Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ейб, — якось сказав йому Мо, — ти чортів антисеміт, єврейський антисеміт», — і розсміявся.

Звичайно, це була неправда, і те, і те було неправдою, він не був антисемітом, звичайно, ні, проте він також не став і справжнім євреєм. Принаймні не таким, яким хотів би його бачити батько.

Це почалося одразу після його бар-міцви{33}, його роздумів та сумнівів, у той час, коли він мав ще належати йому, але натомість дедалі більше відвертався від Бога свого батька та їхнього світу. Чи це хвороба матері загнала його під міст, де він приєднався до Мо? Чи, можливо, її смерть? Він більше не був у цьому упевнений. Він знав лише те, що відтоді все, що було пов’язано зі світом його батька, відштовхувало його, усі ті ортодоксальні та самовдоволені люди, якими завжди оточував себе Натан Ґольдштайн, і робив це ще більше, ніж раніше, після смерті своєї дружини. Старий і його ниття, яке він називав молитвою, але яке було нічим іншим, як жалістю до себе, — Ейб не міг більше це витримувати, він все частіше й частіше тікав з батьківського дому, і одного разу, коли йому щойно виповнилося чотирнадцять, він просто більше не повернувся додому. Краще непевне життя, ніж бути відправленим до тітки Естер, яка зовсім не була його тіткою, або до інтернату, бо саме так і планував зробити старий, коли виявив, що більше не може віддавати накази своєму синові.

Тоді Авраам Ґольдштайн ще мало знав життя, але одне знав напевно: він ніколи не хотів бути схожим на свого батька.

Він хотів бути американцем, а не жидом{34}, який щодня оплакує свою долю і постійно скиглить у вуха Ягве{35}, який нічого не знає, не хоче знати нічого, окрім Мішни та Гемари{36}, який навіть не розмовляє по-англійськи і боїться кожного американця, наче кожен гой{37} є російським козаком, який хоче забрати його життя, не помічаючи, наскільки це смішно виглядає, особ­ливо посеред Вільямсбурга. Ні, Авраам Ґольдштайн, якого всі у кварталі щойно стали називати Ейбом, також на роздратування свого батька, вирішив більше не боятися. Ніякого страху перед гоями, ніякого страху перед євреями, ніякого страху перед Богом.

Він спілкувався з хлопцями Товстуна Мо ще до того, як остаточно покинув свого батька-скиглія і ту задушливу маленьку квартиру; хлопці Мо стали для нього тією родиною, якої він ніколи не мав, повністю американською, хоча усі вони й були євреями. Американськими євреями, які не скиглили, не оплакували свою долю, а адаптувалися, коли все йшло не так, як треба. Усе це не мало жодного відношення до світу його батька. Вони могли ходити тими ж вулицями, в тому ж самому Віль­ямсбурзі, під тим самим сірим американським небом, але вони ходили двома різними світами. Настільки різними, що ніколи не зустрічалися, хоча Натан Ґольдштайн щодня ходив через Вільямсбурзький міст до свого місця роботи, на швейну фабрику Грінберга в Нижньому Іст-Сайді, туди-сюди щодня, надто скупий або надто бідний, щоб їздити лінією Джамейка{38}. Ейб не бачив свого батька жодного разу до того дня, коли останки Натана Ґольдштайна готували до поховання на кладовищі Лінден-Гілл. Ейб був настільки п’яний, що ледве пам’ятав той день, за винятком хіба що того, як довгобороді люди в темних каптанах, які були друзями його батька, вже читали кадіш{39}, коли безбородий п’яний син померлого увірвався на церемонію. Оскільки Авраам Ґольдштайн не міг молитися разом з ними і ледве міг стояти, люди в чорних каптанах обережно посадили його в таксі й відправили геть.

Це був останній раз, коли він мав якесь відношення до чорних каптанів. І в Берліні, з усіх місць на цій планеті, він знову опинився серед них.

Чоловік, до чиєї крамниці він спустився в підвал, не був схожий на єврея, принаймні він не носив традиційний чорний капелюх. Це був ремісник у сірому халаті, який підпилював якусь незакінчену річ, невисокий та доволі худорлявий чоловік з головою, що лисіє, та кільцем густих кучерів навколо лисини. Чоловік примружився над своїми окулярами в дротяній оправі, коли Ґольдштайн увійшов у кімнату, що більше нагадувала майстерню. Він не сказав нічого, ані «Що вам потрібно?», ані «Добрий день», він лише коротко підняв на гостя очі, а потім знову почав щось підпилювати.

«Ріхард Айзеншмідт, інструменти», — так було написано на майже непомітній дерев’яній вивісці над входом, і Ґольдштайн припустив, що мовчазний чоловік був власником з таким влучним ім’ям. Він мовчки, як і худий чоловік, повільно зайшов до темної кімнати й почав розглядати речі на полицях, де лежали замаслені шматочки металу, він міг розрізнити різноманітні свердла й фрезерні головки, але значення більшості інструментів залишалося для нього чужим. Майстер весь час пильно спостерігав за ним, хоча здавалося, що він зосереджений лише на своєму напилку та заготівці. Лише коли довга тінь замовника впала прямо на його токарний верстат, він знову подивився вгору. Ґольдштайн подивився в його безстрашні очі.

— Мені вас рекомендували, — сказав він.

Командир операції знову сидів навпроти нього. Як і вчора, уніформа лейтенанта поліції Себастьяна Торнова була ідеально випрасувана, коли вони сиділи в кімнаті для допитів Б, куди Ланге приніс їм дві чашки кави, щоб розрядити атмосферу. Але в іншому все було не так. Офіцер поліції не приховував ані свого поганого настрою, ані свого нетерпіння. Він жодної секунди не просидів у кріслі спокійно, розгойдувався туди-сюди і постійно переводив очі на годинник. Він заразив своїм нетерпінням навіть стенографістку, яка чекала перших важливих слів з олівцем напоготові.

Ланге знав, що він не знайде друзів у поліцейському управлінні, якщо знову почне допити і не передасть справу до прокуратури через день-два, як усі очікували, але Геннат дав йому завдання, і він хотів вирішити його так само старанно, як і будь-яку іншу справу, за яку він брався. Він переглянув нотатки, які зробив сьогодні вранці після розмови з начальником.

«Ви висуваєте серйозне звинувачення, — сказав йому Будда Геннат. — Старший сержант Кушке вже багато років служить у прусській поліції. Перш ніж звинувачувати його в такому злочині, ви повинні спочатку виключити всі інші можливості. У вас є моя підтримка, але ви повинні діяти дуже обережно».

Обережно. Поїхали! Ланге закрив папку і запалив цигарку «Муратті». Іноді вони допомагали йому з його нервозністю.

— Ви вчора не курили, секретарю інспектора. Не могли б ви, будь ласка, утриматися від цього й сьогодні? Я терпіти не можу диму.

— Помічник інспектора, — поправив його Ланге. Він не втримався й почервонів. — Якщо ви наполягаєте, — сказав він, загасивши цигарку, не зробивши більше жодної затяжки. Стенографістка, яка, очевидно, теж не палила, кинула на поліцейського вдячний погляд.

— Чого ми чекаємо? — запитав Торнов.

— Йдеться про офіцера, який був на тому парапеті під час рокового падіння. Я попросив вас повідомити того чоловіка, що він також має прибути на Александерплац...

— Ви не зможете поговорити зі старшим сержантом Кушке до завтра, він на чергуванні.

— І чому ви кажете мені про це лише зараз?

— Тому що ви тільки зараз мене про це запитали.

Ланге прокашлявся. За своїм рангом цей чоловік, хоча й був лише на кілька років старший, знаходився на кілька щаблів вище за нього.

— Де він чергує, якщо я можу запитати?

— На вулиці. Там, де такі, як ми, кладуть свої кістки, щоб детективні клерки могли розплющувати свої дупи в старих офіс­них кріслах.

Стенографістка ледь стримала свій сміх, почервоніла та зніяковіло закашляла. Крістель Темме, яка зазвичай записувала допити Ланге, записала б і останнє речення, стоїчно виконуючи свій обов’язок, не зморгнувши при цьому й оком, але Гільда Штеффенс, яка замінила Темме під час її відпустки, була здивована почутим. І тепер вона мала такий вигляд, ніби міркувала, чи не варто записати їй якесь скорочення для слова «дупа».

Торнов, здавалося, насолоджувався цією ситуацією. «Ти, розфарбована мавпо, — подумав Ланге, — сидиш собі тут в чудовому гуморі! Думаєш, що виглядаєш так, наче твої кістки десь працюють?»

— Не будьте грубим, лейтенанте, — озвучив він, розуміючи, що його голос прозвучав різкіше, ніж він планував, — як офіцер поліції, ви маєте говорити чітко по справі.

У будь-якому разі його слова справили враження, офіцер пом’якшав.

— Вибачте за мій поганий настрій, — сказав Торнов, — але річ у тім, що у мене є важливіші справи, аніж щодня з’являтися до вас на побачення. Я думав, що ви вже вчора поставили всі запитання. Тож давайте, будь ласка, зробимо це побачення якомога коротшим.

— Це цілком залежить від вас.