Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рат підготував організований відступ. Нічого нового вони тут не дізнаються, це давно стало зрозуміло, тому цей візит теж виявився безглуздим. Сестри Ґольдштайн, звичайно, не мали жодного уявлення, де ховається їхній племінник, вони навіть не знали, хто він такий.

Він підвівся. Торнов, який досі не сказав жодного слова, окрім слів привітання, зробив те саме. Рат передав свою візитівку Леї Флегенгаймер.

— Якщо раптом ваш племінник зв’яжеться з вами, будь лас­ка, дайте мені знати.

Жінка кивнула, але її думки, здавалося, літали деінде.

— Сподіваюся, ви зробите так, щоб ми вже незабаром змогли поховати мого тестя, — сказав Аріель Флегенгаймер. — Анінут не слід розтягувати без потреби.

— Що?

— Період трауру між смертю та похованням.

Рат знизав плечима.

— Остаточне рішення залишається за прокурором, — відповів він. — Але я обіцяю, що дам вам знати, коли все буде зрозуміло.

Рат узяв капелюха й пішов до дверей. Він зупинився біля книжкової полиці. Перед книгами Тори стояла маленька бляшан­ка з отвором у верхній частині, щось на кшталт скарбнички.

— Що це? — запитав він.

— Це? Це наша банка для цдаки, — пояснив Флегенгаймер. — Якщо хочете, киньте туди кілька монет, дайте цдаку.

— Що саме?

— Це пожертвування. Не для нас. Так ми збираємо на благодійність. Щодня ми вкидаємо туди дрібні монетки, які інакше лише обтяжують гаманець.

Рат на мить подумав, а потім витягнув гаманець. Ідея йому сподобалася. Він знайшов кілька розмінних монет і брязкнув ними у бляшанку. Торнов нічого туди не кинув. Рат не міг його звинувачувати. Грошей у лейтенанта поліції, який тільки починав працювати в штабі, було небагато.

— Дивні люди, — сказав кандидат в інспектори, коли вони знову вийшли з квартири. — Що вони не можуть трохи адаптуватися, коли приїжджають до Німеччини.

— Флегенгаймери жили в Німеччині поколіннями, вони наскрізь є прусами, — сказав Рат. — А Ґольдштайни — це прибульці зі сходу.

— Тоді чому він досі ходить так, наче вчора приїхав із Польщі?

Рат знизав плечима.

— Кожен Джек різний, — сказав він.

— Хто різний?

Коли Рат побачив запитальний погляд Торнова, він роз­сміявся.

— Кожен Джек, — сказав він. — Це кельнська приказка, яка означає, що кожен може бути щасливий по-своєму.

— Таке формулювання звучить для мене більш звично, — сказав Торнов. — Це так каже старий фріц?

— У всякому разі так каже хтось із вас, прусів.

Торнова, здавалося, не надто потішило, що його порівняли як пруса з Аріелем Флегенгаймером. А можливо, він теж не любив старого фріца. Проте він промовчав і не змінився в обличчі.

Його мовчання закінчилося лише тоді, коли вони повернулися в «Б’юїк».

— Куди ми зараз їдемо? — запитав він, коли Рат на Потсдамській площі не повернув на «Алекс», а поїхав на північ вулицею Фрідріх-Еберт-штрасе.

— На Ганновершештрасе, — сказав Рат. — Тоді ми закінчимо з цією темою до обіду.

Йозефа Флегенгаймера можна було легко впізнати здалеку, адже він був одягнений саме так, як і його батько, що було дуже помітно у відділенні судової медицини, де більшість працівників у білому. Чоловікові не було ще й тридцяти, але він носив пишну бороду, як Мафусаїл{94}. Він накинув молитовну шаль на свій чорний каптан, і його верхня частина тіла погойдувалася вперед-назад, наче він був у синагозі, а не в приймальні кабінету судово-медичної експертизи. Здавалося, він ставився до релігії навіть серйозніше, аніж його батько. Рат подумав про Авраама Ґольдштайна й навряд міг уявити, що ці двоє чоловіків були родичами. Двоюрідними братами! Але потім він згадав свого двоюрідного брата Мартіна, сина тітки Лізбет. Він теж тільки молився цілими днями, встановив у своїй кімнаті власний маленький вівтар під обов’язковим похмурим розп’яттям та пішов у монастир, коли йому виповнилося вісімнадцять. Можливо, навіть став священником. Рат не знав цього напевно: він уникав родини своєї тітки з тих пір, як міг сам вирішувати, кого йому відвідувати, а кого — ні. У всякому разі йому ніколи не вдавалося нормально погратися зі своїм кузеном Мартіном. Чи просто поспілкуватися.