Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тієї ночі він, на власний подив, виявив, що не боїться смерті, ані своєї, ані чужої. Після того як смерть була прийнята, він втратив свій страх, це було так просто. Можливо, саме це відштовхнуло його від релігії свого батька. Хто не боявся смерті, той не боявся Бога.

Чим взагалі була смерть? Вона може вдарити вас у будь-яку мить, у ваше серце, ваш автомобіль, просто одна куля. Ейб рано зрозумів, якщо хочеш жити, ти повинен прийняти смерть; смерть була необхідною умовою, якої вимагає від тебе життя. «Це бісовий збіг обставин, що ми живі, але це точно, що ми всі помремо», — якось сказав Мо. І він мав рацію. Більшість людей бачили це навпаки, вважаючи власне жалюгідне існування долею, а смерть — випадковим збігом обставин, і це було помилкою.

Товстун Мо завдячує своїм злетом в останні роки не в останню чергу впевненій руці та стриманому підходу Ейба Ґольдштайна. Коли це було неминучим та необхідним, щоб хтось помер, вони викликали Красеня Ейба. Ґольдштайн ніколи не знав нікого з людей зі свого списку, в основному він працював на Мангеттені, рідше в Брукліні й ніколи у Вільямсбурзі. Він ніколи не знав, чому вони повинні були померти, він знав лише, що вони повинні були померти. І виконував свою роботу сумлінно, швидко, без емоцій. Він завжди використовував «Ремінгтон 51», різний для кожної роботи, і одразу позбувався його, щойно робота була виконана. Вони ніколи не знайдуть у нього зброю, з якої стріляли в когось, і вони ніколи не зможуть нічого проти нього довести.

Він повертався до метро повільніше, ніж виходив з нього, — скеля спокою серед метушні. Зупинився біля фургона і скуштував вишні, виплюнув кісточки на бруківку, радісно кивнув і купив у торговця один мішечок. Люди, що поспішали повз нього, не помітили цього, але тепер по Гренадерштрасе йшов інший чоловік, ніж той, що пройшов тут на пів години раніше. Тільки тепер Авраам Ґольдштайн знову почувався повноцінною людиною, озброєною і готовою відшукати адресу, яка привела його до цього міста. Він сподівався, що не спізнився, адже марно витратив більше доби.

Йому довелося витратити трохи грошей, щоб поліцейському розбили машину, але вони були витрачені з користю. Це стосувалося і сукні, яку він пообіцяв Маріон. Він не міг забути їхнє побачення. Курфюрстендамм. Здавалося, що це дорогий район, але вона це заслужила, без неї він був би у пастці, мов щур, у тому лайновому готелі. Тільки завдяки її допомозі, завдяки її ключам він міг пересуватися цим містом так само вільно, як вдома, ні, навіть вільніше. Тому що він міг робити все, що хотів, насправді усе. Адже сама поліція може засвідчити, що Авраам Ґольдштайн слухняно просидів у своєму готельному номері цілий день. Єдине, що йому не дозволили залишити там, — це відбитки пальців.

Було очевидно, що судовому раднику Веберу ця справа неприємна, що все це його не влаштовує. Він мляво гортав папери, які поліцейський поклав йому на стіл.

— Тут немає нічого корисного, — сказав він нарешті, — жодної заяви від обвинуваченої, немає навіть її особистих даних, це так не працює!

— Якщо вона нічого не каже, я просто не можу отримати жодні особисті дані, — сказав сержант. Дівчина, яка була прикута до нього наручниками, дивилася собі під ноги. Шарлі тільки собі уявляла чи дівчина справді тремтіла? Представниця управління у справах неповнолітніх у Фрідріхсгайні стояла, як і було наказано, і спостерігала.

— Можливо, вона глухоніма, сержанте.

— Ні, я можу вам гарантувати, що це точно не так, — похитав головою поліцейський. — Вона може лаятися. Але не сказала жодного слова відтоді, як ми намагалися її допитати.

Вебер подивився на годинник.

— Пані Ріттер, подбайте про дівчину, — сказав він і підвівся. — Я повернуся за ордером після зустрічі з доктором Келлером. До того часу підготуйте все, гадаю, що отримати хоча б особисті дані дівчини не складе труднощів. Решта фактів, здається, цілком зрозумілі. Наскільки я бачу, це рутинна справа.

Говорячи це, Вебер схопив свій капелюх і пальто, а тоді зник за дверима, швидко постукавши по крисах капелюха і залишивши по собі збентежене мовчання.

Ось вона, рутина. Мовчазна дівчина, яка справила на Шарлі досить сором’язливе враження і яка, як кажуть, напала на поліцейського в метро. Рутина. Для Шарлі ніщо в цій роботі не було рутиною і ніколи не повинно було стати, — так вона одразу заприсяглася собі.

— Тоді почнемо, — сказала вона, сівши в крісло за столом Вебера.

Судячи з вигляду стенографістки, Шарлі принаймні відповідала критеріям офіційної інституції. Поліцейський, дівчина та жінка з управління у справах неповнолітніх все ще в очікуванні стояли перед столом.

— Будь ласка, сідайте, — сказала Шарлі, вказуючи на ряд стільців.

Вона переглянула звіт з 81-го відділку поліції, який Вебер так різко розкритикував за відсутність особистої інформації. Відповідно до звіту, після того як кондуктор знайшов її в метро без квитка, порушниця напала на нього. Лише з допомогою кількох пасажирів дівчину вдалося пересилити і передати в руки поліції на станції метро «Петерсбургерштрасе». Вона також чинила жорстокий опір правоохоронцям. Офіцери наділи на неї наручники і знайшли у неї ніж, складаний ніж з плямами крові на лезі. Крім того, у неї була різана рана на лівій руці, яка була погано забинтована. Лише цього було достатньо, щоб виправдати тимчасовий арешт. Свідки з метро також розповідали про поліцейського із закривавленим обличчям, який переслідував дівчину на станції метро «Штраусбергерплац». Однак правоохоронці поки не змогли підтвердити цю історію. Жоден поранений поліцейський не повідомив про такий інцидент, також дівчина не могла прокоментувати ці заяви. Якщо вірити протоколу, затримана не вимовила жодного слова, окрім диких лайок та образ, принаймні не у відповідь на запитання офіцерів. Тож вся справа була доволі загадковою, але численних ударів ногами та кулаками в адресу поліцейських, які прискіпливо перераховувалися в матеріалах справи, вистачало для ордера на арешт та кримінальної справи. У Пруссії опір представникам правоохоронних органів не був незначним правопорушенням.

Шарлі підняла очі від папки. Стенографістка чекала із загостреним олівцем; соцпрацівниця і поліцейський сиділи. Дівчина все ще стояла.

— Ви теж можете сісти, — сказала Шарлі.

Дівчина не поворухнулася ні на сантиметр, лише її очі неспокійно забігали.

— Хочеш, щоб я це повторила? — запитала Шарлі. — Скільки тобі років? Ти не хочеш присісти?

Дівчина мовчки дивилася у вікно на фасади Магдалененштрасе.

— Не турбуйтеся, — сказав поліцейський, — вона не промовить ані слова, навіть якщо поставити її з ніг на голову, я це знаю.

Шарлі проігнорувала його слова і продовжила розмову з дів­чиною.

— Але ми повинні принаймні знати твоє ім’я, — сказала вона, — і де ти живеш.

Мовчання.

— Мені робити нотатки? — запитала стенографістка.

Шарлі похитала головою.

— Якщо вам потрібна моя думка, — знову сказав поліцейський, — це одна з тих шмаркачів, які вештаються на старій осьовій фабриці біля скотобійні, і мені не треба її питати, щоб про це дізнатися.