Записи у «Щоденнику» за 1694 р. засвідчували, що вже «5 січня Григорій, сотник Самуся, тижня два тому привів язика з двома козаками»14. За це вони отримали 189 талярів. 4 березня «брат Самуся» отримав на потреби полку 1209 талярів. 21 березня від Самуся з відомостями до Яблоновського приїхав полковий суддя. Через деякий час він знову перебував у резиденції коронного гетьмана (з 28 квітня до 25 травня) й отримував щоденно по 5 талярів, 8 квітня Самусь отримав «китайки на корогви», що оцінювалися в 94 таляри. 1 листопада «козаки Самуся гетьмана… приїхали для учинення реляцій з Буджаку» й отримали 201 таляр. 8 листопада Самусеві козаки привели язика, за що взяли 166 талярів. 1 грудня у Яблоновського знову були представники Правобережжя «з новинами», а 14 грудня — «обозний Самуся за свій кошт і осавул»15.
Таким чином, протягом 1694 р. козаки Вінницького полку отримали 2043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників з полку Самуся було внесено до реєстрових списків, які налічували 2 тисячі козаків, що перебували на утриманні Речі Посполитої16.
Згідно із щоденниковими відомостями, початок 1695 р. відзначився тим, що «від Самуся гетьмана сотник з 12 козаками привели 2 татар під Кам’янцем узятих»17. Вони були винагороджені 437 талярами. З 9 до 13 серпня з новинами від наказного гетьмана Правобережної України у С. Яблоновського перебував сотник Рубан з сімома козаками. 5 вересня за платою приїжджав ще один сотник Самуся на ім’я Максим. А наприкінці року, 30 грудня, його козаки відзначилися тим, що привели до коронного гетьмана трьох полонених турків. За 1695 р. зі скарбниці С. Яблоновського козакам було виплачено 1819 талярів.
Окрім того, у квітні 1695 р. сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення виплатити правобережному Війську Запорозькому 27 858 злотих18. Це було здійснено 10 жовтня наступного року згідно з «Платою і барвою Війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1696 р.» для 2050 козаків19. Документ засвідчив, що наказному гетьману Самусю особисто видали грошей і сукна на суму 1000 злотих, його полковнику — 300, полковому осавулу — 40, хорунжому, писарю, судді та п’ятьом сотникам — по 30, чотирьом сотенним хорунжим — по 15, обозному — 30, довбушеві, двом сурмачам і двом гармашам — по 15. Всього на 479 козаків (окрім переліченої старшини) було видано 5748 злотих. Отже, кожен «рядовий» отримав по 12 злотих на руки. Разом з оцінкою виданого «сукна», «атласу», «паклаку» на козацький одяг загальна сума отриманих полками Самуся грошей становила 9041 злотий.
У 1695 р. був складений ще один реєстр козацького війська загальною кількістю 2 тисячі осіб, де кінний полк «Самуся гетьмана наказного» налічував 600 козаків20. Тут слід зазначити, що складені наприкінці 80-х — середині 90-х рр. XVII ст. реєстри не охоплювали всієї маси козацтва правобережної частини Українського гетьманату. Так, якщо, наприклад, згідно з компутовими та сплатними списками 1694–1695 рр. до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався з двох тисяч, а то й більше чоловік. Одним з підтверджень цьому є секретна інформація, яка була оголошена сенатській комісії у квітні 1695 р.21 і свідчила про наявність близько двох тисяч осіб.
Протягом 1696 р. Самусь лише чотири рази посилав своїх старшин і козаків до коронного гетьмана Яблоновського. В одному випадку, 24 березня, «брат Самуся гетьмана приїхав від Війська Запорозького в справах», у другому — «козаки Самуся привели язика (26.IV), в третьому — «козак від Самуся прибув з листами» (10.VI), в четвертому — 13 листопада сотник і бунчужний Самуся отримали певну суму талярів. У цьому році наказний гетьман отримав від Яблоновського загалом 827 талярів.
Протягом 1693–1696 рр. майже кожен рік гетьман Самусь висилав козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 рр.) особисто зустрічався з Яном III Собеським. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких інститутів на Правобережній Україні — представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних «прав і привілеїв».
Самуся постійно непокоїла думка про відновлення гетьманської влади на всій території Брацлавщини та організації там козацького устрою. У 1696 р. він зробив чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К. Лещинського в околицях Вінниці22. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді23. 20 лютого 1696 р. С. Яблоновський видав універсал до наказного гетьмана Самуся про те, щоб той вивів з маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі24.
Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчилося тим, що польський сейм 1697 р. скасував постанову щодо козацтва 1686 р. і заборонив йому розміщатися в земських угіддях25. Отже, Самусь почав поступово втягуватися у конфлікт з місцевою польською владою, який розпочався ще в 1688 р. і до того часу уособлювався з українського боку головним чином спротивом полковника С. Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького щодо встановлення їхньої влади в Україні. Тим паче, що одночасно із «свавільствами» правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. Так, наприклад, 17 жовтня 1696 р. Самусь повідомляв С. Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі з кримським султаном і пропонував полковнику напасти на них у дорозі26.
Перед цим, у липні, наказний гетьман повідомляв своїх полковників, насамперед Палія, про смерть багатолітнього патрона правобережного Війська Запорозького — польського короля Яна III Собеського27. У зв’язку з чим козацтво почало хвилювалися щодо його наступника, адже, хоч як би там було, але саме цьому королю воно завдячувало своїм відновленням на землях Правобережної України (щоправда, заради справедливості треба відзначити, що перед тим, у 60–70-х рр. XVII ст., Ян Собеський доклав багато зусиль для знищення тут козацького устрою).
Протягом тривалого часу польська шляхта не могла вибрати собі нового зверхника, а тому Самусь дедалі відкритіше починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І. Мазепою. Він неодноразово звертався до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві безпосередньо листуватися з лівобережним гетьманом, і він домовився з С. Палієм, щоб той передавав його повідомлення до фастівського полковника гетьману Мазепі28. Таким чином, останній знав про те, що відбувалося не лише на Правобережжі, а й у Польщі.
Після того як польський сейм усе ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа II, полковники правобережного Війська Запорозького на чолі з Самусем одразу ж запевнили його як «найяснішого Антесесора» у своїй вірності29. Гетьман відправив до Варшави посольство, яке мало б вирішити різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої. «Листи і посольство Вірності Твоєї перше до нас, приймаємо тим серцем панським, яке всім підданим у державі тим відкритим ласками і доброчинністю освідчити хочемо. Не потолкуєш Вірність твоя на особливу нашу прихильність, що послуги свої нам і Речі Посполитій зичливо і хвалебно при воєнних оказіях віддавати будеш… Уконтенування для молодців Війська Запорозького, опираючись на звичай Речі Посполитої, вже обчислене і до Львова спроваджене»30, — писав Август II до Самуся 21 серпня 1698 р. у відповідь на його посольство. Також новообраний король дякував за присланого полоненого турка й запевняв наказного гетьмана у «доброчинних наших респектах».
Зважаючи на суперечності між королівською владою і польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилася на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає у їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від «ребеліянтів»31. Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б. Вільги, Самусь повідомляв 21 січня 1699 р. з Вінниці лівобережного гетьмана І. Мазепу: «Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближатися… адже пани поляки хочуть мене вигнати»32 Невдовзі так воно і сталося. Червневий сейм 1699 р. ухвалив постанову про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні33. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко оволоділо Немировим та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А. Абазина), а також резиденцією наказного гетьмана Самуся — Вінницею. Туди увійшли п’ять гусарських корогв і два піхотні полки армії Речі Посполитої. Саме тому частина вінницького козацького полку змушена була передислокуватися на Київщину, в район Богуслава. Тут Самусь заснував Богуславський полк.
Ще перед вступом польських корогв в Україну Самусь як наказний гетьман організував посольство до Варшави, яке мало домовитися про «спокійне перебування» козацтва в «своїх осідлостях». Однак козацькі посли на чолі з полковником З. Іскрою не були прийняті королем — їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої заборонної постанови й наголосили на тому, що старшині не дозволяється набирати до себе нових козаків34.
«У такий спосіб Річ Посполита платила козакам за участь в її обороні»35, — оцінював поведінку коронної влади у 1699 р. польський історик Й. Янчак. Зі свого боку зазначимо, що саме небажання політиків Речі Посполитої (а перед тим, як відомо, майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні політичні права за українським козацтвом, знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур. І хоча наступного року полк української кінноти з Правобережжя виступив на боці армії Августа II під час облоги нею Риги, іскра, яка була вкинута у бочку з порохом на сеймі 1699 р., невдовзі спалахнула величезним полум’ям — правобережне Військо Запорозьке, очолюване наказним гетьманом Самусем, відкинуло політику декларацій і компромісів й обернуло шаблі та мушкети проти своїх нещодавніх покровителів, які зі смертю короля Яна III Собеського відмовилися від своїх попередніх зобов’язань перед провідниками козацтва.
Навесні 1702 р. у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших станів українського суспільства — від православної шляхти (серед якої одну з головних ролей відігравав Д. Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю. Косовський), нижчого духовенства (клеванський священик з Волині Іван)36. Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С. Палій, З. Іскра та А. Абазин. Були вирішені такі питання: 1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; 2) захопити найсильнішу польську фортецю Білу Церкву; 3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести об’єднавчу козацьку раду37.
Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний (очевидно, не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у нього, Самуся, військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат»38. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчувало джерело, «…тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунію скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив»39. Свої жорстокі дії відносно місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно «чув відчай», а тому мусив боротися за його права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої.
Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади»40 та ряді листів — до гетьмана І. Мазепи, чільних представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, «Гетьмана українського» (саме так він був підписаний), до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. відзначалося: «…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув… служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…»41. Заява про підданство Петру I й І. Мазепі свідчила не про що інше, як про бажання нарешті сполучити право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом, з огляду на укладений «Вічний мир» між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи допомоги, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об’єднати Україну, але на той час сподівався це зробити іншим шляхом — за допомогою міжнародних домовленостей Петра I й Августа II Сильного.
Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь зібрав п’ятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву — 4 вересня він уже був біля її мурів. 12 вересня відбувся перший штурм, який завершився невдало, зважаючи на нестачу боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звернувся до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. «..Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути»42, — вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на «ляхів», то вони швидко опиняться за давньою польсько-українською межею («по р. Случ») і скрізь запанують «вольності козацькі», — агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи певний час на роздуми його міщанам та польському гарнізону. Залишивши кілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з основними силами вирушив у напрямку Вінниччини для злуки з брацлавським полковником А. Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності подільських міст і містечок.
14 жовтня Самусь звернувся до великого коронного гетьмана Є. Любомирського з листом, в якому говорив, що «вольностей згідно права нашого не маємо в Україні»43, а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я. Потоцького й Д. Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, З. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та ін. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, Гришка, містечко Немирів було атаковане з двох боків: Самусеві козаки штурмували з півночі, Абазинові — з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був узятий Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат44. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя — Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.
Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв польського короля і змусив його видати універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівках. Окрім того, пропонувалося спрямувати українську войовничість проти спільного ворога — шведів, які на чолі з Карлом XII Густавом увійшли до Польщі. Також Август II Сильний обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили (?) завдані йому «кривди»45. Начебто король не був ознайомлений з політикою утисків козаччини і взагалі українського люду в попередні роки! Саме тому Самусь уже не довіряв своєму колишньому патрону, який перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.
А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх — російський цар Петро I? У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся (якого називав «Самусь Іванов») та С. Палія, пропонуючи їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною46. На початку наступного року в листі до Августа II Сильного цар писав: «Також що і не належало було нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали»47. Отже, сподівання Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.
Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в «доброго православного царя» танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня, завершилася 10 листопада капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тис. великих і 10 тис. малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо48. Того ж дня Самусь відіслав до І. Мазепи листа з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю». Також він пропонував останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей з сотню-другу, які б перебували в місті на правах залоги»49. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звернувся також по дозвіл до Петра І, але не отримав від царя ніякої відповіді.
Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вже на початку наступного, 1703 р., сюди вступила 15-тисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А. Синявським. Він відвоював у Самуся Бар, Хмільник, Немирів і розпочав підготовку до штурму Білої Церкви. Правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звернувся по військову допомогу до Мазепи, але не одержав її в повному обсязі — лівобережний правитель надіслав лише незначну кількість боєприпасів та грошей.
Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським корогвам під Старокостянтиновим. Але численніші сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «в силі своїй став слабий»50. У січні-лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відійшов до Білої Церкви, де разом з С. Палієм вирішив боротися до останнього. «Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати»51, — повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.
Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців перемогти буде важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня Август II Сильний звернувся до Петра I з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже взяв участь у повстанні52. Російський цар відреагував на це звернення короля і 25 лютого відіслав до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: «…а тобі, кінному Охотницькому Полковникові (Палію. — Т. Ч.) і кінному Охотницькому Полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням заспокоєнням всенародним.., а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри перестали»53.
Крім того, між Польщею та Росією розпочався переговорний процес, метою якого було укладення чергового військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла XII Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. 30 серпня 1704 р. польські та російські дипломати уклали т. з. Нарвський трактат, згідно з яким «українське замішання» й «узурпація» влади козацькою старшиною мали бути придушені спільними зусиллями обох сторін, а цар отримував право ввести свої війська на Правобережжя54.
Незадовго до цього, 1 січня 1704 р., Самусь спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І. Мазепою. Метою «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного гетьмана з «обох боків Дніпра». Також «тогобічні» полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі55. Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І. Мировичем. Потому він рушив у напрямку Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх узяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського «Вічного миру». Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.
Але невдовзі проблема об’єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв’язку зі шведською загрозою Август II Сильний запросив Петра I надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. У травні 1704 р. здійснилася давня мрія І. Мазепи та Самуся про злучення «обох боків Дніпра» — лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з С. Палієм та З. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер уже «обобічному» гетьману свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Цю подію занотував у своєму літописі гадяцький полковник Г. Граб’янка56.
І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полісу, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 р. розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І 40-тисячна армія під керівництвом І. Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі з Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. (коли гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут під захистом І. Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський полки.