72 АГАД. — Ф. «АЗ», № 3053, арк. 325.
73 АГАД. — Ф. «АЗ», № 3053, арк. 326.
74 АГАД. — Ф. «АЗ», № 3053, арк. 326 зв.
75 Чарт. — ТН, од. зб. 180, арк. 161; Pamiętniki St. Druszkiewica… — S. 150.
76 Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — Львів, 1933. — С. 14; Чухліб Т. В. Чи вирішена проблема участі українських козаків у битві під Віднем 1683 року? // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 6. — Черкаси, 1997. — С. 78–84.
77 АГАД. — Ф. АПП, № 162, т. 1, арк. 49.
78 Архив ЮЗР. — ч. 3. — Т. II. — С. 39; Antony A. Kozacy na Polesiu Kijowskim // Biblioteka Warszawska. — T. IV. — 1881. — S. 61.
79 Kazimiera M. Listy Jana Sobieskiego. — Warszawa, 1966. — S. 244; Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — С. 14.
80 Niemcewicz J. Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polsce. — T. 5. — Puława, 1830. — S. 303.
81 Helcel A. Listy Jana Sobieskiego do żony Maryi Kazimiry. — Kraków, 1860. — S. 382.
82 Ibid. — S. 384.
83 Kazimiera M. Listy… — S. 244.
84 Listy do Maryceńki. — T. 2. — Warszawa, 1973. — S. 241; Helcel A. Listy… — S. 156.
85 Listy do Maryceńki. — T. 2. — S. 257.
86 Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — С. 34.
87 Pamiętniki Jana Chryzostoma… — S. 329.
88 АГАД. — Ф. «АЗ». — № 3112. — Арк. 323.
89 Чарт. — Од. зб. 2679, арк. 121–122; Чухліб Т. В. Чи вирішена проблема участі українських козаків у битві під Віднем 1683 року? — С. 80.
90 АГАД. — Ф. «Рахунки надворні», № 7, арк. 505; Wimmer J. Wiedeń 1683… — S. 412–413.
МАЛОВІДОМИЙ ГЕТЬМАН
Андрій Могила
1684–1689
На жаль, документальних свідчень про походження, місце народження та діяльність Андрія Могили до того, як він з’явився серед козацтва Правобережної України, не маємо, крім листа з канцелярії лівобережного гетьмана І. Самойловича від 1685 р. У ньому йдеться про те, що Могила, перед тим як перейти на правобережні землі, був «присяглий товариш з рядових компанійських козаків регіменту його милості пана гетьмана (Самойловича. — Т. Ч.)»1.
У літописах Самовидця та Граб’янки читаємо, що він був запорозьким козаком2. Ось і все, що можемо сказати про А. Могилу до того, як він наприкінці 1683 р. у чині козацького полковника очолював піхотні підрозділи у війську гетьмана правобережного козацтва С. Куницького під час походу до Молдавії. Саме тоді ім’я Могили стало відомим не тільки на Правобережній Україні, а й у багатьох країнах Центрально-Східної Європи. Це, поряд з іншими причинами, дало йому змогу невдовзі обійняти найвищу козацьку посаду у правобережній частині Українського гетьманату.
За наказом польського короля Яна III Собеського гетьман С. Куницький на чолі козацького війська вирушив на допомогу молдавському господарю Ш. Петричейку в його боротьбі з турецько-татарськими загонами. Серед бойових підрозділів був і піхотний полк на чолі з А. Могилою. 4 грудня 1683 р. під м. Кіцканами українці перемогли нечисленні турецькі підрозділи3. Однак 30 грудня біля переправи через р. Прут поблизу с. Тобак загони кримського хана оточили козацьке військо. Під час жорстокого бою, коли «татар стратили немало», кіннота на чолі з гетьманом С. Куницьким не витримала навального удару противника й відійшла за Прут, залишивши на полі бою піхотні сотні, очолювані полковником Могилою. Останній, зненацька опинившись у скрутній ситуації, не розгубився. С. Величко свідчив, що А. Могила, керуючи козацькими піхотинцями, «бився з татарами цілий день і, хоч зазнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок»4. Коли настала ніч, Могила наказав переправлятися річкою по тонкій кризі, і хоча кілька козаків потонуло, козацьким ватажок уникнув повної поразки і без перешкод дістався до м. Ясс.
У січні 1684 р. він разом зі своїми козаками з’явився в м. Могилеві, що на Дністрі. Невдовзі тут відбулася козацька рада, яка відібрала булаву у нерішучого С. Куницького і поставила на гетьманство героя молдавського походу А. Могилу. 30 січня рішення могилівської ради були затверджені польським королем5. Отже, можемо говорити про те, що обрання Могили на Правобережжі за правовим статусом нічим не відрізнялося, наприклад, від виборів гетьманів І. Самойловича чи І. Мазепи на Лівобережній Україні. Вони також обиралися на козацьких радах, а потім затверджувалися своїм сюзереном — московським царем. Таким чином, ім’я А. Могили має зайняти своє, належне йому, місце серед інших володарів гетьманської булави.
Рішення козацької ради у Могилеві свідчили про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу Яна III Собеського 1685 р., який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини і Брацлавщини. Відродженню української військово-політичної структури на землях Правобережжя сприяло і непевне міжнародно-правове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 р. між Туреччиною й Польщею, ні Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією і Туреччиною не сприяли укріпленню на цих землях влади одного з монархів.
У 80-х рр. XVII ст. Річ Посполита продовжувала провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії і Волощині. У зв’язку з цим А. Могила веде активне листування з волоським господарем6. У травні 1684 р. український гетьман вирушив на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили у ранзі найвищого козацького керівника закінчився невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало нищівної поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з 200 козаками7. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість вбитих і полонених становила близько 3000 чоловік), козаки «за шию його, Могиленка, волочили»8, але булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана спричинився до масового переходу козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим поштовхом до втечі певної кількості козаків з-під влади А. Могили була також невелика платня від польського короля.
1 червня 1684 р. Могила у листі до Яна III Собеського скаржився, що йому підкорялася не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю9. Він також повідомив, що полковник С. Палій забрав 100 000 злотих з платні короля і перейшов разом з полковниками Дроб’язгою і Кришталем до І. Самойловича. Хоча через деякий час Палій повернувся на Правобережну Україну і запевнював короля, що підкорятиметься наказам гетьмана Могили10, два роки по тому слова він не дотримав. Лише коли С. Палій взяв участь у молдавському поході разом з польськими військами (жовтень 1687 р.), а потім розбив хана Батир-агу, Ян III Собеський написав листа до «бунтівного» полковника і висловив сподівання, що, можливо, він «помириться» з А. Могилою11.
Заворушенням у військах Могили і переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобережну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його наказом переяславський полковник П. Полуботок весною 1684 р. «відіслав» до м. Немирова, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили. — Т. Ч.)»12. Після п’ятитижневого перебування у стані гетьмана вони загітували перейти на лівий берег кілька тисяч козаків.
Слід зазначити, що І. Самойлович не тільки всілякими засобами переманював на свій бік «лядських» козаків, а й робив усе можливе для дискредитації А. Мотли як правобережного гетьмана перед польським королем. Відразу по обранні Могили гетьманом Самойлович заявив офіційний протест перед польською владою, де вказував на неправомірність таких дій правобережного козацтва. Згодом у листах до представників уряду Речі Посполитої Самойлович називав Могилу «зрадником», «дурним Могиленком», який «не тільки п’яний, але й тверезий не має розуму»13. Керуючись суб’єктивною оцінкою лівобережного гетьмана, В. Антонович, а за ним інші українські історики давали негативну характеристику діяльності А. Могили. Не можемо погодитися з такою оцінкою ролі правобережного гетьмана в українській історіографії, оскільки ще козацькі літописці відзначали його істотну роль у вигнанні турків з Поділля в останній чверті XVII ст.
Зовсім не досліджено вплив А. Могили на державотворчі процеси, що розгорталися на Правобережній Україні. У серпні 1684 р. він проголосив наказним гетьманом димерського полковника Мирона, який зразу ж по обранні почав розсилати універсали у всі правобережні міста і містечка. У них він стверджував, що польський король віддав запорозькому гетьману Україну по р. Случ, як то було за Б. Хмельницького14. Всі селяни мали перейти у козацький стан і не підкорятися владі польської шляхти. Цілком можливо, що Мирон діяв не без відома свого патрона — А. Могили. Козацькі ватажки хотіли скористатися з наказу Яна III Собеського, який надав козакам територію «коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясмином, понад Тікичем і коло Умані»15. Отже бачимо, якщо уряд Речі Посполитої починав провадити щодо правобережного козацтва «політику пряника», там знову починали спрацьовувати державотворчі чинники, виразником яких був також і гетьман А. Могила.