— Та рада. Авжеж. Так от, щодо п’єси…
— Моєму панові потрібно щось, здатне переконати людей, що він — законний король Ланкру. А в першу чергу, по-моєму, його самого.
— Саме для цього ти їздив до міста?
— Так.
— Як мерзенно!
Блазень не звернув на цей вигук уваги.
— Ти воліла б, щоб гору взяв підхід герцогині? — спитав він. — То цей підхід полягає в тому, щоб повбивати побільше народу. Вона це любить. Почалось би справжнє бойовисько, і за будь-якого результату загинула б купа людей. Авжеж, цей метод може здаватися простішим.
— Та де ж твоя мужність?!
— Хто?
— Ти не готовий шляхетно загинути в ім’я справедливості?
— Мені більше сподобалося б в ім’я неї спокійно пожити. Вам, відьмам, добре — ви робите, що забажаєте; а я в безвиході, — сказав блазень.
Маґрат присіла поруч із ним.
«Дізнайся все про цю п’єсу, — наказала Бабуня. — Піди поговори з отим твоїм другом у дзвониках».
Вона відповіла: «Він надто вірний герцогові. Він може геть нічого мені не розповісти».
І Бабуня сказала: «Час напівкроків минув. Якщо доведеться, спокуси його».
— Добре, а коли ж ту п’єсу покажуть? — спитала вона, підсуваючись ближче.
— Воля твоя, мені, напевне, не можна про це говорити, — сказав блазень. — Герцог сказав мені, так, він сказав, щоб я в жодному разі не повідомляв відьмам, що це станеться завтра ввечері.
— Ти правильно зробив, що не повідомляв, — схвалила Маґрат.
— О восьмій.
— Ясно.
— Але, звеселімося, о пів на восьму ще буде шеррі для запрошених.
— Хто ці запрошені, ти, гадаю, теж не повинен нікому повідомляти, — сказала Маґрат.
— Саме так. Більшість ланкрських достойників. Ти ж розумієш, що я тобі цього не кажу?
— Саме так, — підтвердила Маґрат.
— Але я подумав, що ти маєш право знати, про що саме тобі не можна знати.
— Логічно. В задній стіні замку досі є та хвіртка, що веде до кухонь?
— Та, яку часто лишають без нагляду?
— Вона.
— Ох, у ці дні сторожі взагалі немає майже ніде.
— Як гадаєш, а завтра в районі восьмої вечора там може хтось виявитися?