Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона спокійно спустилася сходами і вийшла на платформу. Нею ніхто не цікавився, всі бачили кульгаву дівчину, ну то й що! Вона проповзла платформою кілька метрів, притулилася чолом до прохолодної сталевої балки й заплющила очі. Вона не знала, як довго потурала своїй втомі, але раптом прокинулась і відчула, як щось холодне тисне їй на праву, неушкоджену руку. Вона розплющила очі й подивилася на свою долоню, яку мимоволі стиснула, а тепер знову розтиснула. Там була одна марка!

Алекс озирнулася. Її першим поривом було повернути гроші, вона не була жебрачкою, але кому? Її благодійник не представився, люди, як завжди, здавалися байдужими, кожен зайнятий своїми турботами. Алекс навіть не знала, кому подякувати, тож просто поклала марку в кишеню. Принаймні вона мала б зараз гроші, якби натрапила на іншого кондуктора. Хоча б гроші, якщо вони вже відібрали у неї ніж і все інше, що вона носила в кишенях, навіть пачку з шістьма «Юно», яку вона щойно відкрила.

Зі східного боку під’їхав потяг, і Алекс сіла у вагон. Куди їй їхати? Де зійти? Вона не могла придумати, де б у цьому місті заночувати. Квартира «Б» згоріла, квартира «А» була надто небезпечною. Бенні мертвий, Каллі мертвий. У цьому величезному місті не залишилося жодної людини, яка могла б їй допомогти, ані жодного місця, де вона могла б почуватися в безпеці.

Так, було ще одне місце, лише одне. Вона не була там понад рік, і їй було б нелегко прийти туди і попросити про допомогу, вона навіть не знала, як він відреагує, якщо побачить її, чи хоча б послухає її. А потім, коли він почує її історію, що він зробить? Поліцаї, звичайно, там її не знайдуть, але їй доведеться рахуватися з ним. Але якщо він їй не допоможе, усе просто скінчиться. Повністю виснажена від болю, напруги та тяжкого дня, вона впала на сидіння. А потім, зіткнувшись з безвихідністю свого становища, яка майже заспокоїла її, бо вона не дозволила собі інше рішення, її охопило дивне відчуття щастя, навіть усмішка з’явилася на її обличчі. Алекс була така втомлена, така виснажена, що гірше вже бути просто не могло. Її рішення було прийнято; вона повністю віддасть себе в його руки і буде сподіватися, що він її не покине. Незважаючи на все, що сталося.

Скло хрумтіло на бетонній підлозі, кожен її крок відлунював у порожній кімнаті. Вона зупинилася та прислухалася.

Майже нічого не було чути; монотонний гуркіт транспорту на алеї Ландсбергер лише іноді переривався ритмічним гуркотом прилеглої кільцевої електрички. Кожен тихий скрегіт підошвою об підлогу звучав тут голосніше й сильніше за весь той шум, що йшов ззовні.

«Старий осьовий завод», — сказав поліцейський. Але там не було жодних ознак молодих людей, які мали б тут зависати. Ці руїни були зовсім безлюдні. Вони вешталися тут лише вночі? Тому що їм просто потрібно було місце для ночівлі? Десь гучно загуркотіло, ніби щось перекинулося у холі чи впало на підлогу, і Шарлі обернулася. Вона нікого не могла побачити, поки з ревербераційного туману не вирвався тонкий уривчастий звук, що спрямував її погляд. Щойно вона побачила його джерело, звук стих. Щур сидів посередині кімнати на задніх лап­ках і безсоромно дивився на незвану гостю, він вирішив тікати, лише коли Шарлі ступила наступний крок. Невже серед цього сміття насправді можуть жити люди, навіть діти? Під одним дахом зі щурами? Шарлі мимоволі здригнулася. Вона помітила сходовий майданчик у кінці майстерні і піднялася нагору.

Кімнати на наступному поверсі були в кращому стані, принаймні тут були розбиті не всі шибки, а скла на підлозі було не так багато. У всякому разі цілком можливо, щоб хтось ночував тут у тому чи іншому кутку. Хоча щури, безперечно, були й тут.

Чи вона знайде ту дівчину? Вона справді не вірила в це, то чому ж вона сюди прийшла? Адже Вебер не просив її провести вже й без цього заплутаний вечір у пошуках дівчини, яка втекла, навпаки, він мав бажання її зупинити. «Це робота поліції, — сказав він, — не потрібно погіршувати ситуацію своїм втручанням».

Погіршувати ситуацію. Наче це ще було можливо. Цей момент все ще був в її пам’яті, момент, коли вона усвідомила свою невдачу, коли подивилася на порожній стілець, на цигарку в попільничці, а потім у вікно і на вулицю. Вона одразу забила тривогу, але, здавалося, нікого не цікавили її турботи, на неї скрізь дивилися порожні обличчя. Ніхто не надавав пріоритету вуличній нахабі, яка щойно втекла, не в той день, коли на алеї Франкфуртер відбувалася стрілянина, а один поліцейський уже загинув. Навіть жінка з управління у справах неповнолітніх лише знизала плечима, коли Шарлі забила тривогу; навіть здавалося, що її влаштовувала втеча дівчини — одним приводом для турбот менше.

Тож Шарлі сама вирушила на Вагнерплац і далі по Магдалененштрасе, шукаючи втікачку. Звичайно, все було даремно. Дівчини там давно не було. Шарлі пройшла пішки аж до алеї Франкфуртер і до метро, а потім здалася.

Тільки Вебер зацікавився її проблемою, коли повернувся із зустрічі з прокурором. Судовий радник насправді закричав, коли Шарлі розповіла йому про втечу дівчини. Вона, певно, збожеволіла, знехтувавши найпростішими правилами техніки безпеки, що абсолютно неприпустимо для цієї роботи. І це ще були доволі необразливі звинувачення, які він кинув на адресу Шарлі. Кожне слово мало не завдавало їй фізичного болю та било її ще дужче через те, що вона й сама хотіла дати собі ляпаса. Наскільки ж наївною треба було бути? Вебер, цей мудак, оголосив їй догану! Судова рада відправила її додому і відпустила зі служби на решту тижня.

«Я впевнений, що ви знаєте, що буде проведено ще одне розслідування цього інциденту, — сказав він. — І що цей випадок потрапить до вашої особистої справи».

Але найбільше її вразила його лицемірна спроба втішити її дивно м’яким голосом після того, як він кричав на неї, випускаючи пар протягом п’ятнадцяти хвилин. «Якщо я можу дати вам пораду, — сказав він, коли вона вже була у дверях, і в його голосі бриніло по-батьківськи доброзичливе розуміння, — пошукайте для себе щось інше, це не для вас. Ви — жінка! Знайдіть собі гарного молодого чоловіка й одружіться з ним!»

Шарлі не могла відповісти на це нічого, не сказала йому ані слова. Раптом вона знову побачила, як сидить в тому кельнському кафе і чує інший голос, що випромінює розуміння: «Щойно ви одружитесь, вам більше не доведеться працювати». Як тоді, так і зараз вона не могла нічого на це відповісти.

Але вона все ще могла діяти. І вона не мала наміру виконувати вказівки Вебера. Вона сіла в трамвай, але не поїхала додому, лише до алеї Франкфуртер і звідти на електричці ще дві станції, доїхала до Рьодерштрасе, до старого осьового заводу, і через діру в іржавому паркані пролізла на територію покинутої компанії. Принаймні вона мала спробувати, навіть якщо їй важко було повірити, що дівчина втекла з усіх місць саме сюди. Навіть якщо це місце належить молодим людям, які ночували тут.

Шарлі обшукала увесь перший поверх, потім другий і навіть знайшла там кілька речей: залишки воску, порожні пляшки, стару зламану ложку і насамперед сліди покришених цигарок, при цьому не знайшовши жодного недопалка, не кажучи вже про тих, хто ці недопалки курив. Обід був просто неправильним часом доби, можливо, їй варто повернутися сюди вранці, коли тут всі тільки прокидаються. І тоді краще взяти з собою Гереона. Їй було не дуже комфортно перебувати на самоті в цьому кварталі, на цій покинутій фабриці; Шарлі повернулася до бетонних сходів з потертим сталевим поруччям і повільно, крок за кроком, почала спускатися ними.

Вона підстрибнула. З нізвідки перед нею біля підніжжя сходів з’явився хлопець, високий хлопець з квадратним черепом та нігтями з чорним обідком бруду. Спочатку він здавався таким же здивованим, як і вона, і тупо позіхав, а тоді на його обличчі заграли жовна. Однак це не зробило його на вигляд розумнішим. Хоча одну річ, здавалося б, він знав: наскільки він страшно виглядає, хоча йому, можливо, було не більше сімнадцяти років. Він підкачався і вдавав сильного чоловіка, схрестивши руки, щоб вони здавалися більш мускулистими. Але м’язів і так вже було забагато. Шарлі намагалася не виказувати свій шок.

— Не вмієш читати? — сказав хлопець, коли нарешті зайняв потрібну позицію. — Тут прохід заборонено.

— Я саме збиралася йти, — мовила Шарлі й була здивована, наскільки пискляво звучав її голос.

«Яка ж ти дотепна й кмітлива, фройляйн Ріттер, — подумала вона. — Хіба ти не могла придумати нічого кращого, дурна корово? Ти його цим не вразиш!»

— Мені не подобаються жінки, які йдуть, я віддаю перевагу жінкам, які приходять.

Його посмішка розсіяла будь-які сумніви щодо того, що останнє речення він мав на увазі в непристойний спосіб.

«Прокляття, — подумала Шарлі, — чому ти поперлася до цієї халупи зовсім одна? Тому що тут бігають лише малі діти, з якими ти можеш впоратися? Ось тобі й один із таких діточок!»

— Я шукаю декого, — сказала вона, ігноруючи його коментар, — дівчину. Зростом десь метр сімдесят, зі світлим волоссям брудного відтінку, худорляву, на її лівій руці...

— Що це має означати? Ти лесбійка? — хлопець став перед нею. — Чи втекла твоя дочка? Опиши її докладніше. Можливо, я її вже трахнув.

Шарлі відчувала дедалі сильніше бажання дати потворній пиці цього неприємного хлопця кілька ляпасів. Та насправді вона прийшла сюди не для жорстокого поводження з дітьми, крім того, він виглядав досить сильним.

«Не хвилюйся, — подумала вона, — він ще дитина, шмаркач без манер».

— Здається, твої батьки забули тебе навчити гарних манер, — сказала вона.

— А хіба ти тут не для цього? Показати тобі, яких саме манер я хотів би навчитися?