— К-коли на шляху з-зустріч-чаєш з-загадков-ву бабусю, — сказав він, — треба розд-ділити з нею т-трапезу. Чи доп-помогти їй переп-правитися через річк-ку.
— Справді?
— Інакше м-матимеш велику б-біду.
Томджон обдарував Бабуню ґречною усмішкою.
— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, матін… ма… мадам?
На обличчі Бабуні відбився сумнів.
— А що у вас є?
— Солона свинина.
Відьма струсонула головою.
— Дякую за пропозицію, — ввічливо сказала вона, — але від солоної свинини у мене гази.
З цими словами вона розвернулася і рушила геть крізь кущі.
— Якщо бажаєте, ми переправили б вас через річку, — гукнув їй у спину Томджон.
— Через яку річку? — поцікавився Г’юл. — Ми на торф’яниках, тут на милі навколо не може бути ніяких річок.
— Їх т-треба з-залучати на свій б-бік, — сказав Чудько. — Т-тоді вони д-доп-помагають.
— То треба було попрохати її зачекати, поки ми знайдемо яку-небудь річку, — роздратовано кинув Г’юл.
Потрібний поворот вони знайшли без ускладнень. Він вів до лісу, всіяного стежками так густо, як плац — слідами чобіт. Це був ліс того штибу, де вам здається, що дерева обертаються вам услід і свердлять потилицю поглядами, а небо має вигляд не просто високого, а збіса далекого. Попри полуденну спеку, між деревних стовбурів лежав сирий непроникний туман, а сам ліс підступав до дороги так щільно, ніби мав намір цілком ліквідувати її з лиця землі.
Незабаром вони заблукали знову. Перший висновок, який вони з цього зробили, полягав у тому, що загубитись невідомо де — це ще гірше, ніж загубитися на відкритому просторі.
— Та бабуся могла б дати й побільше порад, — пробурчав Г’юл.
— Наприклад, спитати поради в колеги, — сказав Томджон. — Поглянь-но.
Він підвівся на козлах.
— Доброго здоров’ячка, ма… гм, — завагався він.
Маґрат поправила свою шаль.
— Я проста збирачка хмизу, — відрубала вона. На доказ вона продемонструвала суху гіллячку. Кількагодинне очікування в компанії самих лише дерев жодним чином не покращило їй настрою.
Чудько штовхнув ліктем Томджона. Той кивнув і миттю начепив на обличчя якнайчарівнішу усмішку.
— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, ма… па… панночко? — спитався він. — Хоча, боюся, у нас тут є тільки солона свинина.
— М’ясо надзвичайно шкодить травній системі, — повідомила Маґрат. — Якби ви могли зазирнути у свою товсту кишку, то вжахнулися б.
— Я — так точно, — промимрив Г’юл.
— Чи знаєте ви, що кожен дорослий чоловічої статі постійно має в кишечнику до п’яти фунтів неперетравленого м’яса? — спитала Маґрат, чиї лекції про здорове харчування славилися тим, що цілі родини, бувало, переховувалися в льосі аж до їхнього завершення. — Тоді як кедрові горішки та соняшникове насіння…
— А тут часом немає якої-небудь річки, через яку ми могли б вас переправити? — у відчаї спитав Томджон.
— Не верзіть дурниць, — сказала Маґрат. — Я — проста збирачка хмизу, ой‑ой-ой, і все, що я вмію — це збирати сухі гілочки та іноді вказувати заблукалим мандрівникам дорогу до Ланкру.