— Агов, та ж я тебе знаю, — сказала вона. — Ти помер.
— Я віддаю перевагу терміну «спочив», — повідомив король.
— Я б вклонилася,[28] — сказала відьма. — Якби не ці ланцюги і все таке. Слухай, ти ніде тут не бачив кота?
— Бачив. Зараз він спить в одній із кімнат нагорі.
Тітуня помітно розслабилася.
— Тоді все гаразд, — сказала вона. — Бо я вже почала хвилюватися, — вона знову обвела темницю поглядом. — А що то за здоровенна лежанка?
— Диба, — сказав король. Він пояснив призначення і принципи функціонування пристрою.
Тітуня Оґґ кивнула.
— І як тільки наш герцог до такого додумався своїми куцими мізками, — зауважила вона.
— Боюся, мадам, відповідальність за ваше нинішнє становище лежить на мені, — сказав Веренц, сідаючи на ковадло (чи трішечки над ним). — Мені потрібно було заманити сюди відьму.
— Гадаю, відсунути засуви — це не до тебе?
— Боюся, поки що це перевищує мої можливості… Але не маю сумніву, — привид короля обвів широким жестом підземелля, Тітуню та кайдани, — що для відьми це не становитиме…
— Цільне залізо, — урвала його Тітуня. — Ти-то крізь нього пройдеш, але не я.
— Я не знав, — похнюпився Веренц. — Я думав, відьми вміють чаклувати.
— Молодий чоловіче, — промовила Тітуня. — Ви дуже мене зобов’яжете, якщо затулите пельку.
— Мадам! Я король!
— А ще ти — мертвий, тож я на твоєму місці не рвалася б виступати з власною думкою. А тепер будь слухняним хлопчиком: помовч і почекай.
На власний подив, король, усупереч усім своїм інстинктам, підкорився.
Цьому голосу неможливо було заперечувати. Він лунав неначе з тих часів, коли король ще був малям. Тон голосу однозначно давав зрозуміти, що якщо Веренц не доїсть усе до останньої ложки, його негайно заженуть у ліжко.
Тітуня знов заворушилася в кайданах. Вона щиро сподівалася, що скоро все владнається.
— Кгм, — знічено сказав король. — Гадаю, я повинен дещо пояснити…
— Дякую, — сказала Бабуня Дощевіск і, оскільки Шон цього явно очікував, додала: — Ти молодець.
— Достоту так, пані, — сказав Шон. — Е-е-е… Пані…
— Ще щось маєш розповісти?
Від збентеження Шон почав смикати край кольчуги.
— Це ж неправда, шо кажуть про нашу маму, правда ж, пані? — нарешті вимовив він. — Вона ні на кого не наводить поганих чарів. Ну, раз таке було з м’ясником Девіссом. І зі старим Хліботортом, коли він копнув її кота. Але ж це не були серйозні чари, пані?
— Припини називати мене пані.
— Слухаюсь, пані.
— То про неї так говорять?
— Достоту так, пані.
[28] Відьми ніколи не роблять кніксен. — Прим. авт.