Сучасники свідчили, що Стецик переписувався також з султаном Османської імперії. Одного разу на початку осені 1693 р. козаки С. Палія перехопили такого листа35. А невдовзі «ханський» гетьман помстився фастівському полковнику, оточивши у жовтні його підрозділи під Сорокою й звернувшись по допомогу до турецького гарнізону в Тягині. Але Палій зумів уникнути поразки — з двома сотнями козаків вдало відбившись від тисячного загону Стецика й однієї тисячі яничар36.
Відомості про сутички «ханського» гетьмана з правобережними «польськими» козаками постійно трапляються у документах за 1694–1695 рр. Так, наприклад, у листопаді 1694 р. наказний королівський гетьман Самусь «села Стецикові розгромив і 6000 овець забрав»37. Літописна згадка від 14 вересня 1695 р. говорить про те, що полки Самуся і С. Палія здійснили напад на Дубосари, де в цей час перебував Стецик: «…вони те місто і замок вщент спалили, людей до найменшого дитяти витяли, здобичі набрали до 2000 возів і худоби у кільканаста тисяч штук»38. Але на переправі через Дністер їх наздогнав Стецик, що встиг втекти з Дубосар і привів на допомогу підрозділи тягинського бея. У результаті короткого бою вони змогли відібрати частину здобичі й вбили близько двохсот самусевих козаків. 9 листопада того ж року королівський секретар Домінік Вільчек повідомляв польського короля, що з Сороки двісті піших і п’ятнадцять кінних ходили воювати «ханські» села. Повідомлений молдаванами, їх наздогнав Стецик з 400 вершниками і цілий день атакував «польських» козаків. Ті зуміли не тільки відбитися, а і вбити 50 нападників та смертельно поранити самого Стецика39. Очевидно, за кілька днів він помер. Про це повідомляв папу римського нунцій апостольський з Варшави в інформації від 28 листопада40. Також це підтверджував лист Яна III Собеського до московського царя Петра I від 3 березня 1696 р., де польський монарх з радістю повідомляв, що покінчено з черговим «ханським» гетьманом, а турки з молдаванами не можуть відбити у поляків жодної фортеці над Дністром41. Так безславно закінчив своє бурхливе життя шляхтич Степан Стецик-Лозинський.
У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління (значною мірою номінального) Правобережною Україною не припинялася. В 1698 р. під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого, в якому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції та запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу42. А тому закликав переходити під зверхність Кримського ханства. На жаль, більше даних про діяльність цього гетьмана віднайти не вдалося.
Відразу ж після постанови польського сейму про знищення правобережних полків у 1699 р. частина козаків на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою звернулася по протекцію до кримського хана Девлет-Гірея II: «Чи хіба від тієї Речі Посполитої синів коронних облишили наглядати за правами і вольностями нашими військовими від прадавніх батьків Війську Запорозькому наданих і взятих через москаля особливого неприятеля нашого… в протекцію мужнійшого хана його милості навмисне склонилися»43. Наприкінці листа вони відзначали, що «за наказом хана, що вийшов з ордами і сином своїм Батир-Гіреєм солтаном і досягнув вже Кубліча, мусимо вже з Дашова виступати»44.
Але відмова частини правобережного козацтва від польської протекції і перехід її під турецько-татарську зверхність не допомогла Війську Запорозькому з «правого берега» Дніпра Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Польщею, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує»45, мала бути скасована. Можливо, цим гетьманом був І. Багатий, а може, й П. Іваненко — на цей час документів, які б підтверджували, хто був тогочасним володарем булави, поки що не знайдено. Таким чином, на певний час Туреччина і Крим позбулися права на зверхність, але не політичного впливу на цей регіон Правобережної України.
Хоча в останній чверті XVII ст. урядам Стамбула й Бахчисарая так і не вдалося збудувати «великий перехідний міст» до Центрально-Східної Європи на північ від Чорного моря, вони не полишали своїх планів щодо підкорення українських земель. Відмова султана і хана від Правобережжя не означала зникнення з тогочасної політичної карти «Ханської» України, гетьмани якої від початку XVIII ст. діяли головним чином на території Придністров’я. Кероване козацькими гетьманами, що визнавали протекцію султана Османської імперії і хана Кримського ханату, це буферне напівдержавне військово-адміністративне утворення (згодом його столиця була перенесена з Ягорлика в Дубосари)46, мало, хоч як дивно, довгу історію, адже проіснувало аж до середини XVIII ст.
1 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, Київ, 2001. — С. 195–196.
2 Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 рр. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — Вип. IV. — Прага, 1942. — С. 4–25; Петровський М. Епізод з українсько-кримських відносин кінця XVII в. // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Т. 32. — С. 34–45; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С. 195–196.
3 Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр — К., 2003. — С. 315.
4 Архив ЮЗР. — Т. 2. — Ч. II. — К., 1888. — С. 341, 362.
5 Artamonow W. A. Rosja, Rzeczpospolita і Krym w latach 1686–1699 // Studia i materiały z czasów Jana III — Wrocław, 1992. — S. 24.
6 Цит. за: Попов А. Русское посольство в Польше в 1673–1677 гг. — Санкт-Петербург, 1854. — С. 299.
7 Wójcik Z. Rzeczpospolita wobec urcji i Rosji. 1674–1679. — Wrocław, 1976. — S. 124.
8 AЗP. — T. V. — C. 157.
9 Реестр делам Крымского двора от 1474 по 1779 год, учиненный Бантыш-Каменским Н. И. в 1808 г. — Симферополь, 1883. — С. 180.
10 Цит. за: Смирнов Б. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века — Санкт-Петербург, 1887. — С. 595.
11 Оглоблин О. До історії Руїни // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — Кн. XVI. — К., 1928. — С. 205.
12 Чарт. — Од. зб. 2728/III, арк. 17–19.
13 Бібліотека Польської Академії Наук у Кракові. Відділ рукописів. — Од. зб. 1855, арк. 252–253.
14 Чухліб Т. Немирів — гетьманська столиця Правобережної України в останній чверті XVII — на початку XVIII ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). — Рівне, 1993. — С. 112–114.
15 ПАН Краків. — Од. зб. 967, арк. 292.
16 Крупницъкий Б. З історії Правобережжя… — С. 12.
17 Чарт. — Од. зб. 2728/III, арк. 18; Zaluski A. Epistolae historicum-familiarium. — T. 1. — Brunsbergs, 1711. — S. 881; Крупницький Б. З історії Правобережжя… — С. 12.
18 ПАН Краків — № 645, № 44.
19 Там само. — № 1855, арк. 252–253; № 645, арк. 44.
20 Цит. за: Крупницmкий Б. Вказ. праця. — С. 14.
21 Там само. — № 645, арк. 51, 52.
22 Крупницъкий Б. Вказ. праця. — С. 13.
23 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobeć sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, 1963. — S. 74.
24 Осолін. — Од. зб. 876, арк. 97–98; Андрусяк М. До історії правобічних козаків у 1688–1689 рр. // ЗНТШ. — Львів, 1930. — Т. 100. — С. 265.