Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і поляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більше того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра I та лівобережного гетьмана І. Скоропадського протягом другої половини 1711–1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя30. Як свідчив 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візира Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену»31. Отже, справа об’єднання правобережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер уже за безпосередньою участю другого монарха — султана Османської імперії Агмеда III.
Влітку 1711 р. війська Орлика на боці султана брали участь в битві між турецькою та російською арміями на р. Прут. Українські козаки відіграли досить важливу роль у перемозі турків над росіянами, яких очолював сам Петро I. У липні поблизу Пруту між Османською та Російською імперіями був підписаний т. з. Прутський мирний договір. Питання про політичний статус України було одним з головних під час переговорів — російський цар змушений був «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. У зв’язку з укладенням цього договору, який знаменував поразку Петра I в російсько-турецькій війні та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 р. Орлик відрядив до Стамбула делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору.
Українське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Загалом генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Османській імперії необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирався б «вільними» голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну; 5) Кримський ханат не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо32. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причиною, що перешкоджає укладенню миру»33, — відзначав Шафіров у листі до свого царя.
Таким чином, українські дипломати мали укласти договір з Портою про перехід України під управління гетьмана П. Орлика за султанської протекції. Разом з тим, посольство мало з собою три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці залишалися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити таємне побажання Орлика лише за певних обставин34. До речі, підтримка тісних відносин відразу ж з обома монархами (по суті, гетьман відроджував полівасалітетну модель у зовнішній політиці гетьманату) поставила П. Орлика в дражливе становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. «Він (Карл XII Густав. — Т. Ч.) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам»35, — згадував Орлик у 1719 р. під час свого перебування в еміграції. В особистому зверненні до гетьмана король Швеції вказував на причини такої заборони: «…Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма.., вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона (Україна. — Т. Ч.) має повернутися до свого давнього стану»36. Проте в листопаді 1711 р. українська делегація прибула до Туреччини, де розпочала активні переговори щодо вироблення умов, на основі яких уряд Орлика мав володіти Українським гетьманатом.
Відомий сходознавець О. Пріцак дослідив, що внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом III37. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 р. як султанська грамота типу «nisanfy», забезпечував П. Орлику владу над «козаками обох боків Дніпра»38. Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (вони саме в той час перебували у Стамбулі) і, найголовніше, виконання Петром I прутських домовленостей, змусили Агмеда III переглянути цей проект договору в новому варіанті від 16 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська грамота «пате» і в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.
Текст договору, який зберігся в латинському перекладі, мав назву «Privilegij Imperatoris urcarum, quod dutam es Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab bac parte Borysthenis Ucrainae»39. Його найголовнішим положенням було: «…Ми (турецький султан. — Т. Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким… під нашою непереможною протекцією»40. Таким чином, спираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала правобережні землі України («Ucrainum ab has parte Borysthents») у «повне володіння» гетьмана П. Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Агмеду III укласти нове перемир’я з Петром І терміном на 25 років, яке було підписане в Стамбулі 3 квітня 1712 р.
Якою ж була реакція уряду П. Орлика на рішення турецького султана про передачу гетьману лише правобережної частини України, а також на положення російсько-турецьких мирних договорів 1711–1712 рр.? Очевидці засвідчували, що дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав з Бендер до Ясс умовляти великого візира Мегмет-Баталджі, щоб той просив султана не ратифікувати його. Гетьман вимагав, щоб царські війська не тільки залишили всю територію України (а не лише Правобережжя), а й повернули її законно обраному володарю (тобто йому) забране «майно»41. Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: «…щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували Україну»42. Цього вимагали представники козацької еліти від правлячих кіл Османської імперії ще у грудні 1711 р. Новоукладений в 1712 р. мир між Росією й Туреччиною викликав бурхливий протест українського лідера. Він знову звернувся до турецького візира, намагаючись якнайґрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення з-під московського ярма України з лівого берега Дніпра, найближчої до Московщини за правий берег Дніпра, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська ЙВ (його величності. — Т. Ч.) шведського короля і разом з ЙВ пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім її лівий берег…»43. Окремо П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно з турецько-російським договором, переходив до володінь Московської держави. «Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь з голови без тіла чи тіла без голови?»44 — наголошував гетьман у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії.
Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому (згідно з грамотою Агмеда III) Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо свідчили не лише наслідки походу 1711 р., а й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якщо б Орлик навіть і утвердився в цьому регіоні, ці дві потужні держави не дали б йому змоги володарювати тут довго. Разом з тим не вирішувалася головна проблема, яка існувала для українських гетьманів уже півстоліття, — питання про об’єднання України під єдиною булавою.
Задля виправдання перед шведським королем П. Орлик зробив спробу подати українсько-турецьку угоду не як прийняття османського сюзеренітету, а як рівноправний союз, що був дуже вигідний для України45. Також він намагався переконати Карла XII Густава в тому, що посольство на чолі з Д. Горленком не дотримувалося його настанов і не повинно було приймати привілей султана46. Після розмов зі шведським патроном Орлик вирішив звернутися до Порти із заявою, що не вступатиме на Правобережну Україну поки султан не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Августом II Сильним. Як стверджували Б. Крупницький та О. Субтельний, саме в цей час гетьман П. Орлик відмовився від надмірних зобов’язань перед турками й повертався до безпечнішої зверхності шведського монарха47.
Польський дослідник Ю. Фельдман описував ситуацію, в яку потрапив Орлик у цей період, як дуже тяжку, адже в похід на Правобережну Україну гетьмана примушував виступати кримський хан. Водночас, Карл XII Густав попереджав гетьмана, що в такому разі він позбавить його своєї протекції. Згодом гетьман пояснював свої дії у 1712 р. тим, що Порта не захотіла скористатися із сприятливої нагоди перемоги над росіянами коло Пруту й змусити останніх покинути Україну, а отже, султан порушив свої зобов’язання перед гетьманатом. Натомість П. Орлик разом із старшиною «заприсяглися не покидати заступництва ЙВ (його величності. — Т. Ч.) шведського короля, доки Україна не буде визволена» від російської присутності48.
Треба наголосити на тому, що за всієї своєї «заангажованості» султаном український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла XII Густава у Варниці (т. з. калабалик). Хан Девлет-Гірей відрядив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він підтримуватиме — короля чи султана з ханом? На таке запитання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції49. «…Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я … не прийму заступництва турків»50, — писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі кількох десятків козаків гетьман як вірний васал свого господаря бився разом з трьома сотнями гвардійців Карла XII Густава проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі. Ця подія відбувалася 11–12 лютою 1713 р. Після насильної депортації короля з території Османської імперії Орлик хоча й змушений був номінально визнавати зверхність султана, однак був на нього з багатьох причин дуже ображений. У листі до шведського радника Міллерна він писав: «…було б мило Богові й відповідало б сподіванням… якби священна Королівська Величність уклали мир з московитом, з’єднавши з ним своє військо, і вдарили проти ворога імені християнського (Порти. — Т. Ч.)»51. Оскільки гетьман втратив надію за допомогою шведського короля відвоювати в росіян Україну, він запропонував протекторові об’єднатися зі своїми одвічними ворогами. Орлик закликав Карла XII Густава укласти договір з польським королем: «якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною»52.
Разом з тим, незважаючи на невигідні умови султанського привілею й турецько-російських домовленостей, П. Орлик почав виконувати їхні умови й, у зв’язку з тим, що в листопаді 1712 р. Османська імперія знову оголосила війну Росії, вислав на Правобережну Україну підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Цього разу гетьманські війська мали відвойовувати її у Польщі. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М. Любомирським. Однак згодом вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 р. І хоча Карл XII Густав був уже далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до його канцелярії постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади «на правому березі» Дніпра53. На жаль, ця акція гетьмана знову закінчилася невдачею. Причиною поразки була не лише військова неспроможність Орлика та його союзників (1 серпня 1713 р. на Правобережжі перебувало 10 тисяч козаків, 12 тисяч турок і 30 тисяч татар)54, а й позиція міжнародної дипломатії.
Поступово Орлик у своїй політиці відходив від орієнтації на військову підтримку Туреччини й продовжував триматися Карла XII Густава. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи зі шведським королем. Але тільки-но таку можливість було втрачено, він звернувся по допомогу до польського короля Августа II Сильного. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі. Тим самим Орлик дуже хотів добитися від уряду Речі Посполитої дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. Османська імперія підписала договір з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна остаточно відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести звідти свої війська, а вже в червні 1714 р. Пилип Орлик виїхав з найближчим оточенням і сім’єю у напрямку Швеції.
З 1720 р. український гетьман в еміграції, П. Орлик перебував в Австрії, а згодом переїхав до Чехії. У 1722–1734 рр. він жив у містечку Салоніки в Греції, а потім у Молдавії. Перебуваючи у вимушеній політичній еміграції до своєї смерті у 1742 р., Орлик неодноразово листувався та зустрічався з багатьма європейськими монархами. Він шукав підтримки у таких держав, як Австрія, Англія, Ватикан, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція задля відновлення своєї законної влади в Україні та її об’єднання в єдиній козацькій державі. «Ніколи не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну» — писав в одному з листів до свого сина у 1741 р. останній володар гетьманської булави на Правобережжі, засвідчуючи тим самим свій високий громадянський патріотизм та непереможну політичну волю.
1 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Огляд його політичної діяльності. — Варшава, 1938; Ріниченко В. Пилип Орлик (гетьман-емігрант). Його життя та діяльність. — К., 1996; Субтельний О. Мазепинці. — К., 1994; Василенко М. П. Конституция Филиппа Орлика // Ученые записки института истории РАННИОН. — Т. IV. — Москва, 1929. — С. 153–171; Мельник А. Г. Конституція 1710 р. Пилипа Орлика // Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки. — Вип. 2. — К., 1991. — С. 3–23; Капелюшний В. П. Конституція Пилипа Орлика в українській історіографії // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 3. — К., 1993. — С. 127–130; Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. — К., 1994. — С. 436–439; Чухліб Т. Пилип Орлик // Історія України в особах: Козаччина. — К., 2000. — С. 193–202.; Rawita-Gawroński F. Filip Orlik, nieuznany hetman Kozacki // Studya i szkice historyczne. — Lwów, 1903. — S. 29–70.
2 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — Москва, 1847. — С. 18.
3 Там само. — С. 18–19; Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик… — С. 13–14; Субтельний О. Мазепинці… — С. 15.
4 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик… — С. 57.
5 Переписка и другие бумаги… — С. 17–18.
6 Угода та Конституція Пилипа Орлика у перекладі В. Шевчука // Літературна Україна. — 12 липня 1990. — С. 5.
7 Там само.
8 Там само.
9 Konopczyński W. Polska a urcja. 1683–1792. — Warszawa, 1936. — S. 63.
10 Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая… — С. 51.
11 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик… — С. 31.
12 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 3. — Львів, 1991. — С. 322.
13 Переписка и другие бумаги… — С. 44–45; Субтельний О. Мазепинці… — С. 194–195.
14 Переписка и другие бумаги… — С. 45.
15 Там само. — С. 46–47; Субтельний О. Мазепинці… — С. 189.
16 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик… — С. 36–53.