Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Принаймні це не один із тих, хто залюбки брав вину на себе, — подумав Ґреф. — Вони усі були чоловіками».

— Хай підіймається.

— Вона вже в дорозі.

Помічник інспектора кивнув.

— Добре.

Еріка Фосс залишилася в дверях.

— Щось іще?

— Ну... вже майже шоста година, а інспектор Рат зазвичай відпускає...

— Звичайно. Можете бути вільними, щойно відправите до мене свідка.

Фосс посміхнулася йому і зникла.

Трохи пізніше на порозі стояла струнка сивіюча жінка років сорока п’яти, вона виглядала трохи невпевнено, але аж ніяк не сором’язливо. Вона представилася Ренатою Шобек, після того як Ґреф запропонував їй крісло для відвідувачів перед столом Рата.

— Так ось, ота річ у Гумбольдтгайні, — сказала Рената Шобек, — я не хочу нікого засуджувати. Але... мій орендар... його звати Лео Флемінг.

Що ж, це був один із донощиків. Ґреф внутрішньо зітхнув, але записав ім’я й подивився на неї.

— І?

Рената Шобек підняла свої вузькі плечі, від чого виглядала трохи безпорадною.

— Я не знаю, чи це щось означає. Але сьогодні вранці він повернувся додому дуже рано, набагато раніше, ніж зазвичай. Він безробітний, знаєте, але щоранку виходить з дому о пів на шосту і зазвичай повертається лише після обіду. Каже, що шукає роботу. У будь-якому разі він ніколи не затримував плату за оренду.

Ґреф кашлянув і демонстративно нічого не записував, а тільки зиркнув на свій ручний годинник.

— Переходьте, будь ласка, до суті, вже пізно, — сказав він.

Вона виглядала трохи роздратованою.

— Ну, я знаю лише те, що він щоранку чекає свою наречену біля Вознесенської церкви. Одного разу я бачила цих двох разом. Чудова пара, якщо ви запитаєте мене. І він ніколи не намагався привести її до себе в кімнату, він знає, як правильно поводитися.

Ґреф закотив очі.

— Що саме ви хочете мені повідомити? — запитав він.

Вона озирнулася, ніби боялася, що хтось може підслухати.

— Ну, — сказала вона, — я не чула, як містер Флемінг ви­йшов з дому вчора, але я чула, як він повернувся. Одразу після шостої. Я спитала його, чи не захворів він, чи заварити йому чаю, але він сказав, щоб я залишила його в спокої. Ну... — Вона багатозначно замовкла. — ...і тоді я побачила це...

— Що саме, пані Шобек?

Вона нахилилася вперед і стишила голос.

— Кров, — сказала вона. — Його куртка була в крові. Не сильно, але я це бачила. А потім він був таким дивним і хотів піти прямо до своєї кімнати. Тоді я не надала цьому значення, але тепер, коли я прочитала в газеті...

Ґреф прислухався.

— Ви впевнені, що це була кров? — запитав він.

— Звичайно! Раніше я працювала у м’ясній крамниці і...