Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На жаль, вхід був з іншого боку вулиці, тож Алекс довелося спочатку перетнути проїжджу частину. Цього разу вона зробила це спокійно і цивілізовано, щоб не привертати до себе увагу, поступово її дихання знову заспокоїлося, залишилися лише поколювання у боці. Вона непомітно обернулася, наче перевіряла рух, — жодного сліду поліцейського. Невже вона загубила його? Коли Алекс нарешті дійшла до сходів, що вели до підземного світу прямо перед кутовою будівлею, вона востаннє глянула на Франкфуртерштрасе, і там все ж побачила його. Приблизно за сто метрів на схід із сусіднього перехрестя вийшов чоловік у синій формі й озирнувся.

Алекс присіла і, спотикаючись, спустилася сходами, не обертаючись. Побачив він її чи ні? Сходи вели до залу, платформи були поверхом нижче. Вона була внизу, тепер не було дороги назад. Краще бути готовою до того, що він міг її побачити. Більше не було часу на довгі роздуми, вона мала використати свою фору і діяти. Алекс поспішила вниз найближчими сходами на платформу.

«Шиллінгштрасе», — сказали їй літери на стіні, що була викладена рожевими кахлями.

Тут було багато пасажирів, але на неї ніхто не звертав уваги. Алекс на мить завагалася, але потім продовжила йти платформою якомога спокійніше, приховуючи своє хвилювання. Ззаду були інші сходи, інший вихід, і саме там вона його бачила, над землею. Якби він зайшов зі східного входу, вона б потрапила йому прямо в руки. Яка дурість! Алекс повернулася й пішла платформою в іншому напрямку. Вона відчувала, що потрапила в смертельну пастку. Як було нерозумно з її боку сюди спуститися!

З західного тунелю долинав темний гул. Алекс пройшла ще трохи, поки майже не повернулася до самого початку платформи, й розвернулася. Східними сходами ніхто не спускався, а за нею з темряви гуркотів потяг метро. Потяг сповільнився, і двері вагона, що димився від руху, відчинилися поруч з Алекс, це було наче запрошення. Кілька людей вийшли, кілька увійшли, двері все ще були відчинені. На сходах не було жодного синього мундира, і Алекс зайшла у нікотинові випари вагона, який був зайнятий тільки чоловіками, і принаймні половина з них, як їй здалося, сприйняла табличку про дозвіл куріння як наказ.

Поки вона чекала команди начальника станції, Алекс продовжувала виглядати назовні. Платформа робила широкий вигин, тому вона могла бачити її дальній кінець. Потім сходами спустилися важкі чоботи, і поліцейський вийшов на перон в ту ж мить, коли пролунало «Відійдіть від краю платформи» у виконанні начальника станції.

Очі під ківером сканували платформу, і Алекс думала лише про одне: «Їдь, їдь, їдь!»

Але поїзд все одно не рухався. Поліцай подивився й помчав. В останню мить він застрибнув у потяг; хтось, мабуть, знову відчинив йому двері.

Чорт забирай!

Вона досі не позбулася свого переслідувача. Принаймні він перебував у першому вагоні, тож ніяк не міг упіймати її під час руху, тільки на станції. І тоді їй знову доведеться вислизнути з його рук, її єдиний шанс втекти від того впертого поліцейського, того вбивці, тієї свині, того проклятого мудака! Вона відчула, як в ній розквітає гнів, безсилий гнів, що відбивався від сталевих колій, якими рухався потяг. За вікнами почорніло, потяг поринув у темряву тунелю. В Алекс було таке відчуття, що всі у цьому вагоні вороже дивляться на неї. Вона зібрала себе докупи, борючись з гнівом і розпачем, і приготувалася до наступної зупинки.

«Штраусбергерплац». Зараз або ніколи. Потяг зупинився, і двері відчинилися. Тут хотіла висадитися чимала кількість пасажирів, Алекс вийшла на платформу разом зі зграєю курців, але стала біля дверей, де повз неї мали протиснутися ті, хто сідали, і дивилася вперед на голову потяга.

Якого біса! Поліцай теж вийшов. Вона мала подумати про це! І щойно він її помітив, одразу ж рушив до неї і забив тривогу.

— Зупиніть ту дівчину! — кричав він, вказуючи на Алекс. — Вона злодійка!

Більшість перехожих не реагували, роблячи вигляд, що нічого не почули. Лише один товстун з вусами, мабуть, вирішив втрутитися. Він зробив пару кроків у напрямку Алекс.

— Тобі краще не рипатися, дівчино, — сказав він, — я не дам тобі вислизнути з моїх рук.

— Не чіпай мене, жирдяю! — прошипіла Алекс на товстуна, який став посміхатися.

— Ви тільки подивіться на неї! Ти для мене малеча. Маєш кігтики, га?

— Відійдіть від краю платформи, — почула Алекс, як у гучномовці затріщав голос начальника станції.

Товстун простягнув до неї свої ковбасні пальці й перегородив їй шлях до виходу, а з іншого кінця платформи вже ближче підходив поліцай. Алекс мусила щось робити. І вона вже знала що.

— Хіба ти не чув: «відійдіть від краю платформи»! — сказала вона і якомога сильніше вдарила товстуна між ніг.

Пряме попадання! Товстун згорбився, побагровів і сів просто на платформу.

Пролунав сигнал про відбуття, і хтось спробував зачинити двері, але Алекс швидко заблокувала їх правою ногою, потім втиснула своє тіло в розсувні двері й знову штовхнула їх. Щойно вона вскочила у вагон і зачинила за собою двері, потяг почав рухатися. Цього разу поліцейський виявився не таким швидким, вона встигла!

Пасажири навколо курили й робили вигляд, що їх не стосується те, що відбувається надворі, але Алекс проштовхувалася далі, у куток вагона, де ніхто не бачив того інциденту. Вона так сподівалася. Вона відчула безмежне полегшення, коли позбулася поліцая, і водночас безмежний гнів. Вона хотіла вдарити того мудака, сильно його вдарити!

Принаймні потяг прямував на схід. Вона могла вийти на зупинці «Петерсбургерштрасе», а потім повернутися до квартири А. Можливо, вона зустріне там Вікі чи Котце. Їй потрібно було відчувати, що у неї все ще залишається принаймні кілька друзів у цьому місті.

Коли чоловік в уніформі заговорив з нею, доброзичливий чоловік із сивими вусами, вона спочатку знизала плечима. Вона була так глибоко занурена у свої думки, що зовсім не зрозуміла, чого від неї хоче цей чоловік.

Поки він не повторив своє прохання:

— Ваш квиток, будь ласка!

Це спрацювало, він вислизнув від них. На мить йому здалося, що за ним слідкують, але потім чоловік, який вийшов з телефонної будки на Кохштрасе і пішов за ним до метро, зупинився на платформі і не сів у потяг. Усю поїздку він вивчав обличчя пасажирів метро, щоб переконатися, що серед них немає поліцейських. Коли він піднявся сходами на зупинці «Шьонгаузер Тор» і знову вийшов на денне світло, він нарешті переконався: ні, ніхто його не переслідує. На мить він заплющив очі й дуже глибоко дихнув, ніби стояв на легкому вітерці біля моря, хоча це було не що інше, як звичайне міське повітря, що пахло липовим цвітом, бензином та свіжим асфальтом. Проте яке він отримав від цього задоволення! Нарешті він знову може вільно пересуватися! Жоден впертий детектив не дихає йому в шию. Той все ще сидів перед ліфтами в готелі і думав, що Авраам Ґольдштайн цілий день у своєму номері читає газету і б’є байдики. Не було кращого способу позбутися цих настирливих поліцейських, аніж дозволити їм думати, що все під контролем.

Ґольдштайн глянув на записку. Там було написано «Гренадерштрасе», це десь тут, певно, якщо він правильно зрозумів. Він озирнувся, побачив робітників, які вкладають гарячий асфальт на оточеній ділянці дороги, побачив, як хлопчики-газетярі махали своїми товарами перед кнайпою на розі і викрикують заголовки газет, побачив, як з-за рогу котиться запряжений кіньми фургон, в задній частині якого лежали під брудно-сірим брезентом овочі. Він перейшов дорогу і відправився слідом за фургоном, який, як йому здавалося, їхав в потрібному напрямку. Коли він побачив вуличний знак, то зрозумів, що мав рацію.

Вулиця була жвавою, але трохи занедбалою, штукатурка на фасадах була брудно-коричневою, частково розсипалася, з деяких вікон люди вивісили свої випрані речі, щоб вони посушилися. Товар продавався майже скрізь, навіть на тротуарах, продавці стояли біля воріт, а деякі навіть продавали прямо з фургонів, припаркованих біля під’їзду. Він скрізь упізнавав літери івриту та зірки Давида: на вивісках магазинів або намальовані прямо на вітринах. Він бачив так багато єврейських магазинів в одному місці тільки в Нижньому Іст-Сайді, а ще у Вільямсбурзі{32}. І стільки каптанів. Ґольдштайн був здивований, він цього не очікував, вона йому про це не сказала, коли розповіла про магазин і записала адресу. Він не знав, які саме почуття він відчуває. Зневагу? Або навіть огиду? Він знав лише те, що не хотів мати нічого спільного з цими чоловіками в похмурому чорному вбранні, а з молодими та їхніми темними пейсами він волів би мати навіть менше спільного, ніж з білобородими старими. Він більше не хотів мати нічого спільного з ними та їхнім світом, який для нього втілював усе те, від чого він утік. Тіснота їхньої двокімнатної квартири, тяжко хвора мати, скиглій батько, який постійно молився, — він ненавидів й проклинав усе це.