Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

УКРАЇНА КОЗАЦЬКА В ЄВРОПІ РАННЬО-МОДЕРНОГО ЧАСУ

Революційні події середини XVII ст. внесли досить суттєві зміни у співвідношення сил між державами, які розташовувалися з одного боку між Балтійським та Чорним морями, а з іншого — між річками Єльба та Дон. На території Центрально-Східної Європи[1] з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, що претендувало на певний міжнародний статус, який йому у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори. Самопроголошений правитель гетьманату Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, що мав право на йменування титулом «dux».

Протягом 1648–1657 рр. Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості¹, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону.

У цей час продовжувала формуватися нова система міжнародних відносин, підвалини якої були закладені ще на Вестфальському конгресі 1648 р.². Як і раніше, значно впливало на події, що розгорталися в Центрально-Східній, Південно-Східній та Північній Європі, довголітнє протистояння монархічних дворів Франції та Австрії. Саме від перебігу запеклої геополітичної суперечки Габсбургів і Бурбонів головним чином залежали міжнародні позиції провідних держав цього регіону — Речі Посполитої, Османської імперії, Московської держави та Шведського королівства. Але якщо шведський монарх після річпосполитського «бліцкригу» другої половини 50-х рр. XVII ст. на деякий час погамував власні амбіції (лише задля їхньої реанімації в майбутніх війнах початку XVIII ст.), то польські королі, московські царі й турецькі султани разом з кримськими ханами продовжували виснажливу боротьбу між собою за право вирішувати долю цієї частини Європи.

Згідно з рішеннями Оливського конгресу в січні 1660 р. нарешті закінчилася т. з. Північна війна, яка тривала від 1655 р. Цей представницький з’їзд європейських дипломатів проходив за участю таких країн, як Австрія, Швеція, Польща, Бранденбург, Данія, Голландія і за посередництва Франції в містечку Олива неподалік Гданська. Під час проведення конгресу проявилися дві тенденції: по-перше — австрійські та бранденбурзькі дипломати намагалися не допустити укладення сепаратного миру між Річчю Посполитою й Шведським королівством; по-друге — ряд країн схилялися до розбиття антишведської коаліції та примирення між Стокгольмом і Варшавою. У результаті підписаного в Оливі шведсько-польського договору між обома державами припинялася війна, однак польський король, хоча й отримував частину Пруссії, але зрікався права на шведську корону та віддавав Швеції значну частину території Інфлянт. Оливський конгрес також підтвердив положення бранденбурзько-польського договору 1657 р., чого дуже не хотіли коронні дипломати. Такі поступки Польської корони стали можливими, як стверджував коронний канцлер М. Пражмовський, з огляду на позицію Московської держави, що не хотіла поступатися правом протекторату над Україною і прагнула сама укласти сепаратний мир зі Швецією проти Речі Посполитої³.

Рішення Оливського конгресу дали можливість Польщі перемогти російські війська під Чудновим восени 1660 р. та примусити Український гетьманат укласти вигідний для коронної влади договір, внаслідок якого для Речі Посполитої стало реальним повернення всієї України під владу польського короля, адже Слободищенський (Чуднівський) трактат означав перекреслення другої Переяславської угоди 1659 р. і новий вихід козацької держави з-під зверхності московського царя. Незважаючи на це, Москва утримувала свій протекторат на Лівобережній Україні, а Польща почала підкорювати правобережну частину гетьманату.

У березні 1661 р. розпочалися мирні переговори між Московщиною й Швецією. Під час спільних засідань зі шведами боярин О. Ордин-Нащокін першим серед російських дипломатів висловив думку про те, що можна досягнути зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу українських земель. Затягуючи переговори зі шведами, Ордин-Нащокін, який був керівником московського посольства, у повідомленнях до царя переконував його укласти мирний договір з Річчю Посполитою. «Якщо заради миру із Швецією ми згодні віддати їм інфлянтські міста, то чому не можемо поступитися Польщі?»⁴ — запитував він Олексія Михайловича, маючи на увазі «поступлення» Правобережжям. Однак після цього Ордин-Нащокін був відкликаний до Москви, а переговори зі шведами доручили вести боярину А. Матвєєву, який був прибічником продовження війни з поляками за Україну.

Одночасно на варшавському сеймі 1661 р. було складено інструкцію для комісарів на майбутні переговори з Московською державою. Згідно з нею, польські посли повинні були вимагати від царя, щоб той відмовився від протекції над козаками і всією Україною. Поляки навіть погоджувалися на участь у переговорах українських дипломатів. Зважаючи на спротив Москви в справі «повернення» України Речі Посполитій, тогорічні переговори швидко зайшли в глухий кут. 14 травня 1661 р. було оголошено про їх припинення. Причини такої непоступливості крилися в намаганні як польського, так і московського монархів одержати повний контроль над козацькою Україною шляхом впливу на її гетьманів. Росія в першій половині 60-х рр. мала досить значну підтримку на Лівобережжі в особі І. Брюховецького, тоді як Польща була задоволена обранням на посаду правобережного гетьмана у 1663 р. П. Тетері. Після того як переговори зірвалися, позиції обох держав за три наступні роки, у зв’язку з багатьма обставинами, не тільки не поліпшилися (кожний з урядів вважав, що незабаром настане сприятливий момент для відвоювання всієї території України), а й значно погіршилися.

Похід польського війська з метою завоювання Лівобережної України у 1663–1664 рр. закінчився невдачею, а тому 1 червня 1664 р. в с. Красному, що поблизу Смоленська, знову розпочалися польсько-російські переговори. Позиція Москви щодо України не змінилася — вона мала належати царю. Однак ще наприкінці 1662 р, споряджаючи своє посольство на переговори з представниками польського короля, цар Олексій Михайлович висловив думку, щоб «черкаси» були поділені «по Дніпру і володіли ними Царська Величність по цій стороні (Лівобережжі. — Т. Ч.), королівська Величність по тій стороні Дніпра (Правобережжі. — Т. Ч.) і щоб черкаси під тими великими монархами утримувалися»5. Таким чином, московським послам уперше надавалися повноваження у разі непоступливості польської сторони обмежити свої вимоги лише територією Лівобережжя. 15 липня 1664 р. царські посланці віддали письмові вимоги королівським комісарам, де вперше на офіційному рівні задекларували свою відмову від Правобережної України6. Але представники Польщі не погодилися на такий варіант підписання «вічного миру». Вони відстоювали «нульовий» принцип, за яким слід було повернутися до пунктів Поляновського договору 1634 р. між обома державами. Звичайно, що Москва не бажала навіть слухати про це, і 22 листопада, після майже двадцяти спільних засідань, переговори завершились безрезультатно.

На початку березня 1665 р. Олексій Михайлович відіслав до Варшави своїх представників Г. Богданова і Є. Українцева з пропозицією скликати нову спільну комісію для укладення миру. На знак примирення з Річчю Посполитою московським урядом було звільнено більше півсотні польських полонених⁷. 15 червня Богданов одержав листа від Яна II Казимира до царя, в якому король давав зрозуміти, що Польща згодна йти на «поступки» в справі України⁸. У цьому випадку польський король змушений був поступитися натиску делегатів вального сейму, які ще 31 травня погодилися на те, щоб московська держава володіла Лівобережжям за винятком деяких міст, а також Києва⁹.

Багато що змінилося після вересневих подій минулого року, коли московитам рішуче відмовили в їхньому бажанні володіти Лівобережною Україною. За цей час значно погіршилося внутрішнє політичне становище Польщі. Повстання шляхти на чолі з магнатом Є. Любомирським, яке розпочалося на початку весни 1665 р., втягнуло у громадянський конфлікт майже всі верстви польського населення. Крім того, під час боротьби з Яном II Казимиром Любомирський звернувся по допомогу до Австрії, Кримського ханства, Українського гетьманату, а також до головного зовнішньополітичного противника Речі Посполитої — Московської держави. Водночас на Правобережній Україні спалахнув ряд повстань проти гетьмана П. Тетері та польських військ.

Таким чином, восени польський уряд вислав до Москви чергове посольство на чолі з Г. Комаром. В інструкції королівському комісару вказувалося на те, що він може йти на поступки, аж до визнання за Росією всієї Лівобережної України¹⁰. Тим самим король заохочував свого противника до відновлення спільних зустрічей на найвищому рівні. У свою чергу, серед певної частини російських дипломатів існувала думка (виразником якої був О. Ордин-Нащокін) в обмін на «вічний мир» з Річчю Посполитою віддати королеві всю територію України й залишити за царем лише Смоленськ і Сіверську землю¹¹.

10 травня 1666 р. у с. Андрусові поблизу Смоленська розпочалися довготривалі польсько-російські переговори, які могли покласти край багатолітній війні між обома державами. Через кілька місяців, 18 липня, польські дипломати нарешті одержали лист-інструкцію від короля, де говорилося, щоб Правобережну Україну з Києвом і Каневом ні в якому разі не віддавати, а щодо Лівобережжя, то слід було вимагати, щоб «по Ніжин, або принаймні по Переяслав наше залишилось»¹². Поляки також пропонували, «щоб кожний своїх і під собою людей козацьких затримати може»¹³. Зі свого боку, цар теж погоджувався на відхід під сферу впливу Польщі Правобережжя, за винятком Києва з околицями. Враховуючи це, в кінці листопада московська делегація запропонувала таке компромісне рішення супротивній стороні.

Зважаючи на погіршення ситуації в Україні та поступове витіснення з Правобережжя гетьманом П. Дорошенком польських військ, на засіданні ради польського сенату 30 грудня вирішили прийняти вимоги Москви щодо закріплення за нею Лівобережжя й підписання 10-, 12- або 16-річного мирного договору¹⁴. Через місяць, 30 січня 1667 р., такий договір було підписано¹⁵. Він увійшов до світової історіографії під назвою Андрусівського — від назви селища, де його уклали¹⁶.

Андрусівське перемир’я стало угодою про міжнародний розподіл права зверхності над Українським гетьманатом між Річчю Посполитою та Московською державою та припиняло польсько-російську війну 1654–1667 рр. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польського й московського монархів щодо козацької України. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя — до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж, Білу, Невель, Красний Веліж, а також Сіверщину. Київ мав відійти до Польщі в 1669 р., а Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох держав. Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні в один мільйон польських злотих (бл. 200 000 рублів). Укладення російсько-польського перемир’я викликало зростання в українському суспільстві політичного впливу козацької старшини, що спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханату. Андрусівські домовленості, спрямовані проти військової могутності Туреччини, відображали вимушений компроміс сторін і засвідчували наявність певної геополітичної рівноваги в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Уряд Османської імперії негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами.

Політичні структури гетьманату (як право-, так і лівобережні) негативно сприйняли підписання Андрусівського перемир’я. Дуже влучно з цього приводу висловився один з церковних діячів того часу, закликаючи козацьку старшину не зважати на польсько-московську угоду: «…яка сторона або частина України кому коли було б тепер і потім голдовала яким монархам, щоб поміж собою пильно мала згоду і одна одній поради давала, врахувавши, що коли б яку сторону, уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна сторона не витримала, і мусила б Україна згинути через незгоду, чого не дай Боже»17.

У зв’язку з тим, що українці й надалі здійснювали самостійну зовнішню політику, більшість із статей Андрусівського перемир’я не виконувалися, а тому в жовтні-грудні 1667 р. переговори між Польщею й Росією продовжилися у Москві. Поштовхом до них була небезпека турецької агресії в Україні. В тексті Московського договору говорилося «про уняття свавільних людей там в Україні будучих, в загальнім утриманні обом великим государям в послушанні»¹⁸. Під час розмов з польськими дипломатами О. Ордин-Нащокін добився від них згоди провадити переговори з урядом П. Дорошенка¹⁹. Однак ні Андрусівський, ні Московський договори між Варшавою та Москвою так і не були впроваджені в практику міжнародних відносин, що якнайкраще засвідчували наступні події. Невдовзі між Річчю Посполитою й Османською імперією розпочалася війна (10 січня 1671 р. король Михайло Корибут одержав офіційне повідомлення про початок війни від султана Мегмеда IV), але московський цар, порушуючи попередні домовленості, так і не прийшов на допомогу польському королеві.

Через два роки (1669), на других польсько-російських переговорах в Андрусові, Ордин-Нащокін вимагав прислати українських дипломатів на посольський з’їзд, щоб спільними зусиллями добитися переходу Правобережної України під «високу руку» царя. Слід зазначити, що питання про правобережні землі України порушувалося на всіх з’їздах московських і польських дипломатів включно аж до 1714 р. Статті Андрусівського перемир’я неодноразово підтверджувались (7 березня 1670, 30 березня 1672, 10 січня 1975, 17 серпня 1678 рр.)20, але фактично не виконувалися. Так, зокрема, у тексті договору, який ратифікувався 1670 р. в Каджині, відзначалося, що московський цар «жодну над козаками українськими, з тієї сторони Дніпра від Переяслава проживаючими, помсту чинити не буде за те, що деякі в сторону ЙКМ і РП (його королівської милості і Речі Посполитої. — Т. Ч.) вдавалися…»21. А перед тим, під час останнього засідання каджинської комісії, польські дипломати, відчуваючи негативну реакцію Українського гетьманату на підтвердження домовленостей 1667 р., говорили: «Якось переживаємо, що зараз козаки побачать, що прийти до згоди на комісії маємо, коли почують, що мир і спокій з Москвою затверджені»22.

Переговори щодо польсько-російського союзу було продовжено в 1671 р. Дипломати Речі Посполитої вимагали не посилати царські війська в Україну, а обмежитися лише військовими демонстраціями поблизу кордону. Керівник російського представництва А. Матвєєв наполягав на тому щоб на переговорах були присутні представники гетьманату23. На що поляки відповідали, що московський цар хоче не що інше, як ворогуючих з королем правобережних козаків «прийняти під свою царської величності високу руку»24. Після чого Матвєєв висловив таку думку: «Не питаючи їх, якого великого государя вони, козаки, прийняли милість і благодіяння, від бусурман відійдуть, і у того великого государя бути в підданстві захочуть, і принудити їх до іншого великого государя в послушання неможливо»25.

Отже, російська сторона не відкидала можливості переходу правобережної частини гетьманату під її протекцію. У той же час великий коронний гетьман Я. Собеський так оцінював міжнародну ситуацію та становище Українського гетьманату: «…бо хто ж божевільний починатиме з Україною війну, коли турецький цісар, котрий узяв її в свою оборону, досі ще не з’ясував своїх планів? Адже ж перед ним дрижить увесь світ, і хоч венейіяни й інші пишуть, що та війна напевне обернеться проти нас, але по-старому і вони, і Сицілія, і Мальта чинять всілякі приготування до тієї війни»26. 30 березня 1672 р. Річ Посполита укладає новий договір з Московською державою, який підтверджував Андрусівське перемир’я, а також зобов’язував царя не допускати надання Лівобережною Україною військової допомоги П. Дорошенку та польському королю для війни проти султана й гетьмана підлеглих калмиків і донських козаків27.

У результаті прийняття гетьманом П. Дорошенком турецької протекції в центрально-східному європейському регіоні з’явилася третя сила, яка ще з часу володарювання Б. Хмельницького настійливо шукала шляхів до посилення свого впливу в Україні. Після укладення 10 серпня 1664 р. в угорському містечку Уасварі миру з Австрійською імперією, який залишав під зверхністю Османської імперії Трансільванське князівство і більшість комітатів Угорщини, султан Мегмед IV вирішив безпосередньо втрутитися в події, які розгорталися навколо міжнародного визначення політичного статусу Українського гетьманату. У серпні 1667 р., під час перебування в Адріанополі польського посла Висоцького, турецькі урядовці заявили, що мир між Туреччиною й Польщею можна зберегти лише в тому випадку, коли король остаточно зречеться України, яка добровільно прийняла підданство султана²⁸. Агмед Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав, що козаки як вільний народ прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови, що він поважатиме їхні права, але король їх порушив, і тому українці попросили захисту в Османської імперії²⁹. За висловом відомого польського історика З. Вуйцика, починаючи з 1672 р., «ключ до вирішення проблеми Правобережної України опинився у Стамбулі»³⁰.

Турецький чауш Агмед, який наприкінці грудня 1671 р. прибув до Варшави для ведення переговорів, заявив королеві, що українці прийняли зверхність короля за умови шанування їхніх прав, а польський володар не дотримався даних їм обіцянок сюзерена і тому «понад 30 років вже не є справжнім паном України»³¹. Разом з тим, кожний народ може схоронитися «під опікою султана Османської імперії», — наголошував турок, маючи на увазі Україну, яка перебувала під владою Дорошенка. Через чотири роки новий монарх Речі Посполитої через кримського хана відповідав султанові: «Якщо тоді хан говоритиме, що Україна султана, бо Дорошенко з Україною йому піддався. А як Дорошенко міг те віддати, що не є його? А хіба то Дорошенкова держава? …Не був ніколи України Паном, а тільки Гетьманом…»³².

Розпочавши за умовами союзу з П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої, Османська імперія поступово відвойовувала територію Правобережжя в польського короля. Поразка в цій війні змусила Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. «капітуляційного» мирного договору з турками. Під час переговорів, які відбувалися у західноукраїнському містечку Бучач, султанські дипломати заявили, що «наш Цезар (султан. — Т. Ч.) якщо щось колись узяв, ніколи не віддасть, і то є pro lege apud o homanos. Шкода тоді й згадувати (полякам. — Т. Ч.) Поділля й Україну, бо то Цезарське, не ваше; але і так ваше не було від незгоди і воєн уставничих з Козаками, і для чого те втратили, чого не мали»33. Крім того, представники султана під час розмов з поляками висловлювалися й щодо права свого монарха на володіння не лише правобережною, а й лівобережною частиною Українського гетьманату34.

За Бучацькою угодою, до Туреччини відходило Поділля, крім того, Річ Посполита відмовилася від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалася під безпосереднє управління українського гетьмана: «Держава Українська має належати козакам у старих кордонах»³⁵, — зазначалося в польському варіанті договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель залишалася за Польщею. Представники України під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону Українського гетьманату, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь. За Бучацькою угодою, всі попередні договори між двома країнами залишалися в силі. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини. Хоча у квітні 1673 р. польський сейм не захотів ратифікувати ці домовленості з Туреччиною.

Разом з тим відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України, відкривала перед лівобережною частиною гетьманату й Московською державою можливість повернення її під свою владу. Москва, яка, «склавши руки», дивилась на розгром Польщі турками (хоча, на основі Андрусівського і Московського договорів, мала допомогти їй військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не будуть порушувати Андрусівського перемир’я. Таким чином, Україна вже була розподілена між трьома монархічними державами.

Попередні військові здобутки не зупинили турецького султана У 1673 р. «прийшов у Варшаву турський посол, з яким султан до короля писав гордо, прохаючи в нього всієї України»36, — повідомляв російський резидент до Москви. Зі свого боку, на тогорічній військовій раді у Варшаві 6 березня Я. Собеський заявив, що для того, аби повернути Правобережжя, потрібно розпочати переговори з гетьманом П. Дорошенком, «дозволивши йому на час Україну»37. У травні 1674 р. московський резидент В. Тяпкін описав ситуацію, яка виникла в Польщі під час виборів нового короля38. За його словами, польська шляхта звинуватила опозицію на чолі з литовським коронним гетьманом К. Пацом у тому, що, поки вони затягували вибори, московський цар заволодів всією Україною (малося на увазі тимчасове відходження правобережних полків під владу лівобережного гетьмана І. Самойловича). Під час дебатів виступив австрійський посол і запитав у поляків: «Адже Україна (Правобережна — Т. Ч.) залишилась у ваших руках?!»39. На це йому відповіли, що Правобережна Україна на чолі з Дорошенком раніше піддалася султану. «Чого ж ви тоді хвилюєтесь? Хай краще володіє нею государь християнський і ваш союзник»40, — підсумував австрієць. Одночасно й польський король, і московський цар намагалися добитися переходу гетьмана П. Дорошенка під свою протекцію.

Досить реальною силою, яка впливала на розвиток міжнародних відносин у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі, виступав Кримський ханат. З огляду на власні зовнішньополітичні інтереси, ця васальнозалежна від Османської імперії держава неодноразово допомагала різним країнам — супротивникам у боротьбі за Україну. І майже завжди ця допомога надавалася слабшій стороні, адже татарські монархи виношували плани не лише обмежити владу козацьких гетьманів у південно-східних регіонах України, а й підкорити всі українські землі⁴¹. Чи не вперше претензії ханату були висловлені представником Криму Сефер-Гази-агою під час переговорів з московськими послами 2 травня 1655 р., коли татарський урядовець заявив, що «зараз гетьман Богдан Хмельницький… хоче бути за ними в підданстві й до віку»⁴². Протягом другої половини 50-х — першої половини 60-х років уряд Кримського ханату намагався різними засобами впливати на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні.

У 1667 р. Кримський ханат уклав договір з Річчю Посполитою, який передбачав мирне співіснування між Бахчисараєм, Варшавою та Чигирином. Через три роки, у 1670 р., татарський монарх почав домовлятися з Москвою про мирне сусідство між Кримом, Росією та Польщею. Згідно з положеннями майбутнього кримсько-російсько-польського договору, татари зобов’язувалися «війною не ходити, і міст і земель, також і підданих з обох сторін Дніпра не воювати і воїнських людей не посилати»⁴³. Окрім того, передбачалося скликання тристороннього дипломатичного з’їзду за участю «виборних людей з України». Але ці домовленості залишилися лише на папері.

Також хани, за дорученням турецьких султанів, виступали посередниками (а деколи — й партнерами) у переговорах Османської імперії з Річчю Посполитою та Московською державою. Починаючи з 60-х рр. XVII ст., Крим проводив дипломатію на нейтралізацію польських і російських впливів на Український гетьманат і підпорядкування гетьманського уряду своїй протекції. Постійні вторгнення кримських військ на українські землі, що закінчувалися багатотисячними «ясирами», знекровлювали їхній економічний потенціал та постійно дестабілізували політичну ситуацію в країні.

На третьому польсько-російському з’їзді в Андрусові (1674) коронні посли почали вимагати повернення Києва Царські представники на чолі з Одоєвським дипломатично відповідали, що Московська держава володіє не лише Києвом, а й усією Україною, як Лівобережжям, так і Правобережжям, «з-за уступки від Польщі Задніпров’я туркам і цар відвоював його зброєю у султана, а не від польської держави»⁴⁴. Турецько-російський збройний конфлікт, який спалахнув у зв’язку з втручанням у справи Правобережної України московського царя й лівобережного гетьмана, з часом переріс у справжню війну за право володіння землями правобережного Подніпров’я.

[1] Підтримуючи думку тих учених, які впровадили у науковий обіг термін «Центрально-Східна Європа» (див., наприклад: Wandych Р. he Price of Freedom. A History of Eas Central Europe from he Middle Ages o the Present. — London, New-York, 1992; Bardach J. Dla czego Europa Środkowo-Wshodnia? // Nauka Polska. — № 5–6. — Warszawa, 1992. — S. 65–72; Kłoczowski J. L’Europe de Centre-Es dans l’historiografie des pays de la region. — Lublin, 1995; Сюч E. Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион. — Москва, 1996. — С. 156–250; Миллер А. И. Об истории концепции «Центральная Европа» // Там Само. — С. 4–25; Історія Центрально-Східної Європи. — Львів, 1996; Historia Europy Środkowo-Wschodniej / Red. J. Kłoczowski. — T. 1. — Lublin, 2000; Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — вип. 1–3. — К., 2000–2003), переконані, що історично до цього регіону належить і Україна.