Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якщо Торнов і був стурбований маневрами Ланге, він не подав жодних ознак цього.

— Я і про це вже вам казав, — тихо сказав він. — Жоден з моїх людей не бачив падіння. Як і жоден з перехожих, яких ми опитали на Пасауерштрасе.

— А інший грабіжник?

— Тобто?

— Кілька офіцерів кажуть, що інший хлопець присів біля тіла свого друга, перш ніж втекти. Можливо, він щось бачив.

— Можливо. Але щоб розпитати його про це, потрібно спочатку його знайти.

Ланге кивнув.

— Повернемося до ситуації в галереї: старший сержант Кушке був нагорі й перелазив через парапет, бо хотів допомогти хлопцю. А той, можливо, відмовився від допомоги?

— Тобто?

— Наприклад, чи міг він спробувати відштовхнути старшого сержанта Кушке, чи міг він відбиватися від нього кулаками?

Торнов хвилину мовчав, це був добрий знак.

— Не знаю, — сказав він згодом, — але ви краще самі запитайте це у старшого сержанта. Проте я також не розумію, як можна відбиватися від когось, коли ви висите, обома руками тримаючись за парапет. Що наштовхнуло вас на таку ідею?

На це запитання Ланге не відповів, він промовчав і зробив замітку у  папці. Власне, він лише намалював дім Святого Миколая під одним із вчорашніх протоколів допиту, але цей короткий запис не міг трохи не збентежити надмірно самовпевненого лейтенанта поліції.

Звичайно, спочатку начальник підтримував своїх підлеглих, навіть коли вони в чомусь винні, це було само собою зрозуміло. І там, на фасаді «КаДеВе», сталося дещо, що не збігалося з тим, що розповідали офіцери, можливо, навіть вбивство. Торнов знав про це — чи тільки підозрював — і намагався покрити когось із своїх людей? Старшого сержанта Кушке, який сьогодні такий незамінний? У всякому разі він трохи збив пиху з цього слизького лейтенанта поліції, і цього поки було достатньо.

Ланге відклав ручку й підвівся.

— Що ж, ось і все, — сказав він.

— Ось і все? І тому ви викликали мене сюди?

— Ви самі просили зробити все швидше, — він потис Торнову руку на прощання. — Чи не могли б ви передати старшому сержанту Кушке, щоб він зайшов до мене завтра об одинадцятій ранку?

Торнов зустрівся з Ланге поглядом, ніби читаючи думки помічника інспектора, і кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Завтра об одинадцятій.

Щойно чоловік вийшов за двері, Ланге знову запалив загашену «Муратті».

— Мені тепер потрібно надрукувати ці свідчення? — запитала стенографістка, встаючи.

— Не потрібно, фройляйн Штеффенс. Ви самі чули, ми вже маємо ці свідчення в протоколі. Просто викиньте свої нотатки і покінчіть із цим. Сьогодні такий гарний день.

Гільда Штеффенс подивилася на помічника інспектора так, ніби він втратив розум, але потім зібрала свої речі й вийшла з кімнати. Ланге глибоко затягнувся цигаркою й відкинувся на спинку крісла. Можливо, йому ввижалися привиди, можливо, він занадто багато прочитав у поведінці офіцера, але він був певний, що лейтенант Торнов принаймні здогадувався, що під час операції, за яку він відповідав, сталося щось, чого не мало статися. Торнов збирався почати кар’єру інспектора, звісно, було б прикро, якби одна чорна пляма в його особистій справі одразу затьмарила б все його майбутнє. Ланге довелося переконати лейтенанта усвідомити те, що в цьому випадку співпраця буде кращою для його кар’єри, аніж мовчання. Якби на його боці був керівник оперативного відділу, якби він міг впоратися з цим питанням, то незабаром Кушке вже був би на гачку.

На той час, коли він вирвався з темряви, повернувся на Гренадерштрасе і знову опинився серед усіх тих євреїв, які метушилися у своєму маленькому світі, наче іншого не існувало, Авраам Ґольдштайн став на фунт важчим і відчував себе іншою людиною. Його пальці шукали холодний метал у кишені пальта, гралися з його формою, вчепилися за рифлену ручку. Було приємно відчувати його в руці, добре і знайомо. Він не міг випробувати його ефективність, не в цьому магазині в центрі міста, але він був упевнений, що зробив правильний вибір.

«Ремінгтон»{40}, модель 51. Маленький, зручний, ефективний. Він не очікував знайти такий в цій країні, так далеко від дому. Мовчазний майстер лише миттєво оглянув його, коли Ейб попросив пістолет, ще деякий час продовжував працювати своїм інструментом, а потім підійшов до шафи, що стояла позаду, в темній частині майстерні, і безпомилково потягнувся всередину. З глибини шафи він дістав три пістолети, один був німецький, другий — бельгійський і «Ремінгтон». Навіть якби інші два пістолети — бельгійський заіржавів, а німецький мав трохи перекручений ствол — були б в порядку, Ґольдштайн завжди б обрав «Ремінгтон». «Ремінгтон 51» був його зброєю, створеною саме для нього. Ціна була прийнятною, але майстер не міг дати йому надто багато патронів. Але їх було достатньо для його цілей у цьому місті, оскільки він не збирався практикуватися у стрільбі по мішенях.

Він усе ще пам’ятав те відчуття від першого пострілу під Вільямсбурзьким мостом, йому, мабуть, було тоді не більше дванадцяти років, він ось-ось мав пройти свою бар-міцву і відчайдушно прагнув більше не боятися Бога своїх батьків.

Вага пістолета в його руці, марки «Браунінг Кольт», майже вдвічі перевищувала вагу «Ремінгтона». Хлопці Мо оточили його, вони стояли і дивилися на нього в очікуванні. Він намагався думати про те, що вони йому сказали, як дихати, як цілитися на витягнуту руку, але відчуття пістолета в його руці було сильнішим за будь-яку думку. Вага «Браунінга» давала йому міць та силу, набагато більшу, ніж можна було очікувати від худорлявого дванадцятирічного хлопчика. Зброя добре лежала в його руці, він відчував себе інакше, ніж кілька хвилин тому, високим і сильним, одним із них. Як легко було натиснути на спусковий гачок кінчиком пальця — обережно, дуже м’яко назад, поки він не відчує точку натиску. Потяг метро наближався до мосту, і коли він прогримів прямо над ним, Ейб натиснув на курок. Він знав, наскільки гучним був постріл, але його здивував дзвін у вухах, а ще більше — сила віддачі, яка смикнула його руку. Сміх інших заглушив навіть залізний гуркіт лінії Джамейка. Він навіть не влучив в автомобіль, на чиїх дверцятах водія вони намалювали мішень, це був іржавий «Форд», який хтось залишив під мостом. Подейкували, що один із людей О’Фланнагана був застрелений у тій машині, але тоді можна було тільки гадати, чи всі ті отвори від куль були лише від хлопчачої стрільби по мішенях.

Останні ще сміялися, а потяг ще не зійшов з мосту, як Ейб знову націлився на пробитий «Форд», цього разу готовий до віддачі, цього разу готовий до всього. Він нав’язав свою волю цьому важкому пістолету, підкорив його собі. Він цілився дуже спокійно, відчуваючи, що стає з «Браунінгом» єдиним цілим, відчуваючи зброю своєю витягнутою рукою, а тоді він стріляв, стріляв і стріляв. Двічі він влучив у внутрішнє коло, один раз — у зовнішнє. Жодного промаху не було. Більше ніхто не сміявся, всі дивилися на нього і дивувалися. Пізніше вони дозволили йому постріляти в щурів на березі ріки Іст-Рівер, це були його перші живі цілі. Червоний туман крові, що бризкав у повітря, і гучні крики при кожному попаданні. Він ніколи не розумів їхньої радості від того, що вони бачили бризки крові та страждання. А коли справа дійшла до його першого вбивства, він був здивований власною холоднокровністю. Він зі­рвав доставку (тепер він думав, що вони спланували все із самого початку, щоб він був змушений зазнати невдачі), і Мо дав йому шанс виправити ситуацію. Група наляканих людей, яких вони витягли з багажника й кинули на тротуар посеред ночі. Мо подивився на Ейба і, не сказавши ані слова, поклав йому в руку «Ремінгтон». Ейб бачив зв’язаного чоловіка, його побите обличчя, і він знав, що цей чоловік помре так чи інакше, він насправді вже був мертвий. Він також знав, що назавжди завоює повагу всіх навколо себе, повагу всієї банди, якщо він прикінчить цю ниючу зв’язку так холодно, точно і без емоцій, наскільки це можливо.

І він це зробив. Він вистрілив так швидко, що навіть Мо здивувався, прямо в потилицю, і знову вклав «Ремінгтон» в руку Мо. Через здивування усмішка спала з обличчя товстуна. А потім він розсміявся. «Ти чудовий сучий син», — сказав йому Мо, і відтоді Ейб втратив своє прізвисько. Тоді йому щойно виповнилося шістнадцять.