Вона раптом зустріла питальний погляд герцога.
— Ну, чого тобі ще?
— Я тут оголосив, що, ха‑ха, прошу вельмишановну пані Дощевіск сказати кілька слів.
— Оголосив?!
— Так!
— Ти трохи перегнув палицю, — сказала Бабуня.
— Та невже? — герцог хихикнув.
Бабуня обернулася до натовпу, який вичікувально затих.
— Ідіть по домівках, — зронила вона.
Тиша тривала.
— Це все? — здивувався герцог.
— Так.
— А як же щодо клятви вірності?
— А я звідки знаю. Ґіто, ти припиниш руками розмахувати врешті-решт?
— Вибач.
— А тепер пора по домівках і нам, — заявила Бабуня.
— Але ж ми так гарно проводимо час, — сказав герцог.
— Ну ж бо, Ґіто, — крижаним тоном сказала Бабуня. — Маґрат, алло!
Маґрат винувато підняла очі.
Поглинута спілкуванням з блазнем, вона не звернула на те, що відбувалося, жодної уваги — хоча загалом спілкування зводилося до того, що співрозмовники дивилися під ноги та колупали свої нігті. Справжнє кохання на дев’яносто відсотків складається з нестерпної розгубленості й палаючих вух.
— Ми йдемо звідси, — повторила Бабуня.
— То по обіді в п’ятницю, — прошепотів блазень.
— Якщо тільки вийде, — сказала Маґрат.
Тітуня Оґґ розуміюче усміхнулася.
Бабуня Дощевіск у супроводі обох колежанок скотилася сходами і розітнула натовп. Декотрі з вартових нахабно посміхнулись їй в обличчя — і, спіймавши її погляд, негайно про це пошкодували. Та все ж таки Бабуня чула в натовпі, то тут, то там, майже не стримувані смішки.
Вона промчала крізь браму, підйомним мостом і через місто до його околиць.
Коли Бабуня йшла швидким кроком, мало хто міг випередити її навіть бігом.
За їхніми спинами реготав герцог, який уже залишив позаду найвищий пік гірських хребтів свого безумства і тепер сторчголов летів у вир відчаю. Бабуня не стишувала кроку, доки не опинилася за містом, під гостинним покривалом лісу. Лише там вона раптом звернула зі стежки, важко опустилася на повалений стовбур і сховала обличчя в долонях.
Дві інші відьми обережно наблизилися. Маґрат поплескала Бабуню по спині.
— Не сумуй, — сказала вона. — Як на нас, ти чудово з усім впоралася.