Лорд Шельметь належав до людей, котрим страждання інших приносять чисту насолоду. Це був його природжений талант, і він його добре розвинув.
— Ну як нам, зручненько? — спитав він.
Тітуня Оґґ поміркувала.
— Кайдани враховувати? — поцікавилася вона.
— Твої благання не зворушать мене, — заявив герцог. — Я зневажатиму твої облудні умовляння. І повинен попередити, що тебе піддадуть катуванню.
Заява, втім, не справила потрібного ефекту. Поки герцог говорив, Тітуня роздивлялася підземелля неуважним поглядом туриста.
— А потім тебе спалять, — додав герцог.
— Добре, добре, — кинула Тітуня.
— «Добре, добре»?
— Та тут же задубіти можна. А що це за шафа з гостряками?
Герцога затіпало.
— Ага, — просичав він. — Побачила нарешті? Це, вельмишановна, зветься «залізною дівою». Новинка. Ти близько познайо…
— А можна подивитися зсередини?
— Я лишуся глухим до твоїх… — голос герцога раптом упав. У нього почала посмикуватися щока.
Герцогиня схилилася над відьмою так, що її велике бурякове обличчя опинилося за кілька дюймів від носа Тітуні.
— Ти пишаєшся своїм холоднокров’ям, — просичала вона. — Але скоро тобі доведеться усміхатися іншою стороною обличчя!
— У нього тільки одна сторона, — здивувалася Тітуня.
Пальці герцогині пробіглися розкладеними на візочку інструментами.
— Побачимо, — пообіцяла вона, беручи кліщі.
— І не сподівайся, що хтось із твоїх прийде тобі на допомогу, — докинув герцог. Попри холод підземелля, його кинуло в піт. — Ключі від темниці є тільки у нас двох. Ха-ха. Твоя доля стане уроком для всіх, хто розпускає про мене наклепницькі чутки. Не запевняй мене, що ти не винувата! Я весь час чую ці брехливі голоси…
Герцогиня щосили стиснула його руку.
— Досить, — прохрипіла вона. — Ходімо, Ліонелю. Нехай подумає про те, що на неї чекає.
— …обличчя… брудна брехня… мене там не було, він сам упав… каша вічно пересолена… — мимрив герцог, розхитуючись на місці.
За візитерами грюкнули двері. Почулися клацання замків та брязкіт засувів.
Тітуня лишилася у напівмороці сама. Блимання смолоскипа, закріпленого високо на стіні, робило довколишню темряву тільки ще застережливішою. Дивні металеві пристрої, призначені для захопливих вправ з випробування на міцність людської плоті, відкидали неприємні тіні. Тітуня Оґґ пововтузилася у своїх кайданах.
— Отже, хто ти за один? — спитала вона. — Я тебе бачу.
Король Веренц зробив крок уперед.
— Ти стояв у нього за спиною і так кумедно обличчя кривив, — сказала Тітуня, — що я ледве втримувала в спокої своє.
— Жінко, я нічого не кривив, я просто насупився.
Тітуня примружилася.