«Сараєво для початківців»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Протверезіння було повільним і болісним.

Щороку ми прощалися з однією ілюзією та переходили до іншої.

Наші бажання ставали дедалі нечисленнішими, дедалі скромнішими, дедалі реальнішими. Історія нашого протверезіння — це насправді болісна історія про нашу наївність. Отак ми тверезіли:

1992. О, як ми нап’ємося, коли це скінчиться!

1993. Коли це мине, як же ми наїмося!

1994. Якщо це скінчиться колись, бодай виспимось.

1995. Хай би вже в мене влучило, тоді це нарешті припиниться…

ОЗИРАЙСЯ, СИНУ!

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИТАЧЕВІ. Історія про Сараєво вже добігає завершення. Залишилося хіба трохи про те, який кошмар будить війна серед непідготовлених людей, про Боснію вздовж і впоперек, про те, які ми всі вражені, і про те, що немає для нас ліків, окрім однієї речі. Кожен хай сам вирішує, що це за річ і чи зможе вона зарадити.

МОЛИТВА ДЛЯ МОЇХ БРАТІВ. Боже, не дозволь мені наприкінці життя вивільнити шайтана всередині. Не дозволь мені зламатися, зроби мене міцним. Якщо й знадобиться мені щось, то це буде сила. Горить моя мечеть, падає золотий мінарет Караджозбега, зникає Аладжа, обрушується Ферхадія[36]. Ти можеш усе. Ти Всемогутній! Руйнується мій світ. Я бачу, як вони вивозять каміння, нічого не дозволять залишити. Цієї ночі зґвалтували всіх дівчат із мого села. Там, де колись була мечеть, нині росте трава… Не дай мені зламатися! Потім вони вбили всіх чоловіків. Дай мені сили жартувати, тільки це мені дай — не зламатися і жартувати. Якщо втрачу й це — самого себе втрачу… Ввійшло їх троє, почали перекличку, ми знали, що нас чекає, старий зомлів, перш ніж нас виштовхали, а тоді почалося, автоматна черга, довга, розтягнута автоматна черга… Не дозволь мені мститися, навіть якщо помста буде єдиним способом домогтися справедливості… а потім Бієліна, до неї підходить Аркан[37], ніжно цілує її у вухо, поки Тато на все це дивиться, камера знімає, стара, приготуйся ввечері, крові буде по коліно, каже він, звісно, каже вона, у мене почалося місячне, дурна курко, знову каже він, хто тебе про це питає, ми будемо різати мусульман, а, ти про це, каже вона, чи Тато чув, про що вони розмовляли, чи ти чув, про що вони розмовляли, чи знав, що готується, хто сказав, що життя триває, час зупинився, коли вийшов із табору, все зупинилося, його жінка зникла, його сини вбиті, двоє синів, шість і дев’ять років, двоє яблук рум’яних, зіниці очей його, треба було вам бачити його погляд, що робити тепер, каже, що ви мені порадите, питає, а я все знав, бачив його майбутнє, бачу, як він кидається в бій, шукає смерті, але кулі його оминають, не хоче мене куля, йоб її мать, бачу його, як заходить у чийсь будинок зруйнований, усередині тільки одне сербеня плакало, бачу, як запихає пістолет за пояс, ти не винен, каже, бере його на руки й виносить, тієї миті, тієї вирішальної миті можу уявити їх, як сидять і дослухаються, чекають кроків, усе я пам’ятаю, і спалах, і крик, і пітьму, коли я прокинувся, страшенно боліла ліва гомілка, мені знадобилося дві години, щоби збагнути, що тієї ноги вже немає, а біль був страшний, а їх бачу, кажу ж, сидять у пітьмі й наслухають кроки, звук — це те прокляття, з якого починається твоє падіння, знаєш, що вони знову йдуть, не знаєш тільки, по кого, потім трактор вирівняв землю, потім прийшли орачі, проросла трава, нічого не залишилося від Аладжі, крім того загадкового езану[38], ти знаєш, що його й нині чути, хоча немає нічого, вони нажахані, вони дослухаються, нічого не розуміють, а все ж зрозуміло, тут, на цьому місці, випромінюється енергія, п’ятсот років молитов, цього нічим не знищиш, уяви, що хтось таке зробить із твоєю сестрою, сказала вона йому, я мушу, мушу, хекав над нею він, не мусиш, плакала вона, він і не мусив, але хотів, було йому солодко, дай мені сил жартувати, тільки цього в мене не забирай, якщо втрачу почуття гумору, я мертвий, покійний, похований, благої пам’яті, того дня була контрольна з хорватської, усі писали, тоді ті люди прийшли до вчительки, вона вийшла, за хвилину повернулася заплакана, покликала його, він вийшов, там було двоє чоловіків, ніколи доти він їх не бачив, один обійняв його, інший підійшов і сказав, що в Сараєві загинув його батько, бо в жартах порятунок, це відточує дух, захищає від зла, береже від необдуманих учинків, утримує від помсти, було більше похоронів, аніж будь-чого іншого, на похоронах людей гинуло стільки ж, як на фронті, коли все скінчилося, він не наважувався на неї глянути, навіть він, єдиний, хто не бив її, і чого б то мені не жартувати, маю право, у місті вже не було смогу, повітря очистилося, Сараєво тепер пахне селом, Прієдор[39] у ті дні пропах тлінням, моїм завданням було сказати йому, йому вісім років, почав тремтіти, найгірше було, що намагався не заплакати, мабуть, соромився перед нами двома, чи що, але не стримався, плач вирвався з нього, мені ще ніколи не було так важко, тільки б жартувати, вона відповіла мені, мовляв, усе тому, що ми такі йолопи, що ми на все заслужили, я знаю цю теорію, і вона мене не дивує, але не цього разу, тут немає нашої провини, хіба ти винен, що з тобою таке сталося, зачувши кроки, вони очікували чого завгодно, крім того, що заберуть її, вона була наймолодшою і найвродливішою, ще дівчинка, тому й узяли її, він спробував її захистити, той жирний витягнув пістолет і пристрелив його, наче муху прибив, жарти, кажеш, вона дала йому ім’я Джихад, не хотіла його, але пізно було робити аборт, нею скористалися шестеро, батько схибнувся від муки, повісився в садку, а я на все це дивився, невидимий для їхніх поглядів, за всім стежив, спочатку вони окупували прилеглі вулиці, муха повз них не могла пролетіти, потім принесли вибухівку, заклали під фундамент, заливаючи все це ракією, потім висадили її в повітря, мені соромно зізнатись, я плакав, тоді вони почали стріляти в повітря з автомата, балії[40], кричали вони, різанина скінчилася, часом я не можу жартувати, і тоді мені найтяжче, тоді здається, що я здурію, що вже все, як прокидаюся, й далі увіч бачу його страх, його жах, двадцять днів переховувався він на горищі, поки Фоча горіла, поки Максимович[41]в’їжджав на танку, поки Остоїч[42] копав ногами людські голови, він доїдав останні запаси їжі зі своєї піцерії, прегарний був, породистий такий, аж доки зламалося щось у ньому, доки жах сягнув критичної точки, він вийшов на вулицю, його одразу помітили, стрілянина, його поранили в ногу, до нього підійшли троє, лайка, удари, його дорізали ножем, коли я засинаю, бачу вві сні його погляд, який у нього був погляд тієї миті, той його погляд не дає мені спати, кажу ж, усе тільки жарти, психічно я цілком здоровий, як я це знаю, дуже просто, поки я можу жартувати, точно здоровий, звуки, звуки я пам’ятатиму, скільки житиму, звук гранати, випущеної з Лукавиці, уявляю гамір людей на ринку, вони торгуються, лаються, сміються, а гранату вже випущено, летить, яке має значення, пані, сорок чи сорок п’ять марок за кілограм цукру, коли снаряд наближається, уявляю людину, яка вдоволено зіставляє ці два кадри, ринковий гамір і свист снаряда, що його випустила півтори секунди тому, спершу гамір, потім свист, і знову гамір, і знову свист, а наступної миті ці два звуки зіштовхнуться, зіллються в третій, є тут один поруч зі мною, котрий ніяк не дозволяє мені назвати це пеклом, не дає мені вимовити слово «джегеннем», каже, що це релігійний термін, що він робить сараєвську трагедію потойбічною, ніколи й нізащо не порівнювати нас із пеклом, а може, він і має рацію, може, такого немає навіть у пеклі, оминаю решту звуків і переселяюся в день після, шістдесят шість прощань було того дня, єдиним заспокійливим звуком на цій війні був той, що його породжує похорон, упокоєння душі й тіла, і того дня ніхто з нас не міг жартувати, цього не пробачу собі до кінця життя, я не мав здаватися, його смертно били, отут, просто у дверях, Маньяча, Омарска, Кератерм, Дретель, Геліодром[43], нізащо не порівнювати з пеклом, прийшла директорка, що це за крик, запитала холодним голосом, ми їй сказали, я боявся, не знав, як вона зреагує, все-таки він мусульманин, малий потенційний ворог, жінка, на мій подив, скинула крижану маску й заплакала, жінкам легше, знаходять собі таку віддушину, я теж хотів би тоді заплакати, але не можна, дитя було нажахане, котроїсь ночі я прокинувся посеред артобстрілу, мене розбудили не снаряди, розбудив його плач, мені снилося, що він плаче, пере-ді мною стояв восьмирічний хлопчик, від його голосу здригався коридор, цілий клас вийшов із кабінету, настало пекло, ми обіцяли не згадувати цього слова, цього поняття, цього явища, отже, настало жахіття, у мене всередині все тремтіло, тільки цигарка в такі хвилини рятує людину, першою зреагувала директорка, підхопила малого й повела до себе в кабінет, і нас із ним, кроки дедалі ближчали, коли прийдуть по тебе, коли одного дня прийдуть по тебе, сказала йому, не дозволяй зарізати себе отаким, будь шляхетним, коли тебе різатимуть, ти завжди був шляхетним, а для них особливо, поголися, причешися, вдягни новий костюм, торкнися мене коліном під столом, ровеснику, кроки, я від них збожеволію, це найгірше на війні, звук, вони бігли через аеродром, і — хоп, транспортер поїхав у них із-під носа, вона першою зорієнтувалася, почала викручуватися, брехати, моя мати, гукнула вона, моя мати поранена, почала плакати, о, як вона добре приколювалась у ті хвилини, якщо не пустите мене до матері, вона точно помре, француз виявився доброю душею, дозволив їй залізти в транспортер, а це мій наречений, знову заголосила вона, по приколу, його теж пустили, а ти, де твоя наречена, запитали третього, це інша історія, махнув рукою він, його теж пустили, бронемашина зачинилася, їх відвезли до Храсниці, і так вони вирвались із сараєвського пекла, з джегеннема, рушили у світле майбутнє, до Австралії, до Зениці, ох, як відбувався в ті дні відплив людей із міста, з аеродрому, я такого не очікував, мені здавалося, що стріляють десь далеко, а коли проходив біля під’їзду, переді мною звідти вилетів молодик, промчав, зупинився біля роздовбаної автівки, заходився кричати, грюкати по машині, був геть ошалілий, тоді з під’їзду вийшов чоловік, ніс на руках дівчинку, всю скривавлену, я зустрівся з нею поглядом, вона гасла, той її погляд і тепер не дає мені спати, чоловік стояв розгублений, не знав, що робити, у своїй розгубленості зупинився посеред перехрестя, по якому вже багато днів працював снайпер, і тоді я почув її голос, мені холодно, сказала дівчинка, Боже, чи я завжди пам’ятатиму це, як сказав Добриця — пробачити ми можемо, але забути не сміємо, чи, може, навпаки, хтозна, може, усі вони там справді готові нам пробачити, що ми наскочили на їхню гранату, що ми лягли під їхній танк, що стали на шляху їхньої кулі, а що йому батько сказав, перш ніж відіслати із Сараєва, пам’ятай і не забувай, кроки, двадцять три дні ми сиділи в пітьмі, очікуючи кроків, двадцять четвертого вони прийшли, кажу ж, тільки б жартувати, бачу червоний «гольф», що кружляє Вишеградом, як помітять мусульманина на вулиці, з авта вискакує трійця, усі з бородами до пояса, хапають його, б’ють, заштовхують у «гольф», тоді везуть його на міст, з машини витягають із залитими кров’ю очима, стають із ним на огорожу, далі кадри швидко змінюються, рух руки, що сягає до пояса, долоня, що обхоплює ніж, рука підноситься, зблискує лезо, я лише жартуватиму, скільки житиму, якщо це мене не врятує, ніщо не врятує, отже, відблиск сонця на лезі ножа, рука опускається, лезо занурюються в чоловічий живіт, рука із зусиллям тягне ніж угору, тисячу Йозефів К. зарізано за тим же принципом, на тому ж місці, процес, кажете, можливо, потім кадр із верхівки гори, звідти видно міст на Дріні, з нього двоє четників скидають зарізане тіло в Дріну, а ти жартуй, якщо зможеш, примусити батька зґвалтувати доньку, зґвалтувати доньку перед матір’ю, убити матір і батька на очах у дитини, прохромити немовля багнетом, ніхто не сміє вас бити[44], незаслужені та несправедливі санкції, там у Боснії — громадянська війна, ми не знаємо, хто стріляв, співжиття, множинність спільнот, мультикультиватор, сиділи в будинку, все було гаразд, трохи напружено, але нічого особливого, тут місяцями тримається напруження, відколи спільними зусиллями витурили отих із міста, тоді хтось постукав, іди відчини, сам іди, не бачиш, я лежу, пішов до дверей, і як ти лише дозволяєш, щоб той десятирічний гівнюк тобою командував, здоровий бик, далеко ж ти так зайдеш, відчинив, на порозі стояли четверо з рушницями, Кебо, запитали, так, відповів, р-раз, кулаком у голову, тату, закричав малий, підбіг до батька, і тут сповільнений кадр, у кадрі голова дитини, до якої наближається приклад рушниці, повільне таке наближення, таке швидке, що хлопчик не встигає зреагувати, тоді настає мить, коли зустрічаються обличчя й приклад, жахлива мить, лице деформується, картину заливає кров, дитина повільно падає на підлогу, лишається лежати в крові, чому кожен кадр тут має містити кров, це нам прокляття чи вам застереження, тату, скрикнув малий у безпам’яті, обрушився на підлогу, знову директорка зреагувала першою, підхопила обм’якле тільце, а ти собі приколюйся, кроки, найгірший звук завжди кроки, вони гірші за гранати, це кажуть ті, хто чув одне й друге, а тоді три снаряди, вивірені, точні, безпомильні, каміння посипалося у воду, а тоді дві хвилини панувала тиша, в якій місто назавжди поділилося на два боки, один берег плакав, другий святкував, стріляли в повітря, завивали сирени, я плакав і саме тоді вирішив, що завжди жартуватиму, дозволь мені тільки жартувати, тільки це мені дай, бо якщо не зможу, тоді мені кінець, тоді я мертвий, ніколи цього не допущу, мушу приколюватись, і тому, синку, піду-но я зроблю на лівому плечі татуювання — зведення Старого мосту…

[36] Караджозбег, Аладжа, Ферхадія — боснійські мечеті, пам’ятки ЮНЕСКО, зруйновані сербськими силами. На сьогодні відновлено й відкрито для вірних Караджозбегову мечеть у Мостарі та Ферхадію в Баня-Луці. Мечеть Аладжа в місті Фоча — на початковому етапі відновлення.

[37] Желько «Аркан» Ражнатович (1952–2000) — сербський воєнний злочинець і кримінальний авторитет, перебував у розшуку Інтерполу. Ватажок воєнізованого формування «Сербська добровольча гвардія», засновник Партії сербської єдності, власник футбольного клубу «Обілич», агент держбезпеки. Керував етнічними чистками, зокрема в боснійських містах Зворник, Бієліна, Брчко.

[38] Езан — заклик муедзина до молитви.

[39] Прієдор — місто на півночі БІГ, нині у складі Республіки Сербської в БІГ. На другому місці після Сребрениці за масштабами винищення цивільного населення силами сербських військ під час боснійської війни.

[40] Балія — зневажливе сербське прізвисько для боснійського мусульманина, з турецької — неотесаний селюк, простак.

[41] Воїслав Максимович (нар. 1935) — боснійський серб, соратник Радована Караджича. До війни професор літератури Сараєвського університету, кавалер югославського Ордену братерства та єдності. Згодом член Сербської демократичної партії, один з ідеологів захоплення муніципалітету Фоча та етнічних чисток у місті й околицях.

[42] Велібор Остоїч (1945–2009) — боснійський серб, академік, одна з ключових фігур в оточенні Караджича, член Сербської демократичної партії, міністр інформації Республіки Сербської, організатор масових убивств, зґвалтувань та інших злочинів проти людства.

[43] Маньяча, Омарска, Кератерм, Дретель, Геліодром — назви концентраційних таборів, які діяли на території БІГ під час війни 1990-х років.

[44] «Ніхто не сміє вас бити!» («Niko ne sme da vas bije!») — дослівна цитата з промови Слободана Мілошевича 24 квітня 1987 року на Косовому полі. Висмикнута з контексту фраза, початково звернена до міліції, що намагалася розігнати демонстрацію косовських сербів, стала однією з найвідоміших в історії СФРЮ, квінтесенцією сербського націоналізму — рушія балканського конфлікту 1990-х.