54 Volumina legum. — T. 6. — S. 166.
55 Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні… — С. 174.
36 Літопис Григорія Грабянки. — С. 166.
57 Письма и бумаги императора Петра Великого. — Т. V. — Санкт-Петербург, 1907. — С.490–491.
58 Там само. — С. 216.
59 Крикун М. Згін населення Правобережної України… — С. 48.
60 Артамонов В. Россия и Речь Посполитая после Полтавской битвы (1709–1714). — С. 54.
61 Там само.
62 Сказание о Межигорском монастыре // Максимович М. Собрание сочинений. — К., 1865. — С. 34; Сергієнко Г. Я. Вказ. пр. — С. 59.
63 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004 — С. 231.
64 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. Білоцерківський полк. — К., 2002 — С. 122.
65 Kulikowski E. Opis powiotu Kijowskiego. — Kijów, 1913. — C. 64.
ОСТАННІЙ ВОЛОДАР БУЛАВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Пилип Орлик
1710–1713
Пилип Орлик народився у селі Косуті Ошмянського повіту поблизу Вільна в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався у єзуїтській Віленській академії, у 1694 р. закінчив Києво-Могилянську академію. Працював писарем у канцелярії Київського митрополита у 1698–1700 рр. Після цього, до 1706 р., перебував на посаді старшого військового канцеляриста, а згодом керуючого справами (регента) Генеральної Військової канцелярії Українського гетьманату. В 1706 р. Орлик став генеральним писарем в уряді гетьмана Івана Мазепи. Підтримував гетьмана в його намаганні створити спілку за участю східноєвропейських держав та Швеції для унезалежнення України від влади російського царя. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві й смерті І. Мазепи на козацькій раді поблизу молдавського містечка Бендери 5 квітня 1710 р. П. Орлик був обраний гетьманом Війська Запорозького «обох сторін» Дніпра.
Життя і діяльність цього гетьмана досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні вчені1. Разом з тим, на нашу думку, дотепер менш вивченим залишається той період, коли його влада протягом майже чотирьох років (1710–1713) визнавалася легітимною на Правобережжі як із внутрішньополітичної, так і з міжнародно-правової точки зору. Треба також акцентувати увагу на висвітленні аспектів складних стосунків цього українського гетьмана з його тогочасним сюзереном — шведським королем, а також турецьким султаном і кримським ханом. З ними він укладав військові та дипломатичні союзи заради найголовнішого політичного завдання свого уряду — утвердження гетьманської влади в Україні та об’єднання всіх її земель під єдиною булавою.
Вже саме обрання П. Орлика на гетьманство відбулося за активної підтримки шведського короля Карла XII Густава, а тому ні в кого з сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» Орликом у цього північно-європейського монарха гарантій щодо протекції над Україною, поки з неї не буде зняте «московське ярмо» і вона не повернеться до своїх давніх «вольностей»2. Майже через місяць після виборів, 10 травня 1710 р, Карл XII Густав надав такий гарантійний документ гетьману. Він мав назву «Diploma assecuratiorium pro duce e exercitu zaporoviensi»3. Згідно з влучним висловом історика Б. Крупницького, цим актом король Швеції не тільки підтверджував права та привілеї Війська Запорозького, а також ставав гарантом незалежності України та її кордонів4. Згодом Карл XII Густав ще раз документально підтвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади. Він затвердив іншим актом під назвою «Confirmatio horeem Pactorum а Rege Sueciae» знамениту козацьку конституцію «Pacta e Contitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», що була укладена між П. Орликом і старшиною на зразок угод між новообраними польськими королями та шляхтою5.
Таким чином, П. Орлик продовжував курс свого попередника, гетьмана І. Мазепи, на визнання шведської протекції. Про це свідчили й самі «Pacta e Contitutiones…», де зокрема відзначалося: «…Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни… віддався в незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого… осиротіле після смерті свого найпершого регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського… і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана… Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності..»6. Також у преамбулі цього документа вказувалися й вагомі причини піддання Українського гетьманату під монаршу владу Карла XII Густава: «…Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її міцно й непорушно тримається ні для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових»7. Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень угоди була досить обмеженою, однак, очевидно, протягом кількох років вони частково діяли на теренах Правобережної України.
У преамбулі Конституції гетьмана П. Орлика було детально проаналізовано українсько-російські відносини, починаючи від 1648 р. й закінчуючи 1708 р. В ній зазначалося, що гетьман Б. Хмельницький «при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів російських, сподіваючися, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх, у договорах та статтях відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей і до такої оборони сам Бог-помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам’яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіла неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки»8. Отже, зважаючи на порушення московсько-російськими царями своїх сюзеренних зобов’язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність Українського гетьманату від Російської імперії.
Треба відзначити, що П. Орлик, який протягом довгих десятиліть (1714–1742) перебував у еміграції, ніколи не зрікався задекларованої у 1710 р. підлеглості королю Швеції. Оцінюючи тогочасні українсько-шведські стосунки, польський історик В. Конопчинський зазначав, що гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви»9. У свою чергу, російський дослідник В. Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під зверхністю Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також усю Правобережну Україну з традиційним кордоном по р. Случу. Окрім того, українському гетьманові мали підпорядковуватися донці-некрасівці й області Війська Донського10.
Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р., король Карл XII Густав будував плани щодо відновлення втрачених позицій та відвою-вання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом з турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького — представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною11.
У зв’язку з цим Орлик розпочав активну діяльність у двох напрямах. По-перше, він відрядив в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську корону. По-друге, гетьман провів переговори з ханом Девлет-Гіреєм і вислав своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добивались у султана Агмеда III оголошення війни Росії12.
Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту договору (поданого козацькими дипломатами 19 січня) говорилося про те, що, незважаючи на військово-політичний союз, укладений між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції»13. Таким чином, уперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла XII Густава, Водночас, в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв’язок з татарами як рівноправний — «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України»14. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] буде вільним народом»15. Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Детальний опис цієї військової операції зробив у своїй праці Б. Крупницький16.
Перед тим як вирушити в похід, Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: «…підступні ворожі плани (Росії. — Т. Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель»17. Наприкінці січня 1711 р. об’єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків С. Потоцького і більше двадцяти тисяч буджацьких татар, перейшла Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія поміж Немировим, Вінницею та Брацлавом.
Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравали важливу роль у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з численним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.
Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена Орлику під час першого етапу походу (лютий-квітень) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро I, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримувала вся «задніпровська» Україна18. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, полковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський19. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до «войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня під час перебування в Лисянці20. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися до володінь Переяславського полку включно21.
Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив короля Карла XII Густава, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро22. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників налічували близько 3 тисяч козаків, то на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15 тисяч осіб. Орлик також намагався залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, й мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою»23.
Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних устремлінь наступника Мазепи, а саме — використовувати зверхність Стокгольма й Стамбула лише як засіб до удільності України. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його Величність Король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною…»24, — відзначалося в листі. Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Орлик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг сказати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому сенсі, зокрема у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи.
На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань молодшого гетьмана, а навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте надалі в процесі походу між ними почали виникати суперечності. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід — до кордонів з Польщею. У зв’язку з цим, гетьман апелював до Карла XII Густава, оскаржуючи дії поляків25. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирішити) була поведінка татарських «братів», які на початку квітня після довготривалої облоги Білої Церкви та отримання звістки про надходження російських військ почали залишати союзницький табір і плюндрувати навколишні міста й селища, вибираючи звідти ясир.
До честі П. Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшлося про неприпустимість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов’язання перед Карлом XII Густавом щодо того, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар — вони й далі продовжували свою традиційну справу. А тому П. Орлик знову (вже вкотре!) звернувся з протестом щодо такої політики татар до свого протектора — короля Швеції. Водночас він повідомляв про неправомірні дії татар турецького султана Агмеда III. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли26.
Зрада татар спричинила відхід від Орлика козаков з правобережних полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня вирішив залишити територію України27. Карл XII Густав намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав свого представника до солтана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії28.24 квітня король листовно звернувся до гетьмана та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України, а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника29. Але це вже не врятувало ситуацію — саме в той час війська Орлика і Потоцького переходили Дністер у районі Бендер.