«Сараєво для початківців»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ДУШ. П’ять літрів води можуть творити дива. Такого об’єму досить, щоб особа середньої забрудненості знову засяяла. Середньої забрудненості особа — це той, хто не мився від семи до п’ятнадцяти днів. Прийняти душ у час війни стало складною процедурою з непевним фіналом. Спершу треба натягати вдосталь води. Потім — знайти дрова, на яких ця вода грітиметься. Потім шампунь. Так минає цілий день. Коли стемніє, уже не прийняти душу без свічки. Купити свічку неможливо, тільки виготовити.

Слово «душ» під час війни замінило інше — «пляшка». З п’ятьма літрами води все відбувається так: п’ять пляшок з-під кока-коли розставляють у ванній кімнаті. Той, хто приймає процедуру, стає в мілку дитячу ванночку. Ані краплі води не можна змарнувати, для цього й ванночка. Якщо купатися раціонально, двох пляшок води вистачить, щоб намочити все тіло. Раціональності досягають шляхом тримання пляшки не дуже високо над головою. З метою звести до мінімуму розбризкування. Це суттєво знижує ефективність змочування, тому, поки вода витікає, тіло має обертатися довкола своєї осі, обертатися мають усі його частини, крім руки, яка тримає пляшку. Після змочування настає черга блискавичного нанесення шампуню на голову. Блискавичного, бо температура у ванній кімнаті близька до нуля. Піною, яку утворює шампунь, треба швидко намилити й решту тіла. А тоді трьома літрами води, що лишилися, усе це змити. Тепер все-таки доводиться підняти пляшку трохи вище над головою, щоб симулювати ефект душу й надати воді напору, необхідного для змивання шампуню. Брудна вода, що стікає у ванночку, пройде ще два кола використання. Після купання в ній передусім перуть шкарпетки, а потім рідиною (уже взагалі не схожою на воду), чорною, як вугілля, змивають в унітазі.

ПЕКЛО

ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕПОТРІБНОСТІ. Для деяких своїх тез у мирний час я не мав досить вичерпних аргументів. Війна додала їх мені. Те, через що раніше з мене сміялися, тепер стало таким логічним, таким значущим, таким обґрунтованим. Тільки під час війни ми усвідомили, що наше попереднє життя зводилося до придбання й нагромадження непотрібних речей. Наші квартири були виставками унікального хабоття. Хабоття — це збірна назва для непотрібних речей, які ми тягаємо по квартирах. Дев’яносто відсотків речей у кожній квартирі непотрібні.

ІДЕАЛ НЕПОТРІБНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕОБХІДНОСТІ. Ось перелік непотрібних речей: скатертини (геть нефункціональні й непотрібні), гобелени (потворні, вигадка для псування зору тих, хто їх тче, і нищення смаку тих, хто їх споглядає), книжки (прочитай і передай далі), картини (кого цікавить мистецтво, хай іде в галерею), псевдоскульптури (їхнє первинне призначення — покращувати простір, просто смішно), електрична чавилка для апельсинів (яким дегенератом треба бути, щоб за допомогою струму вичавлювати те, що можна й руками, і навіщо взагалі вичавлювати апельсини, це ж не лимони), соковитискач (фрукти ліпше їсти в їхньому природному стані), шпалери (на вигляд потворні, заважають стінам дихати, випаровують клей, цілком непотрібні, геть зайві), сервізи на вісім, дванадцять і двадцять п’ять персон (найчастіше їх тримають у квартирах, де оптимум — четверо гостей, а якщо більше, їх запрошують у паб, а не додому), фотографії (перевиробництво фотографій, за життя їх знімають тисячі, а досить і сотні. Хоча взагалі-то й п’ятдесяти. А насправді — по десять на кожного члена сім’ї), сувеніри (яке їхнє призначення? Прикрасити простір? Зазвичай це кітч. Нагадувати про дорогу серцю подорож? Цей асоціативний вимір губиться дуже скоро, і натомість знімки дістають інший вимір — не-асоціативного пилозбірника)… Звідки ця ідея, буцім речі прикрашають життя? Речі тільки душать простір. Із цього погляду війна була великою школою, так би мовити, виховною моделлю. Основа цієї моделі — екстремальний редукціонізм.

ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ, ПЕРЕМОГА. Кому не пощастило в житті, і він кохає свою дружину, той щороку має купувати щонайменше три подарунки: на день народження, на річницю шлюбу і на Байрам. За тридцять років шлюбу накопичиться дев’яносто подарунків, дев’яносто безцінних унікальностей. І де подітися людині з тими дев’ятьма десятками безцінних унікальностей, коли Караджичу пітьма застелить очі? Якщо є така змога, потрібно інвестувати тільки в предмети, які зношуються і стають непридатними після використання, які не стануть проблемою в таборі для біженців.

Щовечора я складаю найпотрібніші речі на випадок утечі, пожежі, атаки чи Караджича. Тримаю їх у сумці біля дверей. Пізніше зауважую за собою кумедну звичку: хай куди поїду, і там завжди залишаю при дверях свою тривожну сумку. Те, що в Сараєві — потреба, у Заґребі чи Мілані — гротеск. Але для мене це не причина відмовитися від звички. Мир — не той взірець, на який варто рівнятися. Мир — це тимчасовий стан між двома війнами.

КНИЖКИ З ПЕКЛА. На початку буває трохи незручно. Озброєні лише оманою, люди спершу соромилися. Тому всі ми палили передусім марксистську літературу, щоб заспокоїти нерви. Енгельс і Маркс відкрили сезон. Початковий дискомфорт ми долали «Походженням родини», «Тезами про Фойєрбаха» та «Капіталом». Виявивши, що це зовсім не так боляче, як ми очікували, перейшли на сербських академіків: Чосич, Ісакович, Екмечич… Кіша, Ковача, Пекича, Ал-бахарі, Давида — цих не палили. Але зима затягнулася, тож надійшла черга і російських книжок, і дечого з британської літератури.

Тоді нас гріла поезія.

Коли генерал Мак-Кензі[24] дав першу прес-конференцію, ми спалили все канадське, що знайшлося вдома. Потім Міттеран став на заваді військовому втручанню. Наступного дня горіли Камю, Сартр, Валері. Усі, окрім Мірабо та Донасьєна Альфонса Франсуа.

ПЕКЛО ЗАГАЛОМ. У Національній бібліотеці Франції є окремий надійно захищений відділ «ПЕКЛО». Звісно, там еротичні трактати, приховані від пересічних читачів, призначені тільки для державних моралістів. Вони, виправдовуючись недоторканністю науки, насичувалися життєвими соками з цих книжок. Кожен сараєвський дім, не позбавлений самоповаги, має відділ під назвою «ДЖЕГЕННЕМ»[25]. Зазвичай його розташовують на горішній полиці, щоб діти не дотягнулися, а книжки розвертають корінцями всередину, щоб гості, бува, не зацікавилися.

ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ. До книжок із Джегеннема ніхто не доторкнувся в січні 1993-го, небачено холодному, коли Міляцка замерзала, а температура у квартирах опускалася до позначки мінус чотири.

МІЙ ОСОБИСТИЙ ДЖЕГЕННЕМ. Плутарх «Як хвалитися, не викликаючи заздрощів», Ватьсьяяна «Кама-сутра», Каліяна Мала «Каматантра», Шериф Нефзаві «Благоуханний сад, що освіжає душу», Еудженіо Ґарін «Культура Ренесансу», Джорджо Базарі «Життя найславетніших живописців, скульпторів і архітекторів», Джованні Боккаччо «Декамерон», Неджад Максумич «Як досягти успіху в житті», Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель», Еразм Роттердамський «Похвала глупоті», Маркіз де Сад «120 днів Содому» та «Філософія в будуарі», Антоніо Муцо Поро «Про мистецтво кохати жінку» (1571), Дені Дідро «Жак-фаталіст», Зуко Джумгур «Листи з Азії» та «Ходолюбства», Брюс Лі «Шлях прудкого кулака» та «Методи боротьби», Генрі Міллер «Тропік Рака», «Сексус», «Книжки в моєму житті», «Колос Марусійський» і «Мила, мила Брендо», Крістіан Рін «Біографія Генрі Міллера», Люсьєн Клерґ «Потяг до жінок. Лекція з фотографії», Веселій Чайканович «Найвиразніші приклади дурості серед сербів і чорногорців», Мірко Ковач «Вступ до іншого життя», Данило Кіш «Бордель муз: антологія французької еротичної поезії», Оля Карачич «Rima pudendi», Орландо де Кордова «Мистецтво любощів», Какузо Окакура «Книга про чай», Вільгельміна Шрьодер-Деврієнт «Мемуари співачки», Мішель Фуко «Історія сексуальності», Лу Андреас-Саломе «Що таке ерос?», Тоні Нобіло «Тейквондо», Філіп Рот «Скарга Портного», Анаїс Нін «Щоденник», Чоюн Міяґі «Життя найкращих каратистів», Ігор Мандич «Екстази й похмілля», Поль Делкур «Памфлет про жінок», Джованні Джакомо Казанова «Спогади», Мірко Валент «Ерото-логіки», Полін Реаж «Історія О», Предраг Матвеєвич «Середземноморський молитовник».

ПЕКЛО, ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ. Дозволь мені побачити, які книжки ти ховаєш у власному Пеклі, і я скажу про тебе все, геть усе.

ІДЕАЛЬНА БІБЛІОТЕКА. Щоби було ясно: ідеальна бібліотека — це така, яку можна скласти у дві торбини.

Ідеальна торбина — це така, з якою можна без проблем збігати сходами будинку, коли його поглинає полум’я.

Ідеальне полум’я — це те, в якому гинуть усі книжки, що не встигли потрапити в Джегеннем.

ДЕЯКІ РЕЧІ ТА ІНШЕ. Мій кошмар — це речі. Не знаю, чи то було передчуття, проте я роками воював із домашніми за диктат принципу «якнайменше речей, якнайменше речей!» Вони шукали, купували, приносили, нагромаджували й берегли речі, спогади, побутову техніку, одяг, взуття, сувеніри. З усього я збирав лише книжки. Звісно, і це було помилкою, більшою за всі решта.

А коли війна стала нашою єдиною реальністю, коли домашні розсипалися світом, далеко від речей, я сам-один залишився в квартирі й мусив розв’язувати їхні дилеми: що виносити, коли Митар підпалить будинок? Коштовності? Місця займають найменше, а вартість мають найбільшу. Чи, може, усі ті камінці, що ми привозили з літніх відпусток? Кожен має свою історію, кожен її розповідає. Чи, може, мені зробити авторську вибірку їхнього одягу, який найбільше люблю? А що з дитячими речами? Чи забирати всі їхні улюблені іграшки, чи вилучити з цього набору зброю? А куди все це запхати, коли самі лише фотоальбоми займають усе вільне місце у валізах? Власний гардероб мене взагалі не цікавить.

Ошалілий від питань без відповідей, урешті вирішую проявити трохи егоїзму. Однаково ця війна — тріумф моїх пророчих здібностей. Чи ж не казав я їм, що не треба нічого купувати, навіть машину, бо попереду тяжкі часи? Якщо я мав рацію і якщо вже тільки я залишився тут, буде нормально, коли заберу тільки свої речі. Отже, розглядаються тільки книжки. Це рішення я підкріпив додатковим аргументом, мовляв, книжки я вибрав, бо вони цінніші за одяг, а не тому, що вони з мого арсеналу, і відтоді дилеми для мене вже не було.

Була, була. Насправді дилеми щойно почалися. Що брати? Спершу обираю сто книжок, а коли усвідомлюю, що для цього треба ще двох вантажників, задовольняюся спершу сімдесятьма, а зрештою й п’ятдесятьма. З’ясувавши, що по торбах вдається розіпхати щонайбільше тридцять найкращих друзів, зрікаюся вибору. Переді мною зринає нове рішення: прочитати всі сто улюблених і переписати в один блокнот усе, що варто пам’ятати, усе, чого не можна забувати. Це тривало майже півроку. Горіли будинки довкола нас. Десь на вісімдесятій книжці я збагнув, що все даремно, таке читання не має жодного сенсу. Читання — творчий процес, а коли зводиться до одного виміру, з нього зникає творчість. У відчаї ходжу квартирою, дивлюся на речі. Усе це вмістилося б у дві вантажівки. Я сміховинний зі своїми торбами. Тому беру два кишенькові альбоми, у них складаю абияк дібрані фотографії та запихаю все це в бічні кишені піджака. У внутрішню кладу зубну щітку. Потім повільно, повільніше за Гамфрі Боґарта, беру сірники з гуманітарної допомоги й запалюю цигарку. Я казав тобі ніколи більше не грати цієї пісні, Семе. Кидаю сірник на полицю з книжками. Здавалося, він згасне, бо його здолає сором, однак полум’я охоплює «Книжки в моєму житті» Міллера. У паніці кваплюся загасити вогонь, доки не перекинувся на решту бібліотеки. Пізніше відчуваю розчарування власною слабкістю. Краще б я підпалив їх, ніж він. Моя поразка — це застереження, бо залишає гірке напучування всім готовим учитися на чужих помилках: ніколи не купуй речей. Тобі нічого не треба. Якщо не збагнеш цього сам, тоді спуститься з гори один поет. І все тобі особисто пояснить.

ПОЇХАВ Я, МАМО, ПОСУД МИТИ

ЛІПШЕ БЕЗСЛАВНО ВТЕКТИ, НІЖ ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУТИ. Коли хтось тікає з міста, ті, що залишилися, кажуть, що він відстрілявся. Це новий вислів, породжений війною, як інші воєнні фрази на зразок відпрацювати (ти це відпрацював?), під контролем (усе під контролем?), вилучати (це коли під маркою Територіальної оборони в когось щось вилучають, тобто відбирають, зокрема машину, крамницю абощо, що не потрібне Територіальній обороні, але потрібне тому, хто вилучив). Зрештою, таких слівець не бракує, і найчастіше з-поміж них уживають саме відстрілятися. Це тому, що таке найчастіше практикували. З усіх згаданих видів діяльності сараєвці найактивніше та найпристрасніше практикували втечі з міста.

Мало є понять, настільки просочених війною, як це. Відстрілятися. Воно просто не могло виникнути в мирний час. Відстрілюються міномети; кожне місто черпає свої асоціації з реальності. Є різні форми відстрілювання. Є люди, які тікають, не попрощавшись, є ті, хто ледве не у дзвони б’ють із нагоди свого від’їзду, є такі, хто лишають прощальні листи, сповнені каяття й патетики, є такі, хто тікають через злітно-посадкову смугу, крізь каналізацію, літаком. Є й такі, хто тікають у внутрішній сховок. Оголошують, що відстрілялися, і тоді на кілька місяців зачиняються вдома, допоки обстріли припиняться.

Людей неможливо зупинити, коли вони щось вирішили. Я знаю одного чоловіка, який тікав через мінні поля. Точніше, я знав чоловіка, який тікав через мінні поля. Колосальна енергія марнується на ці відстрілювання.

ЛІПШЕ СТРАЖДАТИ ЗА САРАЄВОМ, НІЖ СТРАЖДАТИ В САРАЄВІ.

Яке це місто — Сараєво?

Печальне. Найкраще роздивитися Сараєво можна вночі, у цілковитій темряві, коли ілюзії вляглися під вагою мороку. Сараєво покинуте, самотнє, голе, босе, оточене, відчайдушне, неоперене, змокле, змерзле, цвіле, нещасне, рудиментарне, зношене, зголодніле, зневажене, ненависне, непевне, похмуре, меланхолійне, тужливе, лабільне, плаксиве, патетичне, кітчеве, списане, дурнувате, параноїдальне, анемічне, блюзнірське, богобоязке, шляхетне, поблажливе, толерантне, нетерпиме, утрачене й занапащене.

Пиши пропало.

Яких заходів має вжити той, хто опиняється в такому місті?

[24] Льюїс Мак-Кензі (нар. 1940) — канадський генерал-майор, перший командувач миротворчих сил ООН у БІГ (місії UNPROFOR) і військового сектора Сараєво у квітні-серпні 1992 року. Послідовно звинувачував боснійську сторону в порушенні демілітаризованих зон, провокаціях та імітації сербських воєнних злочинів, виступав проти міжнародної допомоги та військової інтервенції в БІГ. У двотисячних було оприлюднено факти причетності Мак-Кензі до злочинів проти людяності, зокрема щодо зґвалтування кількох боснійських жінок у захопленому сербами мотелі «Соня» поблизу Сараєва.

[25] Джегеннем (араб.) — пекло в ісламі.