Він здійняв клинок і ще на крок наблизився до шляхетного подружжя. З герцогових вуст зірвався булькотливий звук, радий чимшвидше опинитися подалі.
— А він нічого тримається, — сказала Тітуня, тим часом як Маґрат повертала свободу рухів її кінцівкам.
— То це і є старий король? А вони його бачать?
— Не думаю.
Привид Веренца похитувався під вагою кинджала. Для забавок у стилі полтергейста він був і справді застарий: подібні речі вимагають не лише підліткової енергії, а й підліткової неврівноваженості.
— Мені б тільки краще вхопитися, — пробурмотів він. — А щоб тебе…
Кинджал, випавши з нематеріальних рук короля, брязнув об камінь підлоги. Бабуня Дощевіск хутко наступила на нього ногою.
— Мертвим не можна вбивати живих, — заявила вона. — Це був би небезпечний, як там його, прен-цен-дент. Уже тому хоча б, що мертвих значно більше.
Тим часом герцогиня, на відміну від свого чоловіка, взяла себе в руки. То самі собою літають ножі, то вибухають двері, а тепер ці відьми принижують її у її власній темниці. Як упоратися з проявами надприродних сил, вона не знала, зате мала цілком однозначні уявлення про те, як дати собі раду зі звичайними людьми.
Її рот розтулився, ніби брама до пекла.
— Охороно! — щосили закричала вона і тут помітила блазня, що м’явся поблизу дверного отвору. — Блазню! Поклич охорону!
— Вони зайняті, — сказала Бабуня. — Та й усе одно нам уже час. Хто тут герцог?
Герцог, не випрямляючись, підвів на неї почервонілі очі зі свого закутка. З його губ витік струмочок слини. Герцог хихикнув.
Бабуня придивилася уважніше. З вологих зіниць у відповідь їй поглянуло щось дивне.
— Я не збираюся чинити тобі зла, — лагідно сказала вона. — Але для тебе ж самого було б краще покинути цю країну. Зректися престолу, чи щось таке.
— І на чию ж користь? На користь якої-небудь відьми? — холодно спитала герцогиня.
— Я не зречуся, — сказав герцог.
— Що?
Герцог розправив плечі, змахнув з одягу пил і поглянув Бабуні просто у вічі. Те крижане в його зіницях стало ще крижанішим.
— Я сказав, що не зречуся, — повторив він. — Невже ти думаєш, що ваші фокуси мене перелякають? Я — король за правом сили, і ви цього не зміните. Елементарно, відьмо.
Він зробив крок уперед.
Бабуня пильно дивилася на нього. Вона ніколи ще не стикалася ні з чим подібним. Цей чоловік був відверто сам не свій, але під його божевіллям ховалася моторошно-холодна притомність, подібна до шматка крижаної комети в серцевині розпеченого горнила. Вона вважала, що під тонкою шкаралупою самовпевненості у ньому криється слабкість, але все виявилося дещо інакше. Десь у його підсвідомості, за межами звичайного раціо, його божевілля під своїм тиском перетворилося на щось твердіше за алмаз.
— Якщо ви здолаєте мене за допомогою магії, то магії й належатиме влада, — сказав герцог. — А ви на це не підете. Якщо ж із вашою допомогою з’явиться інший король, то, ким би він не був, він перебуватиме під вашим впливом. Ляже, так би мовити, під відьом. Але магія руйнує те, над чим вона панує. Вас вона зруйнує теж, і ви це знаєте. Ха-ха.
Він підійшов іще ближче. Кісточки на кулаках Бабуні побіліли.
— Ти можеш мене скинути, — продовжив він. — І навіть, можливо, підшукати когось на моє місце. Щоправда, це має бути дурень, просто блазень якийсь, адже йому доведеться змиритися з тим, що за ним постійно наглядатиме твоє лихе око, і якщо він чимось тебе не влаштує, його життя не вартуватиме ламаного шеляга. Ти запевнятимеш його, що це не так, але він знатиме, що править з твого дозволу. А отже, це буде ніякий не король. Хіба не так?
Бабуня відвела погляд. Дві інші відьми трималися в тіні, щомиті готові пригнутися.
— Хіба не так, питаю?
— Так, — сказала Бабуня. — Це правда.
— Отож.
— …але є дехто, здатний скинути тебе й без мене, — повільно сказала вона.