Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Досить! Шарлі спробувала протиснутися повз хлопця, але він схопив її за руку і тримав неймовірно міцно. Ні, це вже точно не дитина! Потім він штовхнув її назад. Вона спіткнулася і вчепилася за поруччя, інакше б упала на сталеві краї бетонних сходів. І хоч вона дуже вчасно встигла схопитися за поруччя, але при цьому все одно набила кілька синців.

Прокляття!

Ніхто не знав, що вона пішла сюди, жодна людина, навіть Вебер. Оце вона гарно вляпалася! Вона швидко піднялася на ноги і вже збиралася щось сказати, коли почула голос, що був гострий, мов ніж.

— Залиш жінку в спокої, Кралле!

Шарлі озирнулася. Там стояла дівчина в тонкому пальті з чорним волоссям без натяку на зачіску, прикритим червоним беретом. Хоча її обличчя виглядало досить мило, з кирпатим носом і величезними карими очима, хлопець, здавалося, поважав її. Можливо, через великий ніж у її руці.

— О, наша маленька Вікі, — сказав він, але це звучало не так невимушено, як, мабуть, він хотів. — Що це тут таке? Ви заснували новий клуб? Жінки допомагають жінкам?

— Я просто не хочу, щоб ти, хтивий ідіоте, відправив до нас поліцію через те, що облапав якусь жінку. Тож злізай і відпусти її, — на останніх словах вона вказала кінчиком ножа у бік виходу.

— Ой, у злої Вікі є ніж! Як я її боюся!

— Я б на твоєму місці боялася. Чи ти вже забув, що дівчата можуть зробити за допомогою ножа? Я можу це зробити так само добре, як і Алекс!

— Алекс, ця тупа лесбійка, — сказав хлопець і сплюнув. Дів­чина на ім’я Вікі ніби зачепила його чутливий нерв. Навіть та широка посмішка зникла з обличчя Кралле.

— Алекс, — запитала Шарлі, — це дівчина?

Вона бачила, як Вікі раптово знітилася й замовкла. Її рятівниця, очевидно, сказала більше, ніж вона хотіла. Проте хлопець раптом став балакучим. Хай яким би він виглядав дурним, але у нього, здавалося, був справжній інстинкт, коли йшлося про те, щоб завдати шкоди іншим.

— Це та, кого ти шукаєш? — сказав він і раптом почав чемно говорити із Шарлі. — Александра Райнгольд? Можливо, твій опис їй підходить. На жаль, дорогої Алекс зараз немає вдома, інакше я хотів би познайомити вас із цим стервом...

— Кралле, замовкни!

— А хрін тобі! Хто тебе вчив манер? Потрібно чемно відповідати, коли тебе питають дорослі!

Шарлі спробувала розвіяти страхи дівчини.

— Тобі не треба боятися, — сказала вона, — я хочу допомогти твоїй подрузі.

— Якщо ти із соцдопомоги, то можеш випаруватися просто зараз, — прошипіла Вікі. — Знаємо ми вашу допомогу!

— Можливо, поліцаї послали її вперед, — сказав Кралле. — Алекс якось причетна до тієї справи в «КаДеВе»? Я подумав, що вона та її маленький єврейський друг мають до цього якесь відношення.

Дівчина з ножем раптово втратила самовладання.

— Ти хоч знаєш, про що патякаєш? — кинула вона хлопцеві. — Ти взагалі знаєш, що там трапилося, дурний товстуне? Забирайся геть, поки я не вирізала тобі другу дірку у сраці!

Кралле знизав плечима й пішов.

— І ти теж забирайся, — сказала дівчина Шарлі, — і забудь, що тобі щойно сказав той ідіот.

— Але я дуже хочу допомогти Александрі. Ти знаєш, де я можу її знайти? Вона пошкодила руку, і я думаю...

— Ти не чула? Ти маєш піти! Забирайся! — майже закричала Вікі. Ніж в її руці затремтів, скидалося на те, що вона в будь-який момент повністю втратить самоконтроль. Шарлі не хотіла ризикувати, позаяк ніж виглядав доволі загрозливо.

— Гаразд, — сказала вона, — але якщо ти передумаєш, ти завжди можеш зателефонувати мені. Як я вже сказала, я хочу вам допомогти. Я знаю, що Александра чогось боїться; можливо, їй варто поговорити зі мною про це. Я не з поліції і не із соціальної служби.

Вона вирвала аркуш паперу зі свого блокнота, який тримала при собі з часів роботи в інспекції, і записала свій моабітський номер{42}. Шарлі поклала папірець на сходинку, залишивши Вікі стояти біля підніжжя сходів, і вийшла на вулицю під скрипіння уламків незліченних розбитих вікон. Її серце ще калатало, коли вона пролізла в розламану дротяну огорожу й вибралася на вулицю. Шарлі швидко дійшла до алеї Ландсбергер, відкрила сумочку й порахувала дрібні гроші. Біля зупинки електрички вона попрямувала до найближчої телефонної будки.

Вдягнений у темний костюм, тримаючи в руках букет квітів, він стояв перед дверима в палату з латунним номером, який вказав йому черговий.

Він витріщився на номер, вагаючись туди увійти, й відсмикнув руку, яка вже збиралася постукати. Його охопив раптовий неспокій, нервозність, яка дуже рідко захоплювала його. Він відступив від дверей і почав крокувати полірованою підлогою, наче тигр у клітці. Здавалося, ніхто не заперечував проти цього, лише дитина, яку коридором тягнули у візку її батьки, з цікавістю дивилася на нього довше за інших. Він щойно вирішив увійти, незважаючи на всі свої побоювання, як несподівано й раптово відчинилися двері й з кімнати вийшов чоловік у чорному капелюсі, який серйозно подивився спочатку на відвідувача, а потім — на його букет, перш ніж продовжити свій шлях. Борода і пейси робили чоловіка старшим; Ґольдштайн, який з дитинства звик бачити чорні капелюхи, подумав, що йому було не більше тридцяти, швидше двадцять п’ять. Одного короткого моменту, коли двері відчинилися, було достатньо, щоб кинути погляд на решту відвідувачів, які все ще були в палаті, і їх було чимало. Здавалося, що біля лікарняного ліжка зібралася майже вся родина, включно зі ще одним чоловіком у чорному каптані. Але всі інші були одягнені у звичайний одяг.

Ґольдштайн тяжко зітхнув, коли двері знову зачинилися, і молодий єврей зник у коридорі на сходовій клітці.