47 Субтельний О. Мазепинці… — С. 96; Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик… — С. 76.
48 Feldman J. Polska a sprawa wschodnia 1709–1714 // Polska Akademia Umiejętności. — T. 40. — Kraków, 1920. — S. 86.
49 Єнсен А. Орлик у Швеції. — С. 160.
50 Цит. за: Субтельний О. Мазепинці… — С. 98.
51 Єнсен А. Орлик у Швеції. — С. 95.
52 Матеріали з Стокгольмського державного архіву // Крупницький Б. Вказ. праця. — С. 212.
53 Письма к государю императору Петру Великому от генерал-фельдмаршала графа Бориса Петровича Шереметева. — Ч. 3. — Москва, 1778–1779. — С. 224, 228, 239, 252; Материалы для отечественной истории / Изд. М. Судиенко. — Т. 2. — К., 1885. — С. 52.
54 РДАДА. — Ф. 79, оп. 1, спр. 5, арк. 44.
ВИСНОВКИ
Процеси поділу міжнародних інтересів країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, що відбувалися протягом другої половини 50-х — середини 70-х рр. XVII ст., призвели до розподілу ранньомодерної Української держави між сферами впливу Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та залежного від неї Кримського ханату. Безперечно, що міжнародно-правове розчленування козацької держави між Польщею і Московщиною (Андрусів 1667 р.) та її правобережної частини між Портою й Короною Польською (Бучач 1672 р., Журавно 1676 р.) було спричинене внутрішньополітичним станом українського суспільства. З іншого боку, руйнівні процеси, що викликали територіальний поділ козацької України серед чужоземних держав, значною мірою були інспіровані саме урядами цих країн. Іноземні впливи, які в цей період стимулювали внутрішню децентралізацію політичних структур козацької держави, стали одним з головних чинників виникнення правобережного та лівобережного урядів Українського гетьманату.
Однією з причин досить частої зміни гетьманськими урядами Правобережної України П. Тетері (1663–1665), С. Опари (1665), П. Дорошенка (1665–1676), П. Суховієнка (1668–1669), М. Ханенка (1669–1674), Є. Гоголя (1675–1679) своїх протекторів протягом 60–70-х рр. XVII ст. була неможливість забезпечення ними об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші чинники, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими дворами європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, Ігорем Московської держави, султаном Османської імперії чи ханом Кримського ханату кращих «вольностей» для Війська Запорозького. Досить частий перехід гетьманів від одного до іншого протектора-сюзерена означав те, що такими діями вони намагалися забезпечити status quo своєї влади та сприяли руху в напрямку здобуття для себе більшої непідлеглості.
Головним «яблуком розбрату» у дипломатичному та військовому суперництві, яке, починаючи від середини XVII cm., не могли розділити між собою провідні монарші двори Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи, залишалася проблема належності нової регіональної держави до сфери впливу одного з них. З огляду на це міжнародно-правовий статус козацької України після завершення національної революції у 1676 р. залишався невизначеним. Ні Бахчисарайський мир 1681 р. між Москвою і Стамбулом, ні «Вічний мир» 1686 р. між Варшавою і Москвою, ні рішення Карловицького конгресу 1699 р. не встановили остаточної влади якоїсь із династичних родин над усією українською територією. Разом з тим, уже з того часу поступово починають окреслюватися межі modus vivendi між Польщею, Туреччиною і Росією. Перші дві держави тимчасово обмежують свої територіальні апетити Правобережною Україною, остання ж намагається не випустити із своїх рук Лівобережжя. Хоча всі «високі сторони» цього міжнародного спору не полишали планів оволодіння всіма українськими землями, поступово їхні дипломати починають дотримуватися концепції рівноваги у стосунках між своїми країнами, зважаючи на загальноєвропейські тенденції у міжнародних відносинах того часу.
Значний вплив на внутрішньополітичні процеси у правобережній частині Українського гетьманату мала в цей період Річ Посполита, яка не могла змиритися з втратою у результаті революційних подій «дідичних» Київського, Брацлавського та Подільського воєводств. Після перемоги польсько-австрійських сил (за допомогою українського козацтва) над турками під Віднем у 1683 р. король Ян III Собеський провів ряд заходів щодо реанімації правобережного козацького устрою, який був знищений тією ж Польщею під час боротьби з П. Дорошенком у першій половині 70-х pp. XVII cm. Окрім того, зважаючи на утворення у 1684 р. антитурецької «Священної ліги» (до неї входили Польща, Австрія, Ватикан, Венеція, з 1686 р — Росія), польський уряд потребував військової допомоги козацтва для боротьби з Османською імперією у Центрально-Східній Європі.
У зв’язку з цим на території Правобережжя був заснований інститут українського гетьманства «від імені його королівської милості». Підкоряючись польському уряду у напрямку захисту від турецько-татарської агресії та витіснення османських сил з території України й Молдавії, правобережні гетьмани С. Куницький (1683–1684), А. Могила (1684–1689), Г. Гришко (1689–1692), С. Самусь (1693–1704) не давали йому змоги утвердитися на землях Київщини та Східного Поділля. Отримавши в середині 80-х рр. XVII ст. королівський дозвіл на освоєння спустошених внаслідок довголітніх війн земель Правобережної України, козацька старшина розпочала діяльність, спрямовану на відродження тут власне національних державних органів.
Протягом зазначеного періоду козацькі структури Правобережжя були важливим чинником у геополітичних планах європейської «Священної ліги». Прагнення керівників правобережного Війська Запорозького до об’єднання з Лівобережжям здійснювалося не лише у площині їхніх стосунків з «тогобічними» гетьманськими урядами і їхніми протекторами, а й примушувало діяти їх у межах визнання зверхності королів Речі Посполитої Яна III Собеського та Августа II Сильного, хоча відмова Речі Посполитої від військової допомоги правобережному козацтву наприкінці XVII ст. спричинилась до його повстання у 1702–1704 рр. і переходу під зверхність московського царя Петра I та лівобережного гетьмана І. Мазепи.
У результаті війн з Річчю Посполитою, а також Московською державою й Лівобережною Україною Османська імперія здобула право на володіння більшою частиною правобережних земель України, що було закріплено у відповідних міждержавних договорах. На території Західного Поділля турецький султан Мегмед IV заснував Кам’янецький еялет (1672–1699) на чолі з призначеним зі Стамбула урядовцем. Інша частина Правобережжя, в межах Київщини та Східного Поділля, була надана Портою в управління українським гетьманам. Спочатку це був Ю. Хмельницький, який з 1676 до 1681 р., після самозречення П. Дорошенка, очолював правобережне Військо Запорозьке у вигляді «Українського князівства». Боно було в повній васальній залежності від султана, що збіглося з політичними устремліннями частини козацької старшини не визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів. Невдовзі правобережна частина гетьманату була віддана молдавському господарю Ю. Дуці, який призначив тут від свого імені наказного гетьмана І. Драгинича (1681–1683). Згодом повноваженнями, наданими від султана та кримського хана, керувалися на Правобережжі гетьмани Т. Сулимка (1684–1685), Самченко (1686), С. Лозинський (бл. 1687–1695), І. Багатий (бл. 1696–1699) та П. Іваненко (кінець 90-х рр. XVII — початок XVIII ст.). Захищені султанським протекторатом та військовою підтримкою татар, вони намагалися використати традиційні для українців форми державного управління, але, зважаючи на постійні військові дїі з боку Польщі та Лівобережної України, не могли утвердити тут повноцінні інститути своєї влади.
Прагматична міжнародна політика Польщі, Швеції, Туреччини, Росії, Австрії та Криму на початку XVIII ст. спричинила крах дипломатичних і військових планів останнього гетьмана Правобережної України П. Орлика (1710–1713), який за допомогою гнучкої зовнішньої політики намагався відновити тут свою владу. Події 1713–1714 рр. призвели до втрати козацькою Україною своєї більшої частини — Правобережжя, яке протягом багатьох наступних років залишалося під владою польських королів. Черговий розподіл ранньомодерної Української держави, в свою чергу, викликав надзвичайне послаблення та поступове поглинення Російською імперією національної державної автономії на Лівобережжі. Таким чином, з карти Центрально-Східної Європи остаточно зникає Український гетьманат, який протягом значного періоду був її складовою частиною і відігравав певну роль у міжнародних відносинах того часу.
1992–2004 рр.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
Акты ЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею.
АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею.
Архив ЮЗР — Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов.
АГАД — Архів головний актів давніх у Варшаві.
Осолін. — Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів.
ПАН Краків — Бібліотека Польської Академії Наук в Кракові, Відділ рукописів.
Ягеллон. — Бібліотека Ягеллонського університету у Кракові, Відділ рукописів.
ПАН Курнік — Бібліотека Польської Академії Наук у Курніку, Відділ рукописів.
БУВ — Бібліотека університету Варшавського, Відділ рукописів.
БНВ — Бібліотека Національна у Варшаві, Відділ мікрофільмів.
ДПБ — Державна публічна бібліотека ім. М. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі, Відділ рукописів.