Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви все так добре знаєте, сержанте.

— Я знаю свою територію. І я впізнаю цю втікачку.

— Але ім’я затриманої ви назвати мені не можете.

— Кого хвилюють імена цих покидьків?

Соцпрацівниця здригнулася, але нічого не сказала. Здавалося, що стенографістка все ще була невпевнена, чи варто їй робити нотатки, і, перебуваючи в нерішучості, переводила погляд з однієї на іншого.

— Пане сержанте, з таким ставленням я зовсім не здивована, що ви навіть не змогли надати особисті дані підозрюваної. Як офіцер прусської поліції, ви повинні бути більш об’єк­тивним.

— Якщо б ви розпитували таку дівчину, а вона б не казала вам ані слова, а тільки б брикалася і дряпалася, то я хотів би подивитися, якою б ви тоді були об’єктивною!

— Можливо, ви недостатньо м’яко розпитували дівчину. Коли я бачу, як ви поводитеся тут...

— А як я поводжуся? Хто має дозволяти щодня ображати себе таким асоціальним шмаркачам лише за те, що він носить уніформу? Хто має боятися, що кілька з них об’єднаються і поб’ють вас усією бандою? Таке вже відбувалося! Хто зі­штовхується з ними щодня, ви чи я?

Шарлі довелося взяти себе в руки. Її тон загострився, але залишився дружнім.

— Зніміть, будь ласка, наручники, сержанте, — сказала вона.

— Вибачте?

— Я хочу, щоб ви зняли з дівчини наручники, перш ніж я почну її допитувати. Вона не злочинець.

Сержант знизав плечима й намацав у кишені ключ.

— Ви тут начальник.

Він сказав це так, ніби сам у це не вірив, але без нарікань відімкнув наручники. Нічого не сталося, дівчина залишилася спокійною.

— От бачите, — сказала Шарлі.

— Ну, це ви не бачили її сьогодні вдень!

Сержант закріпив наручники на поясі своєї уніформи.

— Я хотіла б допитати дівчину за вашої відсутності, — сказала Шарлі.

— Що, пробачте?

— Мені здається, ви її лякаєте. Ви або ваша уніформа. Ви б не були такі ласкаві...

Сержант знову знизав плечима й підвівся.

— Якщо ви так хочете. Адже ви тут начальник.

Шарлі подивилася на стенографістку, яка не зробила жодного руху, щоб піднятися.

— Я думаю, буде краще, якщо ми поки не робитимемо нотаток, — сказала вона, і стенографістка засунула блокнот до кишені.

Жінка з управління у справах неповнолітніх також піднялася і підійшла до дверей.

— Ви маєте рацію, — сказала вона, — випробуйте щастя самі. Дівчина нікому з нас не довіряє. Напевно, думає, що я тут лише для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Я вже пояснила їй, навіщо я приїхала сюди.

— Але вам потрібен хоча б один свідок, — знову втрутився сержант.

— Це не офіційний допит. Йдеться про повернення втраченої довіри, щоб зробити допит можливим передусім. Я покличу вас, коли ми будемо готові.