Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вам треба навчитися слухати інших, добрий чоловіче! Ви так само поводилися й зі своїм сином, який хотів допомогти вам вибратися з цього жалюгідного смітника? Тоді мене вже ніщо не дивує! Ані ваш поганий настрій, ані те, що ваша родина більше не хоче мати з вами нічого спільного.

— Ніхто не зобов’язаний допомагати нам, пролетарям, і вже точно не якісь соціалісти, ми допомагаємо собі самі!

— Ви занадто горді, щоб прийняти допомогу від свого сина лише тому, що він соціал-демократ?

— Соціал-фашист! Той, хто допомагає капіталістам експлуатувати нас, пролетарів! — Еміль Райнгольд розлютився, його обличчя почервоніло. — Але незабаром настане наш час. Тоді пролетаріат підніметься і дасть відсіч!

Рат поволі почав підозрювати, чому розпалася родина Райн­гольдів. Він закотив очі.

— Гадаю, що ваш час вже настав, — сказав він. — Щиро дякую за інформацію, пане Райнгольде. — Ходімо звідси!

Він підчепив руку Шарлі й відтягнув її від хатини. Еміль Райнгольд грюкнув дверима, щойно вони повернулися до нього спиною.

— Чому ти це зробив? — прошипіла Шарлі й вирвала свою руку. — У мене було ще кілька запитань!

— На них цей чоловік відповів би не більше, ніж на будь-що інше, — зітхнув Рат. — Ти чула, які дурниці він верзе!

— Можливо, врешті-решт він би сказав нам щось корисне.

— Можливо, якби ти була до нього трохи добрішою. І крім того... — Рат показав угору. — Подивися на небо: сутеніє, а я не знаю, скільки років батарейкам у моєму ліхтарику. Нам слід подбати про те, щоб ми повернулися до машини. Доволі важко було знайти шлях сюди й при світлі.

Шарлі нічого не сказала, але Рат бачив, що вона сердиться. Вони мовчки дійшли до площі в центрі поселення, де хазяїн Сталіна збирався розпалити багаття.

— Ну що, делегація соціалістів уже хоче покинути наш маленький робітничий рай? — запитав він. Його пес слухняно лежав біля палаючого багаття, яке починало потріскувати. Кірі знову почала гарчати, дуже тихо й обережно, щоб ніхто не почув, особливо великий пес.

— Я навіть не знаю, що всі тут мають проти СДПН{64}, — сказав Рат.

— Ну, подивіться навкруги: усі безробітні, безпритульні. Люди, яким майже нічого їсти. І все завдяки політиці, яку ведуть соціалісти. На спинах робітників!

— Насправді це виглядає досить ідилічно, — Рат показав на палаюче багаття, яке приваблювало перших людей з поселення. — Майже як циганський табір. Не вистачає лише гітари.

— Повертайтеся в лютому, коли озеро замерзне і ледь вдається набрати води, а холод витягує з тіла усе тепло. Тоді ви побачите, що це не має нічого спільного з циганською романтикою. Це не оперета, це життя.

Вони вийшли з наметового містечка і повернулися до лісу, де сутінки були набагато густіші, ніж на березі озера. З кожним кроком ставало дедалі темніше. Рат дістав з пальта ліхтарик та увімкнув його. Конус світла снував уздовж стовбурів дерев, і все, до чого він не сягав, раптом здавалося чорнішим. Тут, у лісі, ліхтарик не давав зорієнтуватися. У всякому разі вони не знайшли протореної стежки, якою сюди прийшли.

— Можливо, нам варто відпустити Кірі, — сказала Шарлі. — Вона більше покладається на свій ніс, ніж на очі.

Рат кивнув і дав собаці понюхати ключі від машини, він не міг придумати нічого кориснішого. Але, здавалося, це спрацювало: Кірі направила свій собачий ніс на лісовий килим й почала ловити запах; Рат залишив їй довгий повідець і слідував за нею так швидко, як міг. Проте собака повела їх нерівною місциною; підлісок ставав дедалі густішим.

— Ти впевнений, що ми прийшли звідси? — запитала Шарлі через деякий час.

— Поняття не маю. У всякому разі собака зловила запах.

— Питання в тому, який саме.

Це вони дізналися через п’ять хвилин. Кірі пришвидшила крок, коли вони дійшли до узлісся, і раптом вона кинулася на щось, що лежало на землі, хватаючи це щось і розгойдуючи його туди-сюди, як здобич.

— Гей! — крикнув Рат, не маючи змоги точно сказати, що саме схопила собака, незважаючи на ліхтарик. Лише під час третього підходу Кірі викинула здобич. Рат посвітив ліхтариком на розірваний пучок хутра на землі, з якого сочився червоний бруд, наче з плюшевої подушки, що тріснула.

Мертва білочка.

Кірі виглядала такою винуватою, що Шарлі була змушена розсміятися.

— Не смійся, — сказав Рат, — ми повинні бути суворими з собакою!

Шарлі замовкла, але коли Рат серйозно сказав: «Поганий пес!», вона знову захихотіла.

— З дресируванням собаки у нас нічого не вийшло, — зітхнув він.