Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він загасив цигарку й підвівся.

— Ще раз вибачте. Мені ще треба вигуляти собаку, вона стає неспокійною.

Він нахилився й узяв за повідець Кірі, яка замахала хвостом, щойно зрозуміла, що вони збираються вийти на свіже повітря. Рат був уже на півдорозі до дверей, коли почув позаду себе голос Фінка.

— Стійте. Зачекайте!

Рат зупинився. Оскільки він стояв спиною до Фінка, то не втримався від посмішки, що розпливлася по його обличчю.

Ні, тут було зовсім не схоже на «Адлон»{97}, зовсім нічого спільного. Цегляні стіни були вологі, земля тверда. А в повітрі стояв пронизливий запах навозу, гною, солі та крові. І ще якихось хімікатів, про рівень токсичності яких вона воліла не знати. А вночі завжди лунали крики, які можна було почути і на фабриці осей, проте тільки тут вони були настільки гучними, що Алекс прокинулася від жаху в першу ж ніч і на мить подумала, що прямо поруч із нею кричать тварини, що помирають.

Що це за схованка! Старий цех для соління шкур чи як там Еріх назвав цю діру? І вона має бути вдячною за це?

Певним чином, звичайно, вона була вдячна. Проте шкода, що тепер у нього знову з’явилися помилкові надії. Вона не бачила його відтоді, як її звільнили, і була рада, що її розділ про Еріха підійшов до кінця. Але коли вона чекала його позавчора, готова втекти будь-якої миті, якщо він дивно відреагує на неї, вона помітила, що нічого не змінилося, що він все ще обожнював її, як і раніше. Це правда, вона скористалася ним. З іншого боку, він розважився, тому все ніби вирівнялося. Щойно вона залагодить свою справу з тим поліцейським-вбивцею, вона поїде з Вікі в інше місто, можливо, у Вроцлав, родина Вікі звідти родом, принаймні це досить далеко, щоб берлінська поліція більше не могла їх дістати.

Але спочатку треба було покінчити з поліцаєм. Вікі з’ясувала, що цю свиню звали Кушке. Вона прослідувала за ним до його квартири, і він нічого не помітив. Вікі стояла на сторожі, а Алекс намалювала. Тобто писала. Вони витратили на це менше п’яти хвилин. Ще менше на Вінтерфельдтштрасе. Там вони голосно крикнули: «Кушке, ми тебе дістанемо!», а потім втекли, сміючись, як колись в дитинстві, коли грали в котів та мишей.

Але справа була серйозна.

Вони хотіли по-справжньому налякати цього покидька, перш ніж Алекс завдасть останнього, остаточного удару, який змусить цього мудака заплатити за те, що він зробив з Бенні.

І заради цього вона з радістю погодилася пересидіти кілька днів у цій норі. Вона подивилася на кишеньковий годинник, Вікі знову запізнювалася. Не те, щоб вона увірвалася сюди саме в той момент, коли Алекс була з Еріхом. Ну, може це й добре. Алекс могла придумати кращі речі, аніж «займатися коханням», як називав це Еріх, на цьому смердючому смітнику. Принаймні він говорив не надто багато, вона цінувала це в ньому.

Вона почула кроки і нашорошила вуха. Це не могли бути ані Вікі, ані Еріх, вона чула кілька людей. Тут часто проходили робітники, прямуючи з одного цеху в інший. На щастя, в цій напівзруйнованій будівлі ніхто не блукав, вона давно не експлуатувалася і відтоді руйнувалася. Усе одно вона не могла позбутися запаху скотобійні, він був тут повсюди, ця нудотна суміш. Вона також завжди ненавиділа це в Еріху, цей запах залишався на його одязі після кожного дня на роботі. Тут, у цій кімнаті, було байдуже, адже тут усе так смерділо, тому цього навіть не було помітно.

Кроки наблизилися, але цього разу щось було інакше, щось її дратувало, і їй потрібен був час, щоб усвідомити: це були лише кроки і жодних голосів. Ті, хто був там, не розмовляли, ніхто не сказав жодного слова.

І поки вона все ще думала про це, вона почула, як великі металеві двері попереду відчинилися. З найрізноманітнішими думками, що крутилися в її голові, Алекс збиралася відступати. Вона могла лише сховатися ззаду, у підсобних кімнатах, де стояв найсильніший сморід. Прокляття, яка дурна схованка! Але що ще Еріх міг придумати поспіхом, адже він не міг заховати їх під ліжком батьків. Чи під своїм, адже спав на матраці на кухні. А тоді він згадав про скотний двір та скотобійню, де він навчався, і оцю порожню будівлю.

Тепер Алекс стояла, притулившись спиною до стіни, в останній кімнаті. Вона почувалася, наче миша в пастці. Сподівалася, що зловмисники залишилися десь попереду, інакше її помітили б, і ця схованка її не врятувала б. І вона не знала, як без допомоги Бенні терміново знайти нову таку схованку, яка б врятувала її від поліцейських. Вікі не дуже допомогла їй в цій справі, вона ніколи ніде не жила, окрім як на старій фабриці осей. Ані Вікі, ані Котце, ані Фанні ніколи не заходили так далеко, щоб їм потрібно було облаштувати запасні квартири, як це робили раніше Алекс та Бенні.

Вона дивилася крізь щілину у дверях, але не бачила жодного обличчя. Здавалося, вони не були людьми зі скотобійні, принаймні не носили білий одяг, забризканий кров’ю. Ці люди були одягнені в звичайний вуличний одяг, нічого елегантного, у деяких навіть були дірки та латки, мабуть, кілька нешкідливих бомжів, які просто шукали дах над головою, як і вона. Ось що вона подумала спершу.

Поки не почула голоси. І зрозуміла, що ці гості були зовсім не нешкідливими.

— Де ця сука? Ти точно впевнений, що вона тут?

— Звичайно! Вікі вийшла саме з цієї діри.

Алекс завмерла. Вона знала ці голоси. І сподівалася ніколи більше не почути їх.

Перший належав Ральфу Кралю на прізвисько Кралле, найбільшому покидьку, який ходив територією старої осьової фаб­рики; другий належав одному з його посіпак, Феліксу Пірсігу на прізвисько Персик, яке було досить недоречним, зважаючи на його всипане вуграми обличчя.

Тільки тепер їй зовсім не хотілося з нього сміятися. Прокляття!

Мабуть, Персик слідкував за Вікі. Хоча Алекс казала їй бути обережною. Кралле та його хлопці вже давно її вистежували, з того самого дня. Вікі розповіла їй, як вона врятувала ту судову пані від Кралле. А такий щур, як Кралле, ніколи нічого не забував. Він також ніколи не пробачить Алекс за те, що вона деякий час тому встромила свій ніж йому в дупу, коли він обмацав її і терся об неї своїм членом, а потім намагався засунути свого язика в її рот. Поки він був зайнятий, вона схопилася за ножа і встромила його один раз крізь штани прямо в його товсту дупу. Відтоді він залишив її в спокої, але вона напевне знала, що він просто чекає свого шансу, щоб помститися їй.

І ось цей шанс, здавалося, настав.

У Кралле були хороші шанси. Принаймні кращі, ніж у неї. У неї навіть не було ножа, поліцаї змусили її його віддати. Єдиний шанс, який у неї був, це те, що хлопці здалися б, припустивши, що Алекс давно втекла звідти.

Але вони не зробили їй такої ласки. Постаті, які вона бачила крізь щілину у дверях, вже наближалися до її сховку. Алекс озирнулася, шукаючи щось, чим вона могла би захиститися. Тут мало що валялося, на заводі осей був би більший вибір. До біса! Вона вирішила не повертатися на фабрику, де жили ці ідіоти, але ці мудаки мали прийти саме туди, де Алекс вважала, що перебуває у безпеці. Вона помітила дерев’яну ручку під купою мотлоху і потягнула за неї, доки не зрозуміла, від чого була ця ручка. Від шкребка, старого та вже іржавого шкребка, яким тутешні робітники вишкрібали зі шкур залишки м’яса. Цей, мабуть, не переїхав на нову фабрику для соління шкур. Вигнуте лезо було іржавим та тьмяним, а з обох боків воно мало дерев’яні ручки. Вона схопила цю річ і пошукала схованку, бо кроки ставали все ближчими. Але в цій клятій кімнаті не було схованки, лише одна можливість...

Двері відчинилися, і вона почула голос Кралле так близько, що боялася, щоб він раптом не почув, як калатає її серце.

— Хай тобі грець, Персику! Якого біса! Куди ти нас завів? Ти бачиш десь цю довбану лесбійку? Нам тут що, щурів трахати?

Сподіваючись на диво, Алекс затримала дихання у своєму сховку за дверима, коли почула, як хтось зайшов повз Кралле в кімнату. Вона бачила лише його спину, а не прищаве обличчя. Фелікс Пірсіг повільно обернувся, і перш ніж він встиг її помітити, вона відхитнулася назад і щосили вдарила його шкребком по голові. Вона вдарила його не лезом, а лише дерев’яною ручкою, але звук був такий, ніби він втратив кілька зубів, поки падав на підлогу. Її трохи занесло від сили удару, Алекс стояла над скривавленим хлопцем і дивилася на тупі витріщені обличчя інших.