— Ворушися давай! — гукнула герцогиня, розкладаючи знаряддя тортур.
— Здається, вони не хочуть горіти, — пробелькотів блазень після того, як іще один сірник, не встигнувши розгорітися, випустив останню цівку диму.
Герцог вихопив сірникову коробку з тремтячих пальців блазня і вліпив тому ляпаса внизаною перснями рукою.
— Скільки можна не підкорятися моїм повелінням! — скричав він. — Слабодухий! Віддай мені коробку![31]
Блазень позадкував. Хтось невидимий шепотів щось йому на вухо, але він не міг розібрати ані слова.
— Забирайся звідси, — просичав герцог, — і простеж, щоб нам не заважали!
Блазень, зашпортавшись об східці, обернувся і, кинувши останній благальний погляд на Тітуню, вискочив за двері. Уже в дверях він за звичкою пустотливо підстрибнув.
— В принципі, можна обійтись і без вогню, — сказала герцогиня. — Це тільки допоміжний засіб. Що ж, жінко, ти зізнаєшся?
— В чому? — спитала Тітуня.
— Це загальновідомо. Державна зрада. Чорна магія. Переховування ворогів короля. Викрадення корони…
Щось брязнуло, змусивши всіх подивитися на підлогу. З лавки впав укритий плямами крові кинджал. Здавалося, його спробував взяти, але не подужав, хтось невидимий. Тітуня почула тиху лайку, що злетіла з вуст короля-привида — чи з того, що було тепер його вустами.
— …і поширення наклепів, — завершила герцогиня.
— …і пересолена їжа… — нервово вставив герцог, втупившись у свої перев’язані руки. Його не покидало відчуття, що в кімнаті є хтось четвертий.
— Якщо ти зізнаєшся, — сказала герцогиня, — тебе всього лише підсмажать на вогнищі. Тільки, будь ласка, позбав нас своїх дотепів із цього приводу.
— Про які такі наклепи йдеться?
Герцог заплющив очі, але страшні видіння не зникли.
— Наклепи щодо випадкової загибелі покійного короля Веренца, — хрипко прошепотів він.
Приміщенням знову промайнув вітерець.
Тітуня нахилила голову до одного плеча, ніби дослуховуючись до чогось, чутного тільки їй. Щоправда, герцог був упевнений, що теж щось чує; не голос, ні — а щось на кшталт далекого подиху вітру.
— Але ж я і не знаю ніяких наклепів, — сказала Тітуня. — Я знаю, що ти його зарізав і сам же поклав йому в руку кинджала. Це все сталося на верхівці сходів…
Вона на хвилю замовкла, знову нахилила голову, кивнула і продовжила:
— …акурат біля обладунка зі списом, і ти сказав: «Якщо це має бути зроблено, нехай це буде зроблено швидко», — чи щось таке. А тоді витяг із піхов на поясі короля його кинджала — той самісінький, що лежить оце на підлозі — і…
— Брехня! Свідків не було. Ми облаштували… Та не було про що свідчити! Я чув щось у темряві, але нікого там не було! — верескнув герцог. — Не було нікого, хто міг би щось побачити!
Герцогиня розлючено зиркнула на нього.
— Стули нарешті рота, Ліонелю, — сказала вона. — Гадаю, в цих чотирьох стінах нам немає перед ким викручуватися.
— Але хто їй сказав?! Ти?!
— І заспокойся. Ніхто їй нічого не казав. Заради всього святого, вона ж відьма. Вони вміють дізнаватися про такі речі. Третє око, чи як воно там.
— Другий зір, — виправила Тітуня.
— Якщо ти, жінко, не розповіси нам, кому ще про все відомо, і не допоможеш нам іще в кількох питаннях, то скоро позбудешся й першого, — погрозливо сказала герцогиня. — А ти, повір, усе розповіси. У мене в цьому великий досвід.
Тітуня обвела підземелля поглядом. Тут ставало тіснувато. Життєдайна лють, що вирувала в привидові Веренца, зробила його майже видимим; король судомно намагався схопити кинджал. Позаду нього коливалися й інші розмиті форми — не привиди навіть, але спогади про біль і жах, вморожені в сам камінь стін.
[31] Перероблена цитата з п’єси «Макбет». В перекладі п’єси Бориса Тена: «Слабодухий! Віддай мені кинджали!» — Прим. пер.