Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я б сказала, що після того як твій ліхтарик і твоя собака вийшли з ладу, ми покладатимемося на моє відчуття просторової орієнтації.

Рату довелося вимкнути ліхтарик, а Шарлі подивилася на нічне небо. Здавалося, вона керувалася місяцем чи якимись зірками, принаймні вони прямували в правильному напрямку. І все-таки до машини вони дійшли майже за пів години. Що ще гірше, дорогою вони також втрапили в болотисту місцевість, за що Рат поплатився втратою лівого черевика. Усі пошуки з увімкненим на короткий час ліхтариком залишилися марними; болото з’їло черевик і вже не бажало його віддавати.

Рат сидів у відчинених дверях машини, віджимаючи свої шкарпетки. Ноги Шарлі виглядали не краще, але принаймні в неї були обидва черевики. Проте віджати мокрі лапи Кірі не вдалося; собака влаштувала брудний безлад у машині та на пальті Шарлі, коли поклала голову їй на коліна. Рат сховав шкарпетки й черевик у нішу для ніг й завів двигун.

— А це дозволено? — запитала Шарлі. — Керувати машиною без взуття?

— Голими ногами можна усе, як ми кажемо в Кельні.

І все пройшло дуже добре. Вони повільно поверталися у місто автострадою Кьопенікер. Звісно, весь маршрут «Ганомаг» пройшов не без проблем. Біля Сілезьких воріт{65} він залишив своїх пасажирів у біді, заглухнувши просто посеред міста. Перехожі були неабияк здивовані, коли побачили, як босий, проте в іншому бездоганно одягнений чоловік вийшов з маленької одноокої машини, відкрив капот, щось там поправив, потім закрив його, сів на місце водія і завів двигун.

Шарлі посміхнулася, коли Рат знову всівся біля неї.

— Пробач, — гаркнув він, увімкнувши передачу, — зазвичай я маю із собою запасне взуття.

Посмішка Шарлі згасла.

— Що з тобою? — запитала вона.

— А що має бути зі мною? Ми ані на крок не просунулися вперед, проте у нас мокрі ноги, брудний одяг і одним черевиком менше. А ще ми недосипаємо.

— То й що? Ми доспимо в кінці місяця! Ти завжди так кажеш!

— У будь-якому разі нам слід було провести вечір вдома за пляшкою червоного вина, а не гаяти свій час там.

— Хіба ми згаяли час? — удавано обурилася Шарлі. — Зо­всім ні! Ніколи в житті мене так наполегливо ще не попереджали про небезпеку соціал-демократії.

— Мабуть, ти маєш рацію. Нісенітниці, які несуть Райнгольд і його товариші, сьогодні мають більше сенсу, ніж будь-що інше! — Він подивився на неї. — А тепер хоча б визнай, що це була божевільна ідея!

Шарлі нічого не сказала, він спостерігав за нею краєм ока. Коли її риси ставали такими жорсткими, краще було сховатися. Їй знадобилася майже хвилина, перш ніж вона знову заговорила.

— Що це? — сказала вона холоднішим тоном, ніж раніше. — Ти просто плачеш через втрату свого дурного черевика? Чи ти шкодуєш, що допоміг мені з моєю божевільною ідеєю?

— Шарлі! Все зовсім не так!

— А що ти мав на увазі?

— Визнай, що я мав рацію: ми повинні були залишити цю справу силам розшуку поліції.

— Але це зовсім не те, чого я хочу! Хіба ти не розумієш? Я хочу знайти Алекс, перш ніж її спіймають!

— Чому? Це не твоя справа. Ти загладила свою провину, решту зроблять інші.

— Чому ти не розумієш? Вона бачила, як її друг розбився на смерть. Вона боїться синьої уніформи, там щось сталося.

— Все проясниться, коли її затримає поліція.

— Зовсім ні! Я не можу позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе.

Рат подивився на неї з недовірою.

— Ти жартуєш? Ти прочитала це у кавовій гущі чи чому ти думаєш про щось подібне?

— Ти такий невіглас!

— Я просто реаліст. У мене таке відчуття, що ти спеціально вплуталася в це. Ти не мати цієї вуличної дівчини. Повір мені, вона вже всіма водами вмилася, їй не потрібна твоя допомога.

Шарлі нічого не сказала, запала зловісна тиша.