Полковник Самусь продовжував боротьбу зі шляхтою, а тому поляки неодноразово вимагали передачі їм тієї території України, яка, згідно з договором 1686 р., відійшла до Речі Посполитої. Звертаючись до Петра І, вони в лютому та липні 1707 р. пропонували йому заарештувати Самуся, як це було зроблено раніше з С. Палієм57. І хоча тоді російський уряд не прислухався до порад своїх союзників, він усе-таки пішов на цей крок трохи згодом і вже за зовсім інших політичних обставин. Натомість Самусь залишався на чолі свого полку і протягом 1708 — першої половини 1711 р. та захищав «права і привілеї» населення Богуславщини. На жаль, з огляду на відсутність повноцінних джерел, не маємо більш повної інформації про цей період його життя та діяльності. Знаємо лише, що він підтримав прихід на Правобережжя наступника Мазепи гетьмана П. Орлика й розповсюджував серед українського населення його «закличні» універсали58.
У березні 1711 р., відразу ж після переходу козацькими військами Орлика Дністра, полковник Самусь відрядив до нього своїх представників, а згодом приєднався до його військ з усім складом полку під Білою Церквою59. Невдалі штурми колись завойованої Самусем правобережної фортеці, яка тепер знову опинилася в руках поляків, спричинили відхід П. Орлика до Бендер. Полковник Самусь не захотів покидати України й у квітні 1711 р. обороняв Богуслав від переважаючих сил командувача російських військ М. Голіцина, що діяв на Правобережжі спільно з підрозділами польного гетьмана А. Синявського. Під час довготривалого й жорстокого бою росіяни змогли оточити козацькі полки й полонити Самуся з сином, а також брата К. Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків60. Очевидець того бою засвідчував, що, незважаючи на втрату керівництва, українці й далі мужньо оборонялися — зброю до рук брали навіть старі та діти61.
Таким чином, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVII ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових діях, які проводила Річ Посполита проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліги», передбачала самостійні походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С. Самуся та інших полковників близько півтора десятка разів разом з лівобережними козаками здійснювали великі антиосманські операції.
Колонізуючи землі Київщини, Брацлавщини та Східного Поділля, козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції формування місцевої адміністрації періоду Української революції. Одержавши в середині 80-х рр. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися на державні структури Українського гетьманату, які існували тут з 1648 по 1676 р. й були знищені у другій половині 70-х — на початку 80-х рр. XVII ст. Отримуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха (якого українські провідники традиційно «лякали» протекцією московського царя), правобережне Військо Запорозьке поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформувалося в автономну державно-політичну структуру. Такий процес «узурпації» влади на Правобережжі сприяв її об’єднанню з лівобережною частиною гетьманату. Цьому сприяла й політика Шведського королівства в даному регіоні Центрально-Східної Європи.
Правобережний гетьман Самусь повторив долю свого соратника С. Палія і був заарештований та висланий за наказом російського уряду до Сибіру, але, мабуть, через кілька років відпущений до України. Знаємо також про те, що у 1713 р. він заповів Свято-Преображенському Межигірському монастирю, що під Києвом, свій «млин в Богуславі, що нижче нового мосту», а також ліс, сади і власну землю62. До речі, Самусь, як і багато інших тогочасних провідників Українського гетьманату, відзначався великим меценатством й опікою щодо церкви. На початку XVII ст. за свої кошти він заснував на березі р. Рось Богуславський монастир, неодноразово дарував цінні речі й гроші для багатьох київських храмів. Поховати себе він заповідав у Межигір’ї, для чого дав на потреби місцевого монастиря 300 червінців «за свій похорон і поминання». Коли вмер довголітній полковник Війська Запорозького та гетьман правобережного козацтва достеменно невідомо, можливо, це трапилося не пізніше 1715 р. Очевидно, його було поховано в Межигірському монастирі63.
Пам’ять про славетного запорозького козака Самуся, який був спочатку полковником Вінницького (1685–1699), а потім Богуславського (1699–1711) полків, виконував обов’язки наказного гетьмана від імені короля (1693–1702), тримав булаву «Гетьмана Українського» (1702–1704) й керував «другою Хмельниччиною», жила серед нашого народу ще багато століть після його смерті. Ще наприкінці XVIII ст. на Полтавщині існувало село Самусівка, де проживав правнук гетьмана, значковий товариш Іван Якович Самусь64. Він був сином онука Самуся, Якова Степановича, який тривалий час був одним із сотників Лубенського полку. Відомо, що на початку XX ст. одна з доріг на Київщині носила історичну назву «Шлях Самуся». Цей історичний шлях тягнувся від містечка Обухова до сіл Тростянка та Яцки й зникав у степах коло Ксаверівки. «Стара дорога є у великім пошануванні у людей»65, — записав у своїх нотатках відомий краєзнавець Є. Руліковський. У людській пам’яті залишилися певні асоціації з цим шляхом — місцеві жителі казали, що він служив кордоном від Польщі. Очевидно, тим самим вони віддавали шану Самусеві як борцеві за «козацькі вольності» та утвердження Українського гетьманату в останніх десятиліттях XVII — на початку XVIII ст.
…Старовинний Богуслав, — «той, що славить Бога». На нашу думку, він має чи не найкращу назву серед усіх українських міст. Але чи пам’ятає він нині, що був три століття тому великим полковим містом та гетьманською резиденцією Правобережної України? Чи зберегли колись горді й мужні богуславці козацьку славу минулих століть? Чи вшановують вони гетьмана Самуся, який вірою і правдою оберігав життя їхніх пращурів за козацької доби? Так це чи ні — судити вам, шановні читачі.
1 Антонович В. Б. Содержание актов о козаках… — С. 34–37; Костомаров И. И. Собрание сочинений. — Кн. 6. — Т. XV. — С. 333–334; Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII вв. — K., 1899. — С. 248–251; Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 pp. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — Вип. 4. — Прага, 1942. — С. 3–6; Назарко І. Знаменне письмо козаків до Папи Римського // Український історик. — 1965. — № 1–2. — С. 23; Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. — К., 1963. — С. 50–51; Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: проблема Державотворення. — K., 1993. — С. 50; Вониж. Українська державна ідея XVII–XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 189; Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 236; Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України… — С. 28–32.
2 РДАДА. — Ф. 229, кн. 94, арк. 301, 372; Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні… — С. 58.
3 Volumina legum. — Т. V. — S. 350.
4 Архив ЮЗР. — Т. II. — Ч. 2. — С. 465.
5 Grabowski A. Ojczysty spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — Kraków, 1845. — T. II. — S. 532.
6 Бібліотека інституту ім. Осолінських у Вроцлаві (далі — Осолін.). — Од. зб. 406/ III, арк. 123.
7 Бібліотека Ягеллонського університету в Кракові. Відділ рукописів. — Од. зб. 1151, арк. 29; Sarneski К. Pamiętniki z czasów Jana Sobieskiego. — Wrocław, 1958. — S. 355.
8 ПАН Краків. — № 967, арк. 300.
9 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. — К., 1888. — С. 266; Sajkowski A. W strone Wiednia.., 1984. — S. 318.
10 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. — К, 1888. — С. 271–272.
11 Чарт. — Од. зб. 1949/IV, арк. 4.
12 Там само. — Арк. 1–120.
13 Там само; Сергієнко Г. Я. Вказ. пр. — С. 91.
14 Там само. — Арк. 35.
15 Там само. — Арк. 63.
16 Бібліотека національна у Варшаві. Відділ мікрофільмів. — № 22194, арк. 202; Чухліб Т. В. Козацький устрій… — С. 89; Wojtasik J. Rosprawa zbrojna z urkami i atarami // SMHW. — T. 13. — 1667. — Cr. 1. — S. 84.
17 Чарт. — Од. зб. 1949/IV, арк. 67.
18 Чухліб Т. В. Козацький устрій… — С. 89.
19 АГАД. — Ф. «АПП», № 47, т. 2, арк. 601–608.
20 Осолін. — Од. зб. 406/III, арк. 123.
21 Чарт. — Од. зб. 867/IV, № 42, арк. 23; Sarnecki К. Op. cit. — S. 215.
22 Степанков В. Нариси українського Поділля. — С. 101.
23 АГАД. — Ф. «АПП», № 162, т. 1, арк. 20; Sarnecki К. — Op. cit. — S. 214.