Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зрештою, цей час для відвідування був не дуже гарною ідеєю. Він не міг туди зайти, коли там були усі ці люди. Він раптом відчув себе там дуже недоречним зі своїм букетом квітів.

Поки що все працювало нормально. Ніхто не здивувався, коли черговий одразу дізнався для нього номер палати, коли він назвав ім’я пацієнта. З букетом у руці й одягнений у простий темний однобортний костюм, Авраам Ґольдштайн мав вигляд звичайного відвідувача лікарні. Під час годин відвідування коридорами бігало багато букетоносців, тому він не привертав особливої уваги. Все здавалося таким простим.

Але це було непросто, зовсім непросто. Ґольдштайн ходив взад-вперед перед дверима, не знаючи, що йому тепер робити. Люди всередині не могли його впізнати, він подумав, чи не варто просто почекати, поки родина знову піде, але потім прийняв рішення, подарував красиво пов’язані квіти спантеличеній медсестрі та залишив лікарню тим же шляхом, яким туди увійшов.

Вона сказала вийти до громадського входу, але її там не було, коли Рат завернув за ріг, і за риштуванням довкола Александерхауза з’явилося головне управління поліції. Вхід на Грюнерштрасе, що розташовувався прямо біля арок лінії міської електрички, був єдиним із частково вцілілими сходами. Хоча не можна було сказати, що поліцейське управління загалом було під загрозою зневаги, — це була величезна цегляна будівля, більша навіть за міський палац і побудована як палац, і її архітектуру, яка була розрахована справляти саме таке враження, безперечно, можна було назвати вражаючою. «Червоний замок» — так прозвали головне управління берлінці. Більшість поліцейських називали своє місце роботи просто «замком», інші трохи менш шанобливо — «заводом».

Він повинен був чекати її зовні на сходах, а не всередині з черговим і не в своєму кабінеті. Вона не сказала чому, але Рат підозрював, що Шарлі не хоче наштовхнутися на його колег. Проте це навряд чи могло статися на цьому розі, адже скільки б людей туди не входило чи не виходило звідти — ті, хто працював у поліції, взагалі уникали громадського входу. Насправді Шарлі взагалі нічого не сказала по телефону, лише те, що вона має зустрітися з ним на «Алекс» й потребує його допомоги.

Знову й знову Рату доводилося тягнути за повідець, тому що Кірі відволікалася на все й на всіх, обнюхувала кожен куточок й спостерігала за незнайомими собаками. Тільки сьогодні опівдні, коли Ґреф змінив його, а Рат пішов на тривалішу прогулянку з собакою, йому довелося грубо відбиватися від настир­ливого боксера.

Це був найбільш хвилюючий випадок за весь день. Зміна в «Ексельсіорі» була спокійною. Ґольдштайн покинув спроби втекти від своїх наглядачів; він зник у своєму номері, і його більше не було видно, навіть обід йому принесли прямо в номер.

Кірі настільки захопила увагу Рата, що він лише зараз помітив незвичну машину, припарковану прямо біля арок лінії міської електрички. З водійських дверей вийшов стрункий чоловік, зовнішній вигляд якого викликав неабиякий ажіотаж: частково через його пряме чорне волосся, яке він зібрав у довгий хвіст, частково через високі вилиці та пару пильних темних вузьких очей. Рат не бачив цього чоловіка багато років, але від­разу впізнав його. Ліанг. Ліанг Куен-Яо, тінь Йоганна Марлоу, як завжди в пошитому на замовлення костюмі.

Якого біса тут робив китаєць Марлоу, що він робив у поліцейському управлінні? Ліанг цілеспрямовано підійшов до головного входу, перед яким стояв Рат, але тільки коли китаєць підняв криси свого капелюха на знак привітання, Рат зрозумів, що він сам був його ціллю.

— Пане комісаре, — сказав Ліанг, — будь ласка, слідуйте за мною. Вони хочуть з вами поговорити.

Не чекаючи на відповідь, він повернувся і пішов назад до машини.

Рат засунув назад у кишеню цигарки, які щойно витягнув з кишені свого пальта, і озирнувся. Коли він переконався, що насправді поруч немає нікого, хто б його знав, особливо Шарлі, він пішов за ним. Свіжевощений автомобіль, припаркований біля арок міської електрички між запиленим «Опелем» і новим «Фордом», був кольору гарного червоного вина і мав вигляд, наче приїхав з Голлівуду. Навіть «Мерседес» Гінденбурга{43} навряд чи міг би привернути більше уваги на площі. Кілька хлопців милувалися машиною з поважної відстані. Рат підслухав деякі їхні слова, вони обговорювали модель машини.

— Це «Шевроле».

— Дурня, це «Б’юїк Майстер 6».

— Все одно якийсь американець.

Це справді був американський автомобіль, але «Дюзенберг» можна було побачити на дорогах Берліна так само часто, як пінгвінів у Сахарі. Ліанг відчинив дверцята, і, на велике здивування Рата, Кірі миттєво застрибнула у задню частину машини. Перш ніж послідувати за собакою, Рат переконався, що Шарлі не завертає за ріг. Кірі присіла на просторе місце для ніг на зад­ньому сидінні й дозволила чоловікові погладити її й покласти їй у пащу фрикадельку.

— Сміливий пес, — сказав Йоганн Марлоу.

— Це, мабуть, фрикаделька з «Ашингера»{44}, — сказав Рат. — Ця собака з’їла б її і з рук самого диявола.

— Я дуже сподіваюся, що це ніяка не інсинуація, — заявив Марлоу. Він був саме таким, яким його пам’ятав Рат: трохи кремезний, але міцний, у пошитому на замовлення лляному костюмі. — Радий вас знову бачити, пане комісаре.

— Чи можу я щось для вас зробити?

— Я радий, що ви настільки реалістично оцінюєте обставини.

Рат відчув, ніби щойно потрапив у власний кошмар. Він очікував цієї зустрічі, він знав, що в якийсь момент Марлоу з’явиться знову. І все ж він відкинув це знання, майже сподіваючись, що справа з Марлоу закінчилася.

Але, звичайно, це було не так.

Йоганн Марлоу був відомий як Доктор Мабузе{45} або просто Доктор М. — на самому початку свого перебування в Берліні Рат якось зв’язався з цим чоловіком, щоб розкрити справу. З успіхом. І з наслідками.

Спочатку все було добре, Рат дістав свого вбивцю, а Марлоу — золото, яке він шукав. А потім за кілька місяців у поштовій скриньці Рата з’явився конверт — опуклий конверт, повний банкнот на загальну суму п’ять тисяч марок. Не було ані листа, ані відправника, навіть адреси Рата, але він одразу зрозумів, від кого прийшли гроші.

Рат не просив грошей, але й не повернув їх. А потім, ще за кілька місяців він проігнорував той факт, що це були брудні гроші, і купив на них машину. Можливо, він не торкнувся б тих грошей і донині, якби Вайнерту не довелося тоді продавати свій старий «Б’юїк». Його друг зробив азартну ставку, потрапив у фінансові проблеми, і Рат зміг допомогти йому грошима. Упертість, з якою вільна держава Пруссія відмовила йому в підвищенні та у відповідній зарплаті, також сприяла тому, що останні сумніви Рата були відкинуті. Відтоді решта від покупки автомобіля лежала на банківському рахунку, і Рат не торкнувся ані копійки.

Він приховав ще одну річ: ці п’ять тисяч були не лише подякою та винагородою за золото Сорокіна, вони також скріпили зв’язок, який Рат хотів би розірвати, — але не знав як.

Він подивився на Марлоу. Чого цей чоловік може від нього хотіти?

— Я настільки реалістично оцінюю обставини, — сказав він нарешті, — що вважаю, що це повна нісенітниця — перехоплювати мене саме перед управлінням. Ще й в такій яскравій бляшанці. Ви називаєте це непомітним?

— Якщо вас це не влаштовує, просто переконайтеся, що з вами можна зв’язатися в майбутньому по телефону. Або принаймні приходьте на ніч додому.