«Сараєво для початківців»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Треба відстрілятися. Утекти назавжди.

Чи можна втекти від Сараєва?

Чому ж ні?

Від чого в такому разі неможливо втекти?

Від багатьох напастей можна влаштувати досконалу втечу: і від Караджича, і від снарядів, і від мобілізації, і від голоду. Але від себе ще ніхто не зумів утекти. Від себе втекти неможливо. Хоч куди підеш — скрізь на тебе чекає власна нудота. Твоя безвихідь завжди першою дістається місця призначення. І чекає на тебе.

Чи означає це, що тікати немає сенсу?

Не означає. Хто бодай трохи піклується про себе, той подбає, щоб ця зустріч — зустріч із самим собою — відбувалася в якомога приємнішій атмосфері. Сараєво — важке місто, примушує людину думати, а так не годиться.

Порада: тікати якнайдалі.

Що далі, то краще.

ЛІПШЕ НІЧОГО НЕ ПОЯСНЮВАТИ, НІЖ ПОГАНО ПОЯСНИТИ. Справді, усього вдосталь у Божім саду. Знаю чоловіка, який відстрілявся із Сараєва заради дітей. Життя в Сараєві він зносив стоїчно; життя без них ледве терпів. Не розлучався з їхніми фотографіями, безупинно говорив про них, і рідко така розмова обходилася без сліз. Так він страждав. Коли його страждання стало нестерпним — бо всяке страждання, якщо його систематично підігрівати, одного прекрасного дня стає нестерпним, — він гідно попрощався з усіма. Сказав, що ніколи не поїхав би з міста, якби не діти, але їхній поклик сильніший, і тому він кидає все, що має, мусить зрадити свою воєнну біографію, розтоптати себе, він топче всі свої принципи та від’їжджає. З поразкою. Хіба можна було йому не пробачити?

А щойно приїхав туди — забув і про дружину, і про дітей, почав робити те, чого доти не робив, навіть коли жив у Сараєві сам, без них: віддався на поталу блуду, найнебезпечнішому з пороків. Щокроку він випромінював потужну фрустрацію. Діти не могли отямитися від шоку. Він їх майже й не помічав. Був настільки зачарований жінками, їхнім розмаїттям, їхніми запахами, був такий захоплений тим фактом, що от нарешті й він щось робить на цьому терені, аж у тому захваті в усьому зізнався законній жінці. Сказав, що має коханку. Вона подолала це, терпіла заради дітей, як терплять більшість матерів, бо для них діти — не просто виправдання, а щось значно важливіше. Коли ж його захват переріс в одержимість, найвищу стадію жаги, він урешті-решт покинув усіх трьох і пішов до коханки. Тепер живе з нею, як із дружиною, та позаяк фрустрацію заглушити не вдалося — знайшов собі нову коханку.

Коли роздягаю жінок, коли торкаюся їхньої шкіри, коли цілую їх і злягаюся з ними, це єдині хвилини, в які мені вдається втекти від себе, — пояснював він перегодом. Але ніхто не міг зрозуміти, чому він має тікати від себе, а він не умів пояснити їм, що насправді лишився в Сараєві, і те, що тепер походжає Норвегією, і те, що так недбало розбиває жіночі серця, — тільки блідий привид його зі славетного 1992 року. Коли всередині в нього накопичується нестерпно багато страждання — адже страждання, навіть якщо не підігрівати його, одного прекрасного дня стає нестерпним, — він бреше коханці, що пішов до дружини, дружині — що пішов до дівчини, а дівчині каже, що веде дітей на прогулянку. Тоді йде під залізничний міст, сідає там і годинами чекає, доки проїде потяг. А коли потяг проїжджає, він заплющує очі й уявляє, що це насправді Сараєво, на яке сиплються снаряди, Сараєво, устелене килимами зі снарядів.

МІСТО, В ЯКОМУ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ СХІД І ЗАХІД. Мілан Кундера, виїжджаючи з Чехословаччини, був упевнений, що тікає з в’язниці на волю. Згодом він скоригував свою думку. Але не надто, лише трішки. На Сході, — сказав він через десять років, звідавши життя по обидва боки, — у ваше приватне життя втручається поліція, а на Заході — журналісти.

Ми завжди були сумішшю, ніколи повністю Заходом і ніколи остаточно Сходом. За вдалих розкладів це означає, що приватному життю людини не загрожують ні поліціанти, ні журналісти. Та не з нашим щастям сподіватися на такий сценарій (ні-ні, дорогенькі, він тільки для справжніх щасливчиків), тому нас спіткало подвійне прокляття: нам загрожували і поліціанти, і журналісти.

Так було в передвоєнному Сараєві. Ми відкрилися рівно настільки, щоб розгулялися вільні медіа, але ще не достатньо, щоб угамувалася народна міліція. На війні все це стало неважливим, бо міномет позбавив сенсу всі колишні види загроз. Почалося довготривале вмирання. Сараєво практично й не мало шансів у ньому вижити, бо для цього ми потребували би мудрості Сходу, раціональності Заходу, багатства Півночі й шаленства Півдня. Але як вижити місту, де лишилася тільки дещиця слідів отого останнього?

ЧИМ ІЩЕ Є САРАЄВО? Сараєво — це місто, що протікає. На околиці міста є невеличкий отвір. А в ньому вічна тиснява. Одні виходять із міста, інші теж виходять.

Мало хто приходить. Нескінченні колони течуть до свободи. Сараєво подарувало світові найкваліфікованіших посудомийників. Доктори наук, правники, журналісти, музиканти, лікарі, інженери, письменники. Усі вони миють тарілки в Канаді, Штатах, Австралії. Уночі, коли при мінус дев’ятнадцяти намагаюся зігрітися під тонкою, аж прозорою ковдрою, я воскрешаю в пам’яті обличчя втрачених друзів. Я, єдиний, хто в усій цій історії перебуває в безвихідному становищі, жалію їх. Пізніше дізнаюся, що це традиційна форма самообману для людей, які впали у відчай. Вони приписують іншим власні нещастя, аби полегшало.

ТО ЧИ Є ТУТ ХОЧ ЯКАСЬ НАДІЯ? Є, а як без неї. Знамените гасло нагадує: пристосування, а не втеча. Боротьба, а не капітуляція. Що більше обставини згуртовуються проти нас, то дужче виявляється наша внутрішня сила. Ще жодна країна не піднеслася, не очистившись перше у вогні страждання. У найважчі моменти слід робити найсильніші вчинки. Завжди й усюди ставати супроти всіх решта. В історії повно таких прикладів, чудесних і неповторних: коли вже всі махнули на нього рукою, приречений підводить голову й продовжує боротися, долаючи логічні канони та прогнози.

І так далі.

А коли вичерпуються запаси підбадьорливих думок — торбу на плечі та гайда в той отвір. Стільки посуду на нас чекає!

Порада: мити ощадливо, щоб витратити якнайменше мийного засобу і якнайменше води, і щоби посуд при цьому був якомога чистіший. Добра робота: швидко навчитись і легко забути.

ДЕ ВАЖЧЕ, УСЕРЕДИНІ ЧИ ЗОВНІ. Березень 1993 року. Одна сараєвська жінка в паризькому «Ле монд»: «У Сараєві нас постійно обстрілювали, та все ж ми якось жили. Тут, у Парижі, все прекрасно, але моє серце розривається від горя. Я не знала, що серце може так розриватися».

УВАГА! Хто виходитиме останнім, нехай вимкне за собою світло.

КОЛИ НАСТАНЕ МИР

ІЛЮЗІЯ В ДІЇ. Масакра на ринку Маркале була така страхітлива, що після неї четники кілька місяців не насмілювались обстрілювати місто. Настав загрозливий мир. Загроза містилася в знанні про тимчасовість цього миру. Тож тоді Сараєво було містом розгубленим і непевним. Усередині кільця облоги буяла ілюзія життя, в якому немає ні сліду війни. Працюють кінотеатри, крамниці відчинені, на вулицях повно людей, у кафе ще більше, трамваї — переповнені. За кілька днів сараєвські ціни зрівнялися із загребськими. Єдина ознака ненормальності ситуації — вода. Крани сухі. Що другого дня подають воду на якусь годину, і якість ілюзії додатково зростає.

Це те, чого не показують по телевізору. Без благодатного посередництва телекамери ілюзія значно жорстокіша.

За якісь сто метрів звідси — четники. Усвідомлення їхньої присутності глибоко врізалося в кожну жилку міста. Дівчина з морозивом знає, що снайпер може підстрелити її просто під час поглинання солодкої кульки. Мати з дитиною знає, яка небезпека чатує на них, коли виходять надвір. І навіть мати, яка не гуляє з дитиною, яка тримає її вдома, знає, що їхня безпека оманлива, бо від свого снаряда ще нікому не вдалося сховатися. Стільки людей загинуло у власних квартирах. Під ударом снаряда стіни наших помешкань вразливіші від картону. Усі це знають.

Наша проблема в тім, що ми пережили такі суворі дні, аж ця підробка миру здається нам справжньою, справжнішою за все, що було до війни. Це тому, що наша ілюзія — наш кривавий здобуток. Насолоджуючись несподіваним дарунком, ми все-таки знаємо, що страшні дні повернуться. Тому насолоджуємося ще завзятіше, ніж зазвичай. Сидячи за столом у кафе, запитую себе: кого з нас, п’ятьох приятелів, рівно через рік, у цей самий день, не буде серед живих? Пізніше дослідження встановило, що решта четверо думали про те саме.

ЧОМУ МИ НЕ ПОРОЗУМІЄМОСЯ. З позірним миром у місто почали повертатися люди, які виїхали з нього на початку чи впродовж війни. Вони й самі знають, що це не мир, тільки привид миру. Не планують залишатися. Приїжджають, бо їхня туга більша за їхній страх. Наслідком стає трагікомедія нещасних, які зіткнулися з іншим світом. Нарешті вони в місті свого життя. Як то зазвичай буває, непорозуміння цілковите. Після всіх міфів і легенд про зруйноване місто вони очікували щонайменше Хіросіми. Коли бачать те, що бачать, не можуть приховати свій подив. Нам, які всю війну провели в тіні Пале, цей подив здається розчаруванням. Нам здається, ніби вони розчаровані, що місто не зруйноване настільки, як вони очікували.

ОЧНА СТАВКА.