Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви знаєте, що нечемно дзвонити о такій годині? Більшість людей уже спить.

— Якби ви зв’язалися зі мною, як ми домовлялися, тоді б я не був змушений вас турбувати, — сказав Йоганн Марлоу.

— Я щойно повернувся додому. Ще був у відрядженні.

— Ви були вчора в «Передпокої купідона», як мені розповів Креман.

— Все так. Там я дізнався цікаві речі. І був здивований, що ви не повідомили мені про них учора.

— Ви поспішали вийти з моєї машини.

— Але ви вже знали, що зник Щур Руді...

— Ну то й що? Він, мабуть, спить зараз у ліжку якоїсь дів­чини.

— А хто вам сказав, що з Г’юго Ленцом все інакше?

— Я просто це знаю.

— Це ви запросили Ґольдштайна до міста?

— Кого?

— Американського кілера. Схоже, що «Пірати» ставляться до нього з належною повагою. І вважають, що його найняла «Бероліна». І що Гьоллер міг бути його першою жертвою.

— Пане комісаре, якби це було так, я б вам давно сказав. Я не знаю вашого Ґольдштайна.

— Я хотів би вам вірити.

— Чому б мені не грати відкритими картами? І тим самим не заважати вам працювати? Адже ви працюєте на мене.

— А що, як хтось інший найняв американського гангстера? Хтось, хто хоче розібратися з «Бероліною» та «Піратами»?

— Не можу собі таке уявити, — сказав Марлоу. — І хто б це міг бути? У кого така манія величі, що він візьметься за два клуби перснів одночасно?

— Можливо, вам варто над цим поміркувати, — сказав Рат. — І ще одне: Г’юго Ленц часто зустрічався в залі «Купідона» з якоюсь дівчиною, як мені сказав Креман...

— Приходьте у «Підвал Венери», і я познайомлю вас сьогодні з маленькою подругою Г’юго.

— Просто зараз?

— Тут вечір тільки починається.

— Це трохи незручно. Мій «Б’юїк» у ремонті. І, здається, цей ремонт триватиме вічність.

— В якій майстерні? — голос Марлоу був дуже спокійним та діловим.

— У Райнікендорфі. У чорта на задвірках. І працюють там відповідним чином.

— Тоді приходьте завтра. Скажімо, о дванадцятій. Я подбаю про вашу машину.

Марлоу поклав слухавку. Це була не запропонована зустріч, а наказ.

Прокинувшись, вона знову відчула гнів у животі. Вона пів ночі пролежала без сну, бажаючи йому потрапити в пекло. І все ж їй дуже хотілося б відчувати його поряд із собою у ліжку. Вона встала, підійшла до вікна й визирнула. Були ще сутінки, перші промені сонця невпинно пробивалися на Шпенерштрасе зі сходу, всього лише на кілька метрів, далі вони не сягали. Який похмурий ранок!

Чверть на восьму. Будильник Гереона все ще стояв на тумбочці біля ліжка. Помахом руки вона відкинула цю штуку вбік, і та з гучним стукотом впала на дошки підлоги. Але й це не допомогло, лють не зникала, її було забагато, і вона накопичувалася надто довго. Навіть спалах минулої ночі не допоміг; гнів знову гриз її у міській електричці, супроводжував її додому, до її ліжка, до її сну.

Найгірше було те, що вона навіть не знала, чому взагалі розлютилася. Чи справді вона сердиться лише на нього, чи, можливо, на себе теж. Можливо, навіть набагато дужче на саму себе. Саме мовчання останніх кількох тижнів неймовірно посилило її гнів, і це мовчання було не лише Гереоновим, ця тиша також була її власною.