Після повернення до Немирова, який традиційно став резиденцією правобережного гетьмана, Гришко починає спішно укріплювати фортифікаційні споруди міста Адже, як повідомляла розвідка, його невдовзі мали атакувати татарські війська. Турбуючись за долю Немирова, Ян III Собеський 13 серпня відправив до С. Дружкевича і С. Яблоновського листи, в яких наказав допомагати козакам Гришка в обороні міста: «… якщо на Немирів йдуть татари, то його швидше боронити потрібно»22. Водночас, король переживав за боєздатність козацьких полків, яка очевидно бажала кращого, зважаючи на стан дисципліни серед козацької старшини. Окремі полковники, з огляду на звичаєве право, не бажали підкорятися нелегітимному (оскільки Гришко не був обраний козацькою радою) гетьману. Однак Гришко впорався з обороною Немирова, розгромивши численну татарську орду під мурами міста, а невдовзі й поблизу Іванкова. Як доказ перемоги він відіслав до королівської резиденції кілька полонених татар23.
Лідером опозиційно налаштованої до наказного гетьмана старшини виступив фастівський полковник С. Палій. Слід відзначити, що конфлікт між гетьманською владою та амбітним полковником розпочався ще за часів А. Могили. Зі вступом на цю посаду Гришка, він, зважаючи на зростаючий військовий та політичний потенціал Палія, набув нового забарвлення. На нашу думку, саме Гришко виступив ініціатором арешту фастівського полковника у польській в’язниці в Підкаменному (жовтень 1689 р. — квітень 1690 р.), адже С. Палій неодноразово заявляв, що не підтримує новопризначеного гетьмана. Крім того, він перед тим намагався оволодіти Немировим і взагалі розташовував своїх козаків «там, де мали стояти Гришкові»24.
За гетьманування Гришка тривав «споконвічний» козацько-шляхетський конфлікт, який був відлунням українсько-польського протистояння у попередні десятиліття. 29 вересня король Ян III Собеський видав універсал до наказного гетьмана, полковників та всієї «черні» Війська Запорозького, щоб вони не «свавільничали» на землях Хмельницького старости і надвірного коронного підскарбія Потоцького25. Неодноразово особисто до Гришка звертався коронний гетьман С. Яблоновський з вимогою не «чіпати добр панів Єльців», які знаходилися на Київщині26.
У свою чергу, правобережні козаки скаржилися польській адміністрації на немирівського коменданта, який втручався у їхні справи. Король відреагував на цю скаргу і 1 жовтня наказав комендантові Немирова не втручатися до «судів» Війська Запорозького, а також нагадав, що козаки «нікому не можуть підкорятися, крім короля…», щоб гетьман зі старшиною всі «справи між Військом Запорозьким судив»27.
Очевидно, що у листопаді 1689 р. Гришко зустрічав у Немирові представників Запорозької Січі на чолі з П. Лазукою. Наступного місяця наказний гетьман прибув до королівського палацу в Жовкві, де виступив посередником у таємних переговорах між Яном III Собеським і запорожцями28. Однією з головних вимог української старшини було прохання надати їм додаткову територію для розташування своїх полків на лівому узбережжі Бугу. Сам король схилявся до позитивного вирішення цієї проблеми. На його подання була скликана спеціальна комісія сенату. Вона обговорила дане питання і запропонувала козакам лише невелику прикордонну територію поблизу Ягорлика. Звичайно, що українське посольство не погодилося на цю пропозицію. На наступних засіданнях якогось компромісного рішення вироблено не було29. У той же час Гришко хотів просити короля, «щоб наказали злу людину Тишка Толочка», який пограбував помістя колишнього гетьмана Могили і забрав гроші у його вдови30.
Скориставшись відсутністю Гришка, полковник Кулик разом зі своїми козаками, а також мешканцями Кальника і Дашова перейшов на Лівобережну Україну, чим викликав велике обурення польських владних структур і наказного гетьмана. «… Кулик полковник, й інші під знаками нашої Королівської Величності були, гроші, барви побрали і ще підданих наших з Кальника, з Дашова і з інших міст спровадивши, з тим усім втекли вони на сторону Вашої Царської Величності й прийняті були»31, — писав 19 лютого 1690 Ян III Собеський до Москви.
У березні того ж року запорожці, які після переговорів з польським королем на деякий час залишилися у Немирові разом з правобережними козаками, воювали з татарами поблизу міста й захопили п’ятьох полонених32. Така практика тривала й надалі. Відомо, що у жовтні козаки Гришка прислали королеві «язика татарського під Очаковим взятого»33. Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими цього ж року Гришко ще кілька разів присилав «язиків» до Варшави, а також особисто приїжджав до короля у різних справах функціонування козацького устрою Правобережної України. Ян III Собеський неодноразово відзначав уміле керівництво наказного гетьмана: «…відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції»34.
На козацькій раді, що відбулася у 1690 р., було прийняте рішення переглянути особовий склад компуту Війська Запорозького, для того щоб виключити з нього «несправжніх» козаків — селян, які оголосили себе козаками протягом попередніх років35. Наказний гетьман Гришко також звернувся до Яна III Собеського з проханням виплатити більшу суму грошей для своїх «молодців» (листи правобережного гетьмана до короля від 19 жовтня з Тульчина та 14 листопада з Немирова)36. Перебуваючи у тому ж році з посольством у резиденції польського короля, Гришко особисто отримав від нього 260 злотих37. Незважаючи на це, як засвідчив документ, «козаки Гришкові… з великою експресією скарги свої донесли»38 королеві и обурювалися тим, що після повернення з походів на татарські улуси не можуть «навіть коней випасти» через перешкоди місцевої шляхти. Реагуючи на ці скарги, Ян III Собеський відписував белзькому воєводі: «…їх (правобережних козаків. — Т. Ч.) треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере»39. З огляду на постійні звернення від наказного гетьмана, король знову схиляється до думки, щоб взимку 1690/1691 рр. козаки Гришка облаштовувалися в королівських «добрах» понад Бугом Про це він писав у листі від 8 грудня 1690 р. до коронного гетьмана С. Яблоновського40. Того ж дня Ян III Собеський листовно звернувся до Гришка, відповідаючи на його прохання. У зв’язку з тим, що листів польського короля до наказного гетьмана Правобережної України було всього кілька, вважаємо за доречне передати його зміст повністю. «Тієї рицарської охоти і прислуги війська нашого, яка в землі Білгородській з відвагою показали, дуже вдячні за те. Даємо панське наше благословіння на подальші такі ж акції на добру славу цілого народу нашого. Де зараз Вірності ваші ґрунтовно і спокійно фундувати й осаджати мали, доручили вельможному воєводі руському гетьманові великому коронному, щоб призначили від себе на певний час людей знаючих на цьому, а також нам і Речі Посполитій зичливих, від Вірності Твоєї призначених, важливу справу і постанову учинив; там же зараз і про потреби на військо наше пильно і старанно засвідчив. У чім не сумніваємось, що вже Вірність Твоя повідомлена і застережена Там тоді через ознайомлення вельможного воєводи руського з висланням послів своїх як належить і якнайшвидше повідомити. А ми якщо ласки панської будете потребувати, швидко допоможемо. А зараз військо наше мило вітаємо, доброго Вірності Твоїй також», — заспокоював король Гришка41.
На початку 1691 р. на допомогу Гришку прибуло близько 700 запорожців на чолі з Яремою Гладким, якого відразу ж було призначено полковником42. Цей рік позначений також участю козаків Правобережної України у черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавського князівства На військовій раді 15 серпня польські воєначальники на чолі з королем та його сином Якубом узгодили план-максимум — зайняти всю Молдавію та Волощину, і план-мінімум — оволодіти потужними турецькими фортецями Сороки і Сучава. Польська історіографія негативно оцінювала цей похід Яна III Собеського, стверджуючи, що від часу участі в невдалих битвах під Жовтими Водами і Корсунем армія Речі Посполитої не зазнавала таких тяжких поразок43. Єдиною успішною операцією у рамках походу стало завоювання козацькими полками Гришка (куди входили й запорожці) фортеці Сороки.
Оцінюючи дії наказного гетьмана як воєначальника, відзначимо, що він мав наступати на турецькі володіння у Молдавії зі сходу, від Немирова. Після завоювання сороцької фортеці Гришко разом з корогвами С. Дружкевича (всього близько 6 тис. чол.) мав просуватися далі вздовж Дністра до буджацьких степів. Ці дії мали відвернути увагу від наступу головних польських сил на чолі з Яном III Собеським, які рухались углиб Молдавського князівства із заходу.
22 вересня 1691 р. у польський табір біля м. Хирлеу прибув посланець від С. Дружкевича, який сповістив, що Сороки захоплені й укріплені польсько-українським гарнізоном и артилерією44. Інші козацькі полки, керуючись попереднім планом, пішли на Буджак. Відвоювання у турків сильно укріпленої фортеці Сороки було чи не єдиним успіхом цього походу. Головні польські сили, здобувши ряд поразок, спромоглися лише на зворотному шляху до Польщі опанувати фортецю Нямц (14 жовтня)[14]. Військова операція 1691 р., так само, як і попередні виправи до Молдавії, незважаючи на окремі успіхи, закінчилася поразкою королівських планів завоювання цього важливого у геополітичному розумінні регіону.
Гарнізон, який був залишений у Сороці, складався з двох регіментів польської піхоти й 500 запорозьких козаків під загальним керівництвом коменданта С. Раппе. Після відходу основних сил він успішно відбивав майже щоденні ворожі напади45. Це забезпечило польському урядові можливість збудувати на березі Дністра важливу фортецю під назвою Окопи Святої Трійці, яка поряд з іншими відвойованими фортецями унеможливлювала ефективний доступ турків до Кам’янця-Подільського46.
Треба відзначити, що Гришко, так само як і його попередник А. Могила, заслужив на певну увагу урядових кіл Московської держави. Матеріали переговорів російського резидента у Польщі О. Українцева з королівським секретарем Є. Довмонтом засвідчують, що Москва знову вимагала від Варшави заборони на іменування Гришка «гетьманом Війська Запорозького»47. На думку росіян, це було «неправдою» і порушувало мирні домовленості 1686 р. Натомість польська сторона відповідала, що «неправди ніякої в тому немає, а гетьманів королівській величності на тій стороні (Правобережжі. — Т. Ч.) чинити вільно, та сторона його королівської величності, а не їх царської величності».
21 січня та 28 лютого 1692 р. С. Яблоновський наказував Гришку, який з основними козацькими силами відійшов до України, щоб той повертався до Сорок і виконував накази місцевого коменданта Однак правобережний гетьман зволікав з виконанням обтяжливого для свого війська завдання. Згодом Яблоновський вислав лист до Гришка, щоб той «йшов під команду коронного кухмістра (Ф. Галецького. — Т. Ч.)» разом з усією козацькою кіннотою і полковниками, які слухаються»48. 2 березня наказний гетьман Гришко, перебуваючи у Брацлаві, видав свої універсали до козацької старшини, щоб ті підкорялися наказам коронного гетьмана49. Але й вони не були виконані. Польська влада була дуже занепокоєна ігноруванням її волі. 21 травня С. Яблоновський вже вкотре звернувся до Гришка з наказом іти на допомогу сороцькому гарнізону50. Аналогічні універсали були надіслані полковникам Я. Гладкому, А. Абазину, С. Самусю, З. Іскрі.
Під тиском С. Дружкевича підрозділи Гришка влітку вирушили до Сорок, але цю операцію внаслідок спротиву «опозиційного» полковника С. Палія було провалено. Останній умовив Гришкових козаків перейти під своє командування. Як свідчив Дружкевич, «козаків по приходу в Сороки жодного не залишилось»51. Саме в цьому листі до Яна III Собеського від 30 серпня 1692 р. королівський комісар назвав гетьмана Гришка «небіжчиком». Отже, можна стверджувати, що правобережний гетьман помер (можливо, загинув під час сутички з козаками С. Палія) у липні-серпні 1692 р.
Таким чином, отримавши в середині 80-х рр. XVII ст. королівський дозвіл на освоєння спустошених внаслідок довголітніх війн земель Правобережної України, Гришко стає одним з провідних полковників Війська Запорозького на чолі з гетьманом А. Могилою. Згодом, після смерті останнього, він обійняв його посаду та продовжував політику попередника щодо військово-політичної співпраці з королівським урядом Яна III Собеського у напрямку захисту кордонів правобережної частини Українського гетьманату та Речі Посполитої. Саме завдяки військовій діяльності гетьмана Гришка Османська імперія так і не змогла утвердитися на Київщині та Східному Поділлі, у неї були також відвойовані окремі фортеці на території Молдавського князівства. Протягом 1689–1692 рр. козацьке військо на чолі з Гришком було важливим чинником у геополітичних планах європейської «Священної ліги», спрямованих на боротьбу з турецькою загрозою в Центральній та Східній Європі.
1 Антонович В. Б. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716) // Архив ЮЗР. — ч. 3. — Т. II. — К., 1868. — С. 1–197; Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII вв. — К., 1899; Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 рр. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — Вип. 4. — Прага, 1942. — С. 3–6; Андрусяк М. До історії правобічних козаків // ЗНТШ. — Т. 100. — Львів, 1930. — С. 232–274; Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. — К., 1963; Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). — К., 1996; Сергієнко Г. Я. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К., 2003.
2 Chowaniec Cz. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawii w 1686 r. — Warszawa, 1932. — S. 25; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — Kraków, 1923; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobeć sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrodaw, 1963. — S. 22–23; Wimmer J. Materiały do zaganienia, organizacji i liczebności armii koronnej w ll. 1690–1696 // Studia i materiały do historii wojskowości. — T. IX. — Cz. 1. — Warszawa, 1963; Wagner M. Stanisław Jabłonowski (1634–1702). Polityk i dowodca. — Siedlce, 1997.
3 Dyaryusz prawdiwej relacyi praeclare gestorum Woyska JKMci i Rptey na kampanii w R. 1685 po wielu mieyseach, a osobliwie w Woloszech // Biblioteka starożytna pisarzy polskich. — Warszawa, 1844. — T. V. — S. 241–261.
4 Wagner M. Stanisław Jabłonowski (1634–1702). Polityk i dowódca. — S. 214.
5 Ibid. — S. 216.
6 Dyaryusz prawdiwej relacyi… — S. 242.
7 Pamiętnie wprowadzenie woyska z cieśni Bukowińskiej jasne wielmożnego Jmci St. Jabłonowskiego. — Zamość, 1745. — S. 33.
8 Осолін. — Од. зб. 250/II, арк. 11–12.
9 Там само. — Арк. 84.
10 Там само. — Арк. 119.
11 Chowaniec Cz. Materiały do wyprawy Sobieskiego do Mołdawii 1686 r. — S. 305.
12 Wójcik Z. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1983. — S. 383.
13 Wimmer J. Materiały do zaganienia organizacji i liczebności armii koronnej w 11. 1690–1696 // SMHW. — T. IX. — Cz. 1. — Warszawa, 1963. — S. 218.
14 АГАД. — Ф «АПП», № 47, t. 2, арк. 729.
[14] До гарнізону м. Нямц входив козацький підрозділ — у березні 1692 р. козаки А. Головко та А. Іванов привезли до Варшави відомості від місцевого коменданта.