Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Або, можливо, він зник десь в іншому напрямку на цій ділянці. А це було величезне, окреме маленьке містечко, побудоване з єдиною метою: перевозити тварин від життя до смерті, щоб Берлін не помер від голоду.

Вона думала, скільки їй ще чекати. Чи краще було б зателефонувати Андреасу Ланге з найближчої телефонної будки, щоб приміщення скотобійні прочесав великий загін поліції? У будь-якому випадку це було б простіше. Але тоді вона відчувала б себе так, наче зрадила Алекс. Хоча вона цій дівчині зовсім нічого не обіцяла, взагалі нічого.

Раптом іржаві залізні двері цегляної будівлі відчинилися, і звідти вискочили четверо хлопців з блідими обличчями та переляканими очима. Один тримався за свою закривавлену щоку. Не помічаючи Шарлі, вони пробігли повз неї, наче хтось гнався за ними.

Вона якусь мить дивилася услід цим чотирьом, а потім перевела погляд на залізні двері, які все ще тихенько рипіли на петлях. Шарлі не стала довго думати і зайшла всередину.

Будівля була порожня. Тут смерділо ще огидніше, ніж на дворі, бо до тваринного запаху додавалося щось хімічне. Шарлі прислухалася, їй здалося, що вона чує голоси, але тепер знову стало тихо. Вона тихенько промацувала свій шлях, нашорошивши вуха, намагаючись не видати жодного звуку. Вона перевірила свій пістолет. Маленький кишеньковий пістолет, який їй дав Ланге, старий бельгійський «Піпер Баярд», вона насправді взяла з собою через Кушке, на той випадок, якщо вона потрапить у ризиковану ситуацію, стежачи за ним. Вона звела курок «Баярда» і повільно пробиралася з кімнати в кімнату. Сморід посилився, гучнішими стали й голоси. Їй здалося, що вона почула схлипування десь за дверима в кінці кімнати, які були трохи прочинені. Що в біса там коїлося?

Шарлі ногою відчинила двері й увірвалася всередину, спрямувавши пістолет у темряву.

— Не рухатися! — гукнула вона в кімнату, не знаючи, чим це мало закінчитися, бо тільки тепер вона могла побачити, що там відбувалося. І не повірила своїм очам.

Александра Райнгольд сиділа на столику біля передньої стіни кімнати, схиливши голову на плече Еріха Рамбова, з її лівої ноги звисали залишки розірваних трусиків. Рамбов ніжно обіймав дівчину лівою рукою, а в правиці він тримав тесак для м’яса, лезо якого було криваво-червоним. А буквально за кілька метрів від них на підлозі сидів навпочіпки хлопець зі спущеними штанями, схопившись за живіт. Козел зі старої фабрики, той кремезний хлопець, який тоді так її налякав. Кралле чи як його прозвали? Тепер він сидів там на підлозі, плакав і стогнав від болю.

Усі троє дивилися на Шарлі широко розплющеними очима, поки вона стояла, розмахуючи пістолетом у руці, щоб ніхто не міг подумати, що це може бути щось інше. Алекс та Рамбов інстинктивно підняли руки. Лише хлопець, що лежав на підлозі, обома руками все ще тримався за свій живіт. Між його пальцями блищала кров.

— Я помираю, — скиглив він, — я помираю.

Шарлі опустила пістолет.

— Що в біса тут сталося? — запитала вона.

Кронберг одразу зрозумів, про який саме труп говорить Рат.

— Той, що зі сміттєзвалища? Він зовсім поганий. Повністю поїдений щурами. Незважаючи на те, що доктор Шварц каже, що бідолашний хлопець помер щонайбільше тиждень тому, лише два пальці залишилися більш-менш цілими, щоб з них можна було зняти відбитки.

— І тепер ви шукаєте його в картотеці...

— На щастя, не я особисто.

— В балістичному звіті сказано, що його вбили з «Ремінгтона»?

— Чую про це вперше, — на деякий час на лінії запанувала тиша. Кронберг ніби задумався. — Цікава гіпотеза, — сказав він тоді. — Досить екзотична зброя, але може підійти.

— Сьогодні це було в газеті, — сказав Рат. — Це має бути та сама зброя, що й у Гумбольдтгайні.

— Гм. Я не дуже шаную думку газетярів. Але в цьому випадку вони можуть мати рацію.

Рата це здивувало. Інформатор Фінка навіть був на крок попереду судмедекспертизи.

— Ви порівнювали відбитки цього невідомого трупа з відбитками Г’юго Ленца? Чи Руді Гьоллера? Вони ж є у вашій картотеці, чи не так?

— ­Щура Руді та Рудого Г’юго? Звичайно, у нас є їхні відбитки. Однак, наскільки мені відомо, мій колега дійшов тільки до літери «В».

— За алфавітом?

— Треба ж рухатися в якомусь порядку. — Рату здалося, що Кронберг трохи образився. — Що змусило вас подумати про Ленца та Гьоллера? — запитав він.

— Підказка, — збрехав Рат. — Я чув, вони обидва зникли безвісти.

Кронберг раптом голосно засміявся.

— Оце була б іронія, — сказав він. — Щура Руді з’їли щури, — потім він стишив голос і став схожим на змовника. — Я розгляну таку версію, пане інспекторе. Дякую за підказку.

— Без проблем.

Рат поклав слухавку. Він залишився останнім у кабінеті. На сьогодні досить. Він схопив Кірі за повідець.