45 Чарт. — Од. зб. 183, арк. 541. Wimmer J. Ор. cit. — S. 228. Artamonow V. Rosja, Rzeczpospolita i Krym w latach 1686–1699 // Studia i materiały z czasów Jana III — Wrocław, 1992. — S. 37–38.
46 Wojtasik J. Od Wiednia do Karlowic // SMHW. — T. XXX. — Warszawa, 1988. — S. 100–101.
47 РДАДА. — Ф. 79, оп. 1, 1691, спр. 3, арк. 509–511; Станіславський В. Запорозька Січ і Річ Посполита. — С. 303–304.
48 Чарт. — Од. зб. 2699/IV, арк. 5, 16.
49 РДАДА. — Ф. — 210, оп. 13, арк. 552.
50 Чарт. — Од. зб. 2699/IV, арк. 45.
51 Ягелон. — Од. зб. 1151, арк. 56–57; Starożytności historyczne Polski. — Kraków, 1840. — S. 531.
ГЕТЬМАН «ХАНСЬКОЇ» УКРАЇНИ
Степан Лозинський
1685–1696
Військові та дипломатичні зусилля кримських ханів, спрямовані на підкорення своїй владі Українського гетьманату, завершилися в середині 80-х рр. XVII ст. створенням поблизу його південно-східних кордонів своєрідного військово-адміністративного анклаву, який отримав назву «Ханської» України. Він охоплював частину території придністровської Молдавії та південно-західної Брацлавщини (від Ягорлика і Дубосар до Брацлава). Існування цього напівдержавного утворення було дуже вигідним як для Криму, так і для його протектора — Османської імперії, з огляду на важливе геостратегічне положення. Адже «Ханська» Україна, по-перше — була важливим пунктом у системі постачання турками Кам’янця-Подільського та Кам’янецького еялету, по-друге — використовувалася ханами як зона контролю і тиску на Молдавське князівство та правобережну частину Українського гетьманату й по-третє — слугувала татарам базою для нападу на західноукраїнські та великопольські землі. З іншого боку, управитель цієї «буферної зони», згідно з дослідженнями істориків, «був не лише адміністратором, а й репрезентантом місцевої української людності перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення»1.
Історіографія проблеми виникнення та функціонування «Ханської» (хоча, на нашу думку, їй краще відповідала б назва «Придністровська») України є не досить численною та налічує лише невеликі розвідки Б. Крупницького, М. Петровського та О. Оглоблина2, які здебільшого висвітлювали окремі епізоди військово-політичної діяльності таких «татарських» гетьманів, як Теодор Сулименко (Сулимка), Степан Лозинський (Стецик Ягорлицький), Петро Іваненко (Петрик) та Іван Багатий. На основі нових джерел (хоча й не дуже численних) спробуємо доповнити й уточнити наявну інформацію, подаючи її через призму відносин між ханами та керівниками цієї території, які в історичній науці отримали назву «татарських» або ж «ханських» гетьманів.
Найдовше на посаді гетьмана «Ханської» України перебував Стецик (в інших джерелах — Стець, Стецик Тягинський, Отецько, чи Степан Ягорлицький), який був призначений за наказом султана десь наприкінці 1685 — початку 1686 р. Припускаємо, що під цими іменами й прізвиськами переховувався не хто інший, як український шляхтич і козацький полковник Степан Іванович Лозинський3. Ще в 1675 р. він був «начальником військ», які стояли на Поліссі, й на чолі свого загону нападав на Корсунь, Трипілля, Стайки, Ржищів, а наступного року посли від Київського воєводства на коронаційному сеймі зверталися з проханням до короля про заміну «свавільного» полковника4. Але перш ніж висвітлити військово-політичну біографію цього найменш знаного серед усіх володарів булави останньої чверті XVII ст., розглянемо політику Кримського ханату щодо України, яка привела до заснування на землях українського та молдавського Придністров’я інституту гетьманства від імені кримського хана.
Отже, від початку 70-х рр. XVII ст. представники Кримського ханства виступали посередниками (або ж були присутніми) на всіх переговорах, які проводила Османська імперія з Річчю Посполитою та Московською державою щодо здобуття права зверхності над Українським гетьманатом. Водночас, кримські хани здійснювали й власну дипломатію, спрямовану на послаблення як Москви, так і Варшави задля підкорення всієї України або ж якоїсь її частини5. Так, 1675 р. хан Селім-Гірей І (1671–1677) запропонував Речі Посполитій розірвати Андрусівське перемир’я з Росією та укласти мир з Кримом, щоб об’єднаними турецько-татарсько-польськими силами відібрати у російського царя всю територію України. Кримський хан був дуже невдоволений тим, що під час турецько-польських переговорів у Журавно посередницькі функції перейшли до молдавського господаря Ю. Дуки. Така політика ханату, що посилювалася його постійними нападами на українські землі, протягом 50-х — 70-х рр. не давала змоги нормалізуватись соціальній, економічній та політичній ситуації в Україні, й була однією із зовнішньополітичних причин її розколу.
Поразка Речі Посполитої у боротьбі з Туреччиною була не вигідна татарам, для яких українські правобережні землі були постійним джерелом економічного збагачення. Кримські хани після Бучацького і особливо Журавненського договорів вже не могли вільно посилати свої орди на Правобережжя, більша частина якого за турецько-польськими угодами ставала володінням султана. Хоча хан Селім-Гірей І, а згодом Мюрад-Гірей (1677–1683), були змушені допомагати турецьким військам завойовувати козацьку Україну, вони не бажали безпосереднього сусідства зі своїми покровителями у східноєвропейському регіоні. Мюрад-Гірей звертався у 1678 р. до кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка: «…навіщо шукаєте іншого господаря, є у вас государ Московський і є гетьман; одну сторону Дніпра спустошили, хочете розорити і другу. Якщо турки заволодіють і цією стороною Дніпра (Лівобережжям. — Т. Ч.), то не лише вам, але і Криму буде погано»6. Однак на рівні міжнародних офіційних зносин Кримське ханство діяло все ж таки у руслі зовнішньополітичних планів Османської імперії.
На переговорах з польським послом Я. Гнінським у лютому 1678 р. кримський хан від імені Мегмеда IV заявляв, що не поступиться жодною частиною Правобережної України, а Туреччина піде війною на Польщу тільки-но укладе союз із Москвою7. Разом з тим хани хотіли бачити в особі правобережних гетьманів, що призначалися турецьким султаном, більш незалежних від Стамбула володарів. Допомагаючи Ю. Хмельницькому утвердитись на Правобережжі, татарський солтан-калга звертався до українського населення: «…нашим словом схиляю до покори ясноосвіченому князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому, як дідичу і отцю цієї держави»8. Наступного року кримський хан, незважаючи на заборону султана, підтримував Хмельницького у його прагненні оволодіти Білою Церквою. Тим не менш, багатотисячні війська Кримського ханства були найдієздатнішою частиною турецької армії великого візиря Кари-Мустафи під час походів на Чигирин у 1677 і 1678 рр.
Починаючи з 1677 р., за дорученням султана кримський хан листовно вимагав у московського царя і лівобережного гетьмана видати йому «зрадника» П. Дорошенка Через два роки, весною 1679 р., татарський посол у Москві Садиш-Ага вимагав цього на переговорах з російським монархом. Однак важливішими були інші дипломатичні заяви Бахчисарая — 17 квітня того ж року ханський посол Асан-Ага прибув до князя Черкаського з листами, в яких відзначалося, що Крим хоче укласти мир з Росією на умовах віддачі ханові Києва і всієї України9.
Взимку 1680–1681 рр. хан Мюрад-Гірей проводив переговори з московським посольством В. Тяпкіна. У березні 1681 р. кримський володар від імені Туреччини уклав мирний договір з Московською державою. Крім того, у Бахчисараї було домовлено, що обидві сторони не будуть підтримувати правобережних козаків і «під державу свою не призивати»10. Є відомості про те, що після 1681 р. кизи-керменський бей, скориставшись відсутністю реальної влади над південними районами Правобережжя, встановив тут великі податки за користування лісами, добування солі та заняття рибальством.
Укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Московською державою створило для Кримського ханства загрозу його пануванню у північно-західному районі чорноморського басейну. У другій половині 80-х — 90-х рр. політичні інтереси Криму вже повністю збігалися з намірами Туреччини зберегти свій вплив у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Ханські посли неодноразово виїжджали до Варшави з пропозиціями мирного договору. У цей час татари значно пом’якшили свою політику щодо правобережного та запорозького козацтва. «Багато їх (лівобережних козаків. — Т. Ч.) прагне на той бік Дніпра шукати собі життя, а запорожці поширюють чутки, що татар нема чого боятися, бо татари нам не вороги, і хан наказав звільнити всіх, котрих татари нещодавно захопили на тому березі Дніпра»11, — писав генеральний суддя М. Вуяхевич до лівобережного гетьмана І. Мазепи у 1689 р.
Улітку 1684 р., після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Ю. Дуки та його наказного гетьмана І. Драгинича, султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом «турецької» частини (згідно із Журавненським і Бахчисарайським договорами) Правобережної України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку)12. На нашу думку, саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування «Ханської» України. Можемо стверджувати це з огляду на такі фактори: по-перше — цей гетьман був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана, а по-друге — розпочав свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (його резиденцією став Ягорлик), яка була під контролем ханату.
Незадовго до свого призначення полковник Сулименко підкорявся «польському» гетьману С. Куницькому. У грудні 1683 р. під час походу козацького війська на Молдавію він на чолі кількох сотень здійснив самовільний напад на землі Волоського князівства. Побоюючись арешту, почав діяти самостійно, але невдовзі був захоплений у полон татарами. Його відвезли до бейлербея Абдурахман-Паші у Кам’янець-Подільський, де він визнав протекцію турецького султана. Як стверджував документ, турки «йому і його суддям барви дали, хоругви, бубни та інше»13. Ця подія відбулася десь на початку літа 1684 р.
Витіснення з Правобережжя Дуки та відвоювання українсько-польськими силами Немирова стало значною втратою для Османської імперії. Тому головним завданням новопроголошеного гетьмана Т. Сулименка стало повернення правобережної столиці для потреб султана, з огляду на її вдале геостратегічне положення14. Його першою дією на новій посаді було відрядження послів до начальника немирівського гарнізону, призначеного гетьманом «його королівської милості» А. Могилою. Ті повинні були запропонувати «польським» козакам добровільно здатися. Однак після прибуття до Немирова їх відразу ж було страчено за наказом Могили.
У листопаді 1684 р. Сулименко разом з 6-тисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея I та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити немирівську фортецю у гетьмана А. Могили15. Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на основі того, що султан і хан надали йому право володіти Правобережною Україною. У них зазначалося, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано16. Деякі правобережні села і містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, стали визнавати зверхність Т. Сулименка17. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у вирішенні питання, якому гетьману слід підкорятися. Однак Сулименко, незважаючи на допомогу турецьких і татарських підрозділів, так і не зміг оволодіти Немировим.
Протягом 1685 р. загони Сулименка знову робили спроби оволодіти правобережною козацькою столицею, а також іншим центром козацького устрою — Брацлавом. Однак восени вони були розбиті 4-тисячним військом Могили поблизу Ягорлика18. Більшість козаків, які підкорялися Т. Сулименку (всього на той час у його підпорядкуванні було близько 1200 козаків), перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі»19. Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і був страчений. Щодо цих подій німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня подала такі відомості: «Indessen ha der Cosackische Feld-Herr Mohila auch nich geschlaffen, in dem er selbs in Niemierow blieben, 4000 Man aber von scinen Volskern gegen Jagorlik auscommandirt, welche auch dahin glucklich gekommen, und dab Sta lein Jagorlik, welches von der Natur und Kuns ziemlich feste, erobert, und den Verrathen Solimko, der sich von den Cosackiscen Volkern zu dem Feinde erkauffen lassen, uund sich daselbs mit 1200 Schutzen versperre ha e… den Solimko aber, neben andern zu Ihr. Kon. Majest. gebracht»20.
Ця поразка не зупинила бейлербея Кам’янецького еялету Мустафу, і вже у жовтні 1685 р. він доручив татарському солтан-калзі, щоб той у Немирові замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадив»21. У зв’язку з цим ханський син наказав новому гетьману Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав йому в допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також закінчилася невдало. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 р. на Немирів Самченко загинув. За оцінкою історика Б. Крупницького, деструктивна діяльність гетьманів Т. Сулименка і Самченка у середині 80-х рр. звела нанівець попередні зусилля Ю. Дуки у справі колонізації правобережних земель України22.
Відразу ж після смерті Самченка турецький султан на пропозицію кримського хана призначив гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, який обрав для себе коротше і зрозуміліше козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював регулярні напади на українські землі з метою відвоювання їх у ставлеників Польщі. Починаючи з 1686 р., він розсилав свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське і ханське підданство. Влітку 1689 р. Стецик з двома сотнями козаків і десятком тисяч татар на деякий час здобув Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами польського «козацького» комісара С. Дружкевича23.
Лише у 1690 р., після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мегмед IV нарешті повністю віддав ініціативу у справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року король Ян III Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський хан: «…хан татарський гетьмана свого козацького на ім’я Стецько оголосив і, зайнявши Сороки і Цеканівку, там же йому консистенцію назначив»24. Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження людей українського народу проти християнства»25.
Протягом 1691 р. підрозділи Стецика за ханським наказом обороняли від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдавської твердині від «татарського» гетьмана на сторону королівського ставленика Гришка втекло кілька сотень козаків26, що стало однією з причин здачі Сорок на користь Речі Посполитої. До речі, від Стецика досить часто втікали не лише прості козаки, а й старшина. Так, у вересні 1695 р. його покинув писар, який перейшов до козаків С. Дружкевича27.
У серпні 1692 р., після смерті гетьмана Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення», а також гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої28. Однак гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. «Сили військові турецькі з сераскером Мустафа-башою, татарських кілька солтанів, волоських з Господарем і Стеця, перекинщика до татарів, з козаками на Сороку [напали]»29, — повідомляв польський резидент у Москві Яна III Собеського в середині жовтня того ж року.
Протягом кінця 80-х — першої половини 90-х рр. проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом С. Палія, А. Абазина та Самуся. Восени 1693 р. козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, але після невдалої облоги фастівський полковник змушений був відступити. У цей час під керівництвом Стецика перебувало близько 3 тисяч козаків і молдаван30. «Сім полків з господарем волоським, Стецьком козацьким і кільканаста тисяч орди стоять на Цецорі, готуючись до атакування Сороки»31, — повідомляв невідомий сучасник цих подій влітку 1693 р. Того ж року козаки полковника З. Іскри захопили «волоха, якого Стецько посилав з листами до нурадин-солтана», а загін полковника Я. Гладкого розбив турків під Очаковим і полонив «двох волохів», що воювали у Стецика32.
17 жовтня 1693 р. лівобережний гетьман І. Мазепа писав до царя, що Палій прислав до нього чотирьох полонених молдаван, які просили відпустити їх додому, «де сподіваються на заступництво свого володаря Стецика Ягорлицького»33. До речі, Стецик неодноразово присилав до правобережного полковника С. Палія його людей, які раніше були захоплені в полон, і прохав обміняти їх на своїх козаків чи знатних татар, що перебували в полоні у Фастові.
Окрім того, Стецик неодноразово надсилав листи і посольства до лівобережного гетьмана. Так, наприклад, у липні 1693 р. до Батурина прибув «тлумач Стецика Ягорлицького на ім’я Степан», який подав на ім’я Мазепи листа. Разом з ним приїхали п’ять козаків і один татарин. Вони привезли двох «москалів», яких хотіли виміняти на татарських мурз, що перебували у Севській в’язниці. І. Мазепа відправив їх до севського воєводи Ф. Барятинського, а перед тим розпитав про становище у Буджацькій орді34.