Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він був пунктуальним. Еріх Рамбов виштовхнув свій велосипед з приміщення універмагу з першою групою працівників «Вертгайма». Він закріпив закривавлений пакунок на багажній полиці, ймовірно, вечеря для себе чи обрізки для собаки. Він сів на Фосштрасе й поїхав далі. Шарлі застрибнула на хиткий велосипед Грети й вирушила за ним.

Еріх Рамбов їхав збіса швидко, їй доводилося сильно крутити педалі, щоб встигати за ним. І при цьому вона мала бути впевнена, що не під’їхала занадто близько, щоб він міг її впізнати. На всякий випадок вона переодяглася, обравши одяг зовсім інших кольорів, аніж сьогодні вранці, поєднання коричневих та сірих тонів; у неї в шафі не було нічого ще більш непримітного.

Він їхав через місто — через площу Вердерський ринок та Кьонігштрасе — в східному напрямку. Коли вони проїжджали повз «Алекс», і Рамбов вправно петляв об’їздами навколо будівельного майданчика, Шарлі молилася, щоб жоден колега із «замку» не побачив її такою: вона на велосипеді переслідує худого підмайстра м’ясника. Нічого подібного не сталося, її ніхто не зупинив, і вона поїхала далі. Шарлі просто сподівалася, що хлопець живе не надто далеко на сході міста, бо вона вже захекалася. Потім він виїхав на Грайфсвальдерштрасе, знову вгору! Нарешті вони дісталися місця призначення — м’ясник заїхав у двір на Ліппенерштрасе. У повітрі витав запах сусідньої пивоварні: солоду та браги. Шарлі спішилася і уважно оглянула під’їзну доріжку. Рамбов відніс свій велосипед у підвал. Шарлі чула, як калатає її серце та шиплять легені, але вона повільно переводила подих. Рамбов повернувся із закривавленим пакетом у руці та зник у задній прибудові. Шарлі трохи почекала, а потім підійшла туди, припаркувала свій велосипед біля стіни будинку й переглядала поштові скриньки, поки не знайшла табличку з потрібним іменем. «Родина Гюнтера Рамбова». Отже, він жив з батьками. Корисно знати. Поки Шарлі ще стояла на подвір’ї, вона знову накрутила педалі й енергійно виїхала через ворота назад на вулицю. Це має виглядати так, ніби вона дуже поспішає, і у неї попереду довгий шлях. Ніхто не повинен здогадуватися, що вона не мала жодного наміру залишати це місце.

Вони знайшли викрадену машину швидкої допомоги. Нарешті. Коли Рат повернувся з обідньої перерви з Торновом та Ґрефом, якого вони зустріли в «замку», Бьом вже залишив це повідомлення Еріці Фосс. Люди з відділу розшуку знайшли автомобіль біля вантажного депо в Моабіті. Звичайно він був порожній; жодних ознак Ґольдштайна.

— Старший інспектор Бьом вважає, що ви повинні поїхати туди зі своїми людьми, пане інспекторе, — сказала Еріка Фосс.

— Райнгольде, чому б тобі не взяти з собою нашого кандидата в інспектори й не подбати про це, — сказав Рат. — У мене зустріч, яку я не можу перенести.

У їдальні у Рата склалося враження, що двоє молодих людей добре порозумілися. Ґреф був лише трохи старший за Торнова, але мав зовсім іншу поліцейську кар’єру, завжди був в рядах кримінальної поліції і ніколи не служив в уніформі. Наскільки Рату було відомо, Райнгольд Ґреф працював з Геннатом майже від самого початку. Що говорило на користь помічника інспектора, тому що Будда брав лише найкращих людей. Принаймні у більшості випадків. Бо якимось чином у його гніздо було підкинуто кілька тухлих яєць, як Червінські чи Бреннер. Хоча Червінські, мабуть, був колись хорошим слідчим протягом багатьох років, проте після того як його занадто часто ігнорували під час підвищень, він, очевидно, втратив будь-яке бажання та амбіції. А Бреннер? Ну, на щастя, того ідіота відправили подалі. Після торішнього дисциплінарного провадження його перевели кудись у Східну Пруссію, десь на задвірки країни, де він не міг заподіяти нічого поганого. Комісар, переведений у покарання, мабуть, сидів зараз у затхлому кабінеті й думав, як би помститися Гереону Рату. Насправді Бреннер втрапив у цю ситуацію сам, але, мабуть, він сприймав це інакше.

Навіть під час обіду всі говорили лише про Ґольдштайна.

— Чому його не спіймають на кордоні й одразу не закриють, — сказав Ґреф, і Торнов погодився.

— Це справжня ганьба, коли тебе водять за ніс бувалі злочинці.

Двоє молодих людей сильно накрутили себе, і розсудливому старшому колезі довелося дати їм пораду. Він міг зрозуміти їх обох, надто добре розумів, але зрештою не було альтернативи їхній правовій системі: людину можна було засудити лише за злочин, який вона скоїла, і це потрібно довести, а не просто тому що її вважають злочинцем.

— Вам потрібна машина, щоб поїхати на зустріч? — запитав Ґреф.

— Можеш її взяти, — сказав Рат.

Було б непогано зробити невдячне завдання у вантажному депо трохи більш приємним за допомогою «Б’юїка». Це було краще, аніж їхати в Моабіт на зеленому «Опелі» з автопарку. Він кинув йому ключ.

— Про яку саме зустріч йде мова? — запитав помічник інспектора, якому завжди була притаманна здорова цікавість.

— Зустріч з інформатором, — Рат зняв пальто й капелюх з вішалки та схопив Кірі за повідець. — Крім того, собаці потрібні фізичні вправи.

Він бачив по обличчю Ґрефа, а також по обличчю Торнова, що вони обоє хотіли почути дещо більше, але залишив це на такій ноті й приклав палець до полів свого капелюха. В найгіршому випадку, як він побачив, їхню таємну нараду припинить Еріка Фосс.

Штефан Фінк чекав його біля «Ашингера» на Лейпцигер­штрасе. Місце зустрічі журналіст запропонував сам, звичайно ж, не без прихованих мотивів: у цьому кафе вони з Ратом зустрілися вперше. Фінк, який тоді ще був на побігеньках у «БЦ», хотів завербувати інспектора і зробити його своїм інформатором. Рат подякував та відмовився, хоча тоді й не завжди тверезо мислив через наркотики.

Перед Фінком стояла тарілка з величезним гольштинським шніцелем.

— Смачного, — сказав Рат.

— Пізній обід, — сказав журналіст, витираючи руки об серветку й підводячись, щоб потиснути руку Рату. — Інспекторе, я дуже радий, що ви нарешті вирішили співпрацювати зі мною. Ви побачите, що воно того варте.

— Я в цьому впевнений, — відповів Рат. Він прив’язав повідець Кірі до ніжки столу, замовив фрикадельки для собаки та маленьке пиво для себе. Потім він сів за стіл Фінка і дочекався, поки журналіст закінчить їсти. Минуло зовсім небагато часу: Фінк з’їв свій шніцель за рекордно короткий час.

— Отже, — сказав він нарешті, підносячи серветку до рота, — мені це було потрібно. Я випив лише п’ять чашок кави на сніданок і більше нічого не мав у животі, — він засміявся й запалив сигарету.

Рат посміхнувся. Журналіст йому не особливо подобався, що полегшило справу.

— Я радий, що ви знайшли час, — сказав він. — Ви виглядаєте дуже зайнятим.

— Я завжди зайнятий. Яку інформацію ви маєте для мене? По телефону ви натякали на щось дуже захоплююче.

— Інформація досить вибухонебезпечна, — відповів Рат. — Це про людину, яка має багато гральних боргів і може потрапити через це у великі проблеми.

Фінк перелякався. Його ніби вдарили по голові.

— Що я маю з цим робити? Як давно ви цікавитеся незаконними азартними іграми?

— Я цікавлюся всім, що здається мені досить цікавим.