів, неуникно наближається до міста, в якому ви живете, до району, в якому перебуваєте, до вулиці, на якій опинилися, до перехрестя, на якому щойно стали.

Наступної миті ви станете або щасливчиком, або м’ясним фаршем. Тому ніяк не можна недооцінювати свист.

Зловіснішим за свист є звук пострілу. Випускають міну на котрійсь із гір над Сараєвом. Андрич якось зауважив, що не знає поселення, незручніше й тривожніше оточеного горами, ніж Сараєво. Це він сказав до того, як побував у Мостарі.

Коли міна вистрілює, до реципієнта з віддалі долинає тільки ледве чутне плоп. Це абстрактне плоп означає, що смерть вирушила до міста. Застережний знак. Його зауважують лише одиниці, добре натреновані й обачні, свідомі того, що від тренування й обачності залежать їхні життя. Ніколи не зайве повторити: цей звук зловісніший і за свист, бо анонсує всі звуки, що пролунають після нього: і свист, і вибух, і крики, і плач, і ремство голосів на похороні.

[16] Радован Караджич (нар. 1945) — боснійський серб, політик і воєнний злочинець. 1990 року став одним із засновників і головою Сербської демократичної партії, яка виступила за створення Великої Сербії. 1992 року очолив Республіку Сербську в незалежній БІГ. Керував облогою та обстрілами Сараєва, більшістю військових операцій боснійських сербів. 1995 року міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії висунув Караджичу обвинувачення у воєнних злочинах і геноциді. По війні вів підпільне життя, проте опублікував у цей період роман і збірку віршів. Заарештований 2008 року, перебуває під слідством у Гаазі.

[17] Бутрос Бутрос-Галі (1922–2016) — єгипетський політик і дипломат, Генеральний секретар ООН у 1992–1996 роках. Автор концепції «побудови миру» за участі всіх сторін конфлікту, організатор Трибуналу ООН щодо колишньої Югославії. Ініціював ембарго на ввезення зброї на територію Балкан, чим поставив Армію БІГ у вкрай тяжке становище. Під час візиту до Сараєва 1992-го заявив, що не хоче применшувати воєнні жахіття в БІГ, але у світі є й інші країни, де кількість жертв значно вища. Після цієї заяви був публічно освистаний і тривалий час критикований за безсилля ООН щодо світових воєнних конфліктів.

[18] Девід Оуен (нар. 1938) — британський політик, із 1992 року — представник у Конференції ЄС щодо колишньої Югославії, співавтор плану Венса — Оуена, спрямованого на розв’язання конфлікту і відкинутого сторонами.

[19] Лукавиця — ядро громади Нове Сараєво, східна околиця довоєнного Сараєва, нині належить до Республіки Сербської у складі БІГ. У сараєвському жаргоні топонім «Лукавиця» вживають як загальну назву для сербського Нового Сараєва та прилеглих територій.

[20] Ідеться про трагедію 27 травня 1992 року, коли в Сараєві на вулиці Васи Міскіна (нині вулиця Ферхадія) три сербські снаряди розірвалися посеред черги по хліб, убивши 26 людей і скалічивши 108, і про подвійну трагедію на ринку Маркале в центрі Сараєва, де 5 лютого 1994 року внаслідок сербського артобстрілу загинули 68 осіб, 144 було травмовано, а 28 серпня 1995 року загинули 37 осіб, 90 було травмовано.