Та зараз він почувався знесиленим роками. Він дивився, як Томджон шкутильгає за лаштунки, і на невловиму мить неначе справді став літнім, наскрізь просякнутим алкоголем товстуном, що ніяк не може піти з давно всіма забутого окопу й з останніх сил тримається над прірвою похилого віку, на дні якої — старість, але тримається лише однією рукою, бо іншою крутить дулі Смерті. Звичайно, він і так розумів усе це, ще коли писав п’єсу. Але не відчував.
А от нова Г’юлова п’єса чомусь не справляла такого магічного впливу на аудиторію. Трупа поставила її лише кілька разів, винятково для експерименту. Щоразу глядачі просто досиджували до завіси й розходилися по домівках, навіть не завдаючи собі клопоту кидатись чим-небудь у акторів. Не те щоб публіка сприймала постановку погано: вона не сприймала її ніяк.
А все ж було продумано як слід! Хіба легенди не містили тисяч прикладів, коли лихі правителі врешті-решт отримували на горіхи? Образ відьми теж ніколи не бував зайвий для сценічного дійства. Явлення Смерті, чия роль містила деякі по-справжньому милі рядки, взагалі стало знахідкою. Але варто було з’єднати все це докупи… і п’єса перетворювалася на нудну балаканину, ніби покликану просто заповнити дві години часу.
Пізньої ночі, коли служителі муз влягалися спати, Г’юл усамітнювався в якомусь із фургонів і гарячково переробляв написане. Він змінював цілі сцени, скорочував репліки, додавав репліки, увів у дію персонажа-блазня і додав один поєдинок, власноруч відрегулював пристрої для спецефектів. Але все це, схоже, не мало жодного ефекту. П’єса лишалася схожою на вибагливий візерунок, що вражає своїми переплетіннями зблизька, але з відстані перетворюється на мішанину ліній.
Коли натхнення затоплювало його по вінця, він навіть намагався змінити стиль. Учасники трупи, які зазвичай вставали рано, незабаром звикли знаходити в траві навколо фургонів пожмакані сліди його експериментів, схожі на густо пописані пером гриби.
Томджон спеціально зберіг один з найдивніших фрагментів.
«ПЕРША ВІДЬМА. Він запізнюється.
Пауза.
ДРУГА ВІДЬМА. Він обіцяв прийти.
Пауза.
ТРЕТЯ ВІДЬМА. Обіцяв, але не прийшов. У мене лишився останній тритон. Я спеціально для нього лишила. А він не прийшов.
Пауза».[56]
— По-моєму, — сказав тоді Томджон, — тобі варто трохи перепочити. Ти ж виконав замовлення. Ніхто не вимагав, щоб ти створив шедевр.
— Але ж ти знаєш, що це могло би стати шедевром. Якби я постарався як слід.
— Ти абсолютно впевнений, що там потрібен той привид? — поцікавився Томджон.
Його тон не залишав сумнівів, що сам він у цьому не впевнений.
— Привид цілком на місці, — відрубав Г’юл. — Сцена з привидом взагалі найкраща з усіх.
— Я просто думаю, чи вона потрібна саме в цій п’єсі.
— Привид залишиться. До праці, хлопче: час іти на сцену.
За два дні, коли синьо-біла стіна Вівцескель уже почала вивищуватися над обрієм серцесвітного напрямку, на мандрівників напали. Все відбулося без якогось особливого драматизму: вони саме переправили халабуди через черговий потік і відпочивали в тіні переліску, коли з дерев вродилися розбійники.
Г’юл окинув поглядом півдесятка брудних та поіржавілих клинків. Їхні власники, схоже, були не зовсім певні, що робити далі.
— У нас тут десь є квитанція… — почав він.
— Ці щось не схожі на членів Гільдії, — просичав Томджон, пхаючи його в бік. — Як на мене, це чиста самодіяльність.
Незле було б заявити, що ватаг розбійників був чорнобородим, бундючним і брутальним типом з червоною пов’язкою на голові, золотою сережкою та підборіддям, яким можна було б чистити котли. Власне, такий опис був би просто-таки вимогою жанру. І так воно й було насправді. Г’юл, щоправда, подумав, що дерев’яна нога — це вже був перебір, але роль свою чолов’яга явно вчив старанно.
— Так-так, — сказав ватажок. — Хто це в нас тут, і чи є в них якісь грошики?
— Ми актори, — відповів Томджон.
— Це — відповідь на обидва запитання, — додав Г’юл.
— І в обох відношеннях недотепна, — повідомив розбійник. — Я бував у місті, о, так. Можу розпізнати дотепність, коли її бачу, тому… — він напівобернувся до соратників, звівши брову на знак того, що зараз скаже щось справді дотепне, — якщо ви будете необережні, я можу зробити кілька справді влучних зауважень.
Серед акторів запала мертва тиша, і він зробив нетерплячий жест своїм тесаком.
— Гаразд, — сказав він до соратників, які, навпаки, невпевнено засміялися. — Ми просто візьмемо всі гроші, цінності, їжу і одяг, які познаходимо.
[56] Пародія на аналогічний діалог зі знаменитої п’єси Семуеля Беккета «Чекаючи на Годо». — Прим. пер.