Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шарлі почекала ще мить, поки двері зачинилися.

— А тепер сідай, — сказала вона, — чи ти справді хочеш весь час стояти?

Дівчина на мить завагалася, а потім сіла на стілець. Шарлі подивилася на неї, але не могла спіймати її погляд. Вона штовхнула коробку цигарок «Юно» через стіл.

— Ти палиш? — запитала вона. Ще одне коротке вагання, потім залежність все ж перемогла, і дівчина потягнулася до цигарок.

— Ти не любиш говорити, чи не так? — запитала Шарлі після того, як дівчина затяглася. — Ти боїшся сказати щось не те... — Шарлі також запалила «Юно». — Тобі не потрібно говорити, якщо ти цього не хочеш. Ти також можеш просто кивнути або похитати головою. У будь-якому разі те, що ти зараз скажеш, не буде записано. Це залишиться між нами.

Дівчина жадібно затягнулася цигаркою й уникала дивитися Шарлі в очі. Вона не сказала жодного слова.

— Твоя рана болить? — Шарлі показала на свіжу пов’язку. Для того щоб оглянути рану та знову її перев’язати, за протоколом дівчину довелося тримати кільком офіцерам. Не дивно, що в цих очах така паніка! — Як це сталося з твоєю рукою?

Дівчина стиснулася на стільці, і Шарлі зрозуміла, що поставила неправильне запитання.

— Не треба боятися, ми не збираємось тут відривати тобі голову лише тому, що ти побилася з парою поліцейських. Ми хочемо тобі допомогти.

Дівчина визирнула у вікно й нічого не сказала.

— У тебе не було грошей на квитки?

Мовчання.

— Знаєш, мене теж якось спіймав контролер, коли я була приблизно твого віку. Через це у мене було багато неприємностей вдома, але це не призвело до кінця світу.

Дівчина все ще мовчала, і, здавалося, що це зміниться не скоро. Шарлі могла собі уявити, як звичайний поліцейський може втратити терпіння через таку поведінку, адже вона й сама була зараз на межі того, щоб накричати на вперту дівчину, яка сиділа перед нею на стільці, щоб розбудити її.

— Ти повинна допомогти нам, якщо хочеш, щоб ми допомогли тобі, — сказала вона. — Якщо ти скажеш нам своє ім’я та місце проживання, ми зможемо відправити тебе додому. Інакше нам доведеться тебе замкнути, доки ми це не дізнаємося, — Шарлі чула те, що вона сказала, першу погрозу, яку вона вимовила, але, здавалося, це справило на дівчину таке само незначне враження, як будь-що інше. — Я не хочу замикати тебе, і я не думаю, що ти теж цього хочеш. Але тоді тобі доведеться відкрити рот.

Дівчина ніби задумалася. Після всіх слів! Справа пішла. Шарлі вже сподівалася одразу почути перші слова, як у коридорі почався гучний переполох. Гудіння голосів, гучний крик. Звучало гірше, ніж банда бунтівників, яку збираються незабаром поставити перед судом. Спочатку Шарлі хотіла не звертати уваги на цей гомін, але шум не припинявся.

Нарешті вона поклала «Юно» в попільничку й підвелася.

— Зачекай секунду, — сказала вона дівчині й відчинила двері в коридор. Там панував великий ажіотаж, більшість кабінетів були відкриті навстіж, усі зібралися в коридорі, скрізь стояли групи людей, які щось обговорювали та жестикулювали. Декілька осіб у наручниках були проведені повз під конвоєм людей в уніформі, їхній одяг справляв враження лахміть, хоча не було зрозуміло, чи порвані штани могли бути наслідком бійки, оскільки у більшості чоловіків були подряпини на руках чи на обличчі, а один тримав марлеву пов’язку над рваною раною на лобі, з якої йшла кров. І всі разом говорили й голосно кричали. Неотесаний сержант з 81-го відділку, якого Шарлі щойно випровадила з кабінету, сидів згорблено, наче під вагою страждань, на дерев’яній лаві, де зазвичай доводилося чекати бідним грішникам, затуляючи обличчя руками. Соцпрацівниця марно намагалася втішити чоловіка.

— Що тут відбувається? — захотіла дізнатися Шарлі.

Жінка знизала плечима.

— Безробітні, які влаштували безлад на алеї Франкфуртер. Хтось щойно сказав, що було застрелено поліцейського, — вона вказала очима на сержанта. — Я не зрозуміла його імені, але це, мабуть, був друг нашого сержанта.

— Вони вбили Еміля, ці свині, ці щури! — поліцейський так раптово підвівся і заревів, що дві жінки аж підскочили. Чоловік ніби втратив самовладання, обличчя його почервоніло. — Всіх їх треба розстріляти! Цих проклятих комуністів!

Раптом він підскочив і схопив за комір худого чоловіка, якого проводили повз них в наручниках. Двом колегам довелося його відтягнути.

«Прокляття, який сьогодні жахливий день», — подумала Шарлі. Чи був сержант взагалі здатний після всього працювати, чи вона тепер мала попросити для нього заміну, це вона могла вирішити пізніше; спочатку їй доведеться розібратися з утікачкою.

Коли Шарлі повернулася до кімнати й хотіла зачинити двері, вона завмерла. Стілець, на якому щойно сиділа дівчина, така напружена й боязка, був порожній; в попільничці диміли дві цигарки. А вікно, що виходило на Магдалененштрасе, було відчинене. Шарлі кинулася до підвіконня й подивилася на вулицю. Дівчина зникла. Вона відчула, як у неї підгинаються коліна, і зібралася із силами.

Адже сили їй ще знадобляться.

Лише тепер, коли вона заспокоїлася, то зрозуміла, як сильно біль пронизує її втомлені кістки. Вона присіла позаду «Опеля», за яким ховалася, схопившись за свою щиколотку. Мабуть, там було на кілька метрів вище, ніж їй здавалося, але чи був у неї інший вибір? Коли та жінка, секретар судді чи ким вона там мала бути, встала й підійшла до дверей, Алекс побачила свій шанс. Через шум в коридорі ніхто не чув, як вона відчинила вікно, хоча воно трохи й заскрипіло. Вона залізла на підвіконня і, не замислюючись, поглянула вниз, де помітила широкий карниз над вікном першого поверху, на який вона легко спустилася. До тротуару залишалося ще більше двох метрів, але у неї не було часу, треба було тікати швидко, щоб ті, хто був всередині, її не помітили. І ось вона присіла навпочіпки й спустилася вниз уступом, затрималася там на якусь мить, звисаючи ногами в повітрі, а потім стрибнула. Сильний біль прошив її ліву ногу, але вона одразу ж піднялася на ноги і пошкандибала до сховку за «Опелем», який був припаркований лише за кілька метрів. Єдиним, хто бачив, як вона втекла, був хлопчик, що катався на своєму самокаті. Він з цікавістю подивився на дівчину, що присіла між машинами на узбіччі дороги. Алекс приклала вказівний палець до губ, і малий з розумінням кивнув.

Вона знову подивилася на вікно, з якого вилізла. Пані, яка її розпитувала, щойно визирнула назовні й повернула голову ліворуч і праворуч, не помічаючи її, тепер її вже не було звідти видно. Звісно, у будь-яку хвилину хтось міг виглянути з цього вікна, але це не грало ніякої ролі, адже вона не могла вічно сидіти навпочіпки, їй було потрібно рухатися далі, поки за нею знову не прибіжать поліцаї. Навіть якщо кожен крок віддає пекельним болем. Вона намагалася дуже швидко щоразу ступати на ліву ногу і якомога менше напружувати її, але навіть від цих коротких кроків всю ногу пронизував колючий біль, було таке відчуття, ніби в будь-який момент щиколотку доведеться відірвати. Вона стиснула зуби й шкутильгала далі й далі, не озираючись, тільки вперед. Вона мала дійти до метро, це був її єдиний шанс. Якби не той дурний контролер... Хай йому грець, не думай про це!

Вона майже дійшла до алеї Франкфуртер, коли вирішила озирнутися. Переслідувачів не було видно, ніхто не переслідував її, ані в уніформі, ані в цивільному одязі. Прокляття, чи вона справді змогла вибратися з цієї халепи? Шум транспорту на алеї Франкфуртер пришвидшував її кроки, стакато{41} болю, що пронизувало її щиколотки, ставало дедалі швидшим, як і її дихання. Хай йому грець, цей дурний біль, спочатку травмована рука, тепер ще й щиколотка!

А потім вона опинилася на сходах до метро. Вона знову озирнулася; далі на алеї Франкфуртер була якась метушня, ймовірно, то безробітні виплескували свій гнів на поліцейських, вона чула звідти гнівні крики пролетарів, а в натовпі могла розпізнати сині мазки поліцейської уніформи, хоча все це, мабуть, відбувалося майже за кілометр від неї. Поблизу коротко завив сигнал швидкої допомоги. Вона починала розуміти, чому втекти було так легко, чому за нею ніхто не пішов: у поліцаїв були інші турботи, аніж вісімнадцятирічна безпритульна дівчина, яка втекла.