Військо Могили наприкінці літа 1684 р. налічувало близько 6 тис. козаків — вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобережні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших регіонів16. Могила повідомляв Яна III Собеського, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари, а «границі від Запорогів по Київ і по Батурин міцні»17 і що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман арештував навіть дружину А. Могили. Виявив бажання перейти на службу до правобережного війська переяславський полковник Войца-Сербин, за що й був висланий Самойловичем у кайданах до Москви. Однак репресивні заходи не стримували лівобережних козаків та селян заселяти Правобережжя, а отже, у військах Могили з’являлося дедалі більше досвідчених воїнів.
Це давало змогу успішно провадити військові операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на їхній бік. У листопаді під Немировим А. Могила неодноразово захоплював у полон татар і турків. «…По градах, біля Кам’янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив», — так оцінював даний період діяльності правобережного гетьмана Г. Граб’янка18. У грудні 1684 р. війська Могили відзначилися у битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.
Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи від турецької агресії стала постанова варшавського сейму від 16 лютого 1685 р., в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українських, як тих, які побажали признати його, мають осідати на Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередниками…»19. А. Могилі також було доручено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що й стало причиною подальших конфліктів між ними та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобережній Україні відродилося чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Вінницький і Корсунський. Панівні кола Речі Посполитої у даному разі керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнавалося за окрему військово-політичну силу, що спричинилось до відродження елементів національної державності на правобережних землях України.
Однак знову тут спрацював чинник, що завжди перешкоджав українству створити повноцінну державу, а у 80-х роках XVII ст. — відтворити державно-адміністративні інститути на Правобережній Україні. Полковники Сулимка, Булук-Баша, Барабаш і Корсунець відмовилися підпорядковуватися гетьману А. Могилі. Один з них висловив таку, страшну для внутрішньополітичних процесів в Україні, думку: «Я ні короля, ні гетьмана не боюся, у мене король — цар турецький, а гетьман — господар волоський, бо треба тоє відати: де Барабаш, там нічого не маш»20. У січні 1685 р. Могила переміг війська «турецького» гетьмана Сулимки. Того ж року він відправив своїх послів до Калмицької орди з пропозицією переходити на службу до короля21. Згодом гетьман взяв участь у спільному поході до Буковини з польською армією на чолі з С. Яблоновським. Війська А. Могили взяли у полон 17 татар під Зіньковим, а потім разом з полком П. Апостола-Щуровського відігнали їх від Немирова.
Наприкінці літа 1686 р. двохтисячний загін Могили прийшов до військового табору Яна III Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському проти турок». У вересні об’єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам’янця-Подільського. Облога тривала 12 діб. Після того як загинуло близько третини королівського війська, коронний гетьман Яблоновський дав наказ відступати у напрямку Львова, а «козаків розпустив, заплативши на дві людини по 3 таляри і по зипуну на козака»22. Отримавши гроші, полковники Кулик, Макуха та Штепа покинули свого ватажка й подалися на Лівобережжя.
Тут треба зазначити, що ще в травні 1686 р. між Московською державою і Річчю Посполитою було укладено «Вічний мир». Зокрема, сторони дійшли згоди у проблемі переходів козаків з Правобережжя на лівий берег Дніпра і навпаки — «їхня царська величність тих козаків… які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви, не будуть і не велять приймати в свою оборону»23. Так само мав діяти і польський монарх щодо запорозьких козаків, які часто приходили на допомогу гетьману А. Могилі. Відразу ж після укладення миру між королем і царем московські дипломати почали апелювати до Варшави щодо скасування уряду правобережного гетьмана. 31 серпня до московських посланців у Варшаві було надіслано царську грамоту, складену за ініціативою І. Самойловича. У ній ставились такі вимоги до польського уряду: 1) заборонити А. Могилі йменуватися запорозьким гетьманом; 2) не приймати втікачів з Лівобережжя, а тих його мешканців та запорожців, які потрапили на Правобережжя до укладення «Вічного миру» повернути у царські володіння; 3) терміново розслідувати справу із затримкою білоцерківським комендантом групи козаків, що хотіли виїхати на «лівий берег» Дніпра24. Польські дипломати обіцяли повідомити про це короля й дати відповідь на зазначені питання.
Під час переговорів стосовно ратифікації «Вічного миру», які відбулися протягом вересня-грудня 1686 р. у Львові, Б. Шереметьєв заявляв: «Також би і Могиленка в сторону царської величності повернути…» і мотивував це тим, що у Могили на Лівобережній Україні перебувають дружина й діти25. У відповідь поляки демократично відповідали, що «котрі козаки були з сторони царської величності в воєнних проти неприятеля при військах королівської величності походах, і тим козакам, також і Могиленку указав королівська величність дати волю. Хто захоче в сторону його царської величності повернутися до дружин своїх і дітей, ніхто їм того не забороняє, а хто сам не хоче в сторону царської величності йти, вислати того неможливо»26.
Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображено в «Щоденнику кампанії у Волоській землі 1686 р.»27, що його написав королевич Якуб Собеський, який був безпосереднім свідком тих подій. Правобережний гетьман зумів надати у розпорядження польського командування близько 6000 козаків. До Молдавії військо Речі Посполитої вступило в кінці липня. Воно, хоч і оволоділо Яссами, але у результаті багатьох боїв з турецько-татарсько-молдавськими підрозділами втратило майже третину свого складу й відступило до Польщі. Незважаючи на невдачу, це дало змогу австрійським військам на початку вересня того ж року оволодіти угорським містом Будою, що стало важливою перемогою коаліційних сил «Священної ліги».
Лист А. Могили до Яна III Собеського від 1 жовтня 1686 р., який уперше впроваджується до наукового вжитку, свідчив про труднощі гетьмана у розташуванні війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді… Супрунів, Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди»28. Зрозуміло, чому в разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво виступало у цьому випадку суто як військовий елемент і не могло існувати без розвинутих господарських структур.
З 18 липня до 3 серпня 1687 р. А. Могила на чолі правобережних полків бере участь в облозі м. Кам’янця-Подільського, де перебувала турецька залога. Тут він особисто відзначився під час одного з численних боїв. Про це свідчила інформація щодо здобутого ним коня, якого «цінили великою ціною», а також те, що Могила «з великою славою військо привів» до польського табору29. Знаємо, що у цей час до табору правобережного гетьмана прибули на допомогу запорозькі та «сіверські» козаки.
У зв’язку з перебуванням Могили під Кам’янцем-Подільським наказним гетьманом від його імені у Немирові залишали полковника Максима Булигу30. 20 жовтня Могила звернувся до С. Дружкевича, який обіймав посаду комісара над козаками від польського уряду. Гетьман інформував його про можливий напад ханських військ, а також запитував, чи треба затримувати тих козаків, які не задоволені зимовою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожували покинути Правобережжя31. Того ж року в Україні почала поширюватися чутка, що козаки Запорозької Січі хочуть обрати А. Могилу кошовим отаманом, але сам правобережний гетьман не давав для цього ніяких підстав.
13 червня 1688 р. гетьман Могила повідомляв короля про свою перемогу над татарами в битві поблизу Немирова. Оригінал тексту листа відтворено в сучасному польському археографічному виданні32. Однак після ознайомлення з цим документом у архіві автор виявив пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався А. Могила33. Вона продовжувала традиції Української держави, що сформувалася за доби Б. Хмельницького, і зображувала знову ж таки козака, який тримав в одній руці мушкет. Однак до нього була додана ще одна символічна деталь — у другій руці козак тримав щит, який за своїми обрисами нагадував шляхетський герб «Яніна», що належав Яну III Собеському. Таким чином підкреслювалася залежність правобережної частини гетьманату від Речі Посполитої. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила Гетьман ВКМ (Вашої Королівської Милості. — Т. Ч.) Військ Запорозьких».
Взимку 1688 р. правобережний гетьман з почесною місією відправляє до Кримського ханства особистого перекладача з тюркських мов Андрія Левендовського34. Той, маючи при собі велику суму грошей з гетьманської скарбниці, мав викупляти з татарської неволі полонених козаків, серед яких був і рідний брат гетьмана Яким Могила. Весною «товмач» з’явився у запорозькому Коші (на жаль, Якима не вдалося розшукати) з листом від кизикирменського бея. Тут він зустрівся з іще одним посланцем А. Могили сотником І. Маковським, який прибув з Немирова на Січ у «військових справах». Після відвідин запорожців Левендовський поїхав на Лівобережну Україну, де 20 липня мав розмову з «тогобічним» гетьманом І. Мазепою. Як дослідили історики, посланець А. Могили розповів Мазепі про напади татар на землі Речі Посполитої, стан боєготовності та обороноздатності Кримської та Білгородської орд, направлення окремих підрозділів останньої для допомоги туркам на Балкани тощо35.
У березні російський резидент у Варшаві П. Возніцин отримав від царів Петра й Івана вказівку вимагати від польських сенаторів, щоб вони домагалися від свого короля заборонити А. Могилі та його майбутнім наступникам титулуватися запорозькими гетьманами36. Москва аргументувала це тим, що згідно з положеннями «Вічного миру», Річ Посполита не має права підтримувати взаємини з городовими і запорозькими козаками, а також не повинна «тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди не писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеною»37. Тут, як бачимо, росіяни вдавали, що не розуміли означення «запорозький», яке мало стосунок не лише до Запорожжя, а й до самоназви правобережної частини Українського гетьманату. Однак польський король не погоджувався виконати ці, не дуже обґрунтовані, вимоги союзників. Хоча, як відзначають дослідники, саме постійні вимоги московського уряду до Польщі у справі титулування гетьмана Правобережної України спричинили те, що наступники Могили були вже не виборними, а наказними38.
Незважаючи на такі протести московських царів, гетьман Могила продовжував підтримувати стосунки з кошем Запорозької Січі. Наприкінці весни він прийняв у себе в Немирові запорожця, козака Щербатівського куреня Кукшу, та відправив його до низового війська з великою сумою грошей на потреби січової церкви. Цікаво, що в цьому випадку частину грошей на православний храм виділив сам король Речі Посполитої, котрий, як відомо, був католиком39. 23 червня Могила відіслав до запорожців свого посланця з листом, в якому цікавився, чи отримали вони надіслані гроші, а також наголошував на прихильності до Запорожжя польського монарха40.
Протягом літа — осені московські царі знову неодноразово вимагали від Яна III Собеського, щоб той заборонив А. Могилі (Мигулі) вживати цей титул41. Останній привернув до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що протягом 1688 р. неодноразово звертався до запорозьких козаків з проханням переходити до нього на службу42. Він написав листа на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в якому запрошував запорожців на службу до польського короля. Як дослідив В. Станіславський, це він робив, очевидно, згідно з розпорядженнями з Варшави43. Один з таких листів і потрапив до рук Мазепи. Останній відразу ж переслав його до Москви, чим викликав гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежним бажанням царя і лівобережною гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до А. Могили, а отже, й до польського короля на службу.
22 вересня 1688 р. король Речі Посполитої написав листа до старого гетьмана, де наказав йому вирушити до м. Бучача під командування коронного гетьмана С. Яблоновського, а також зобов’язував скласти компут козацьких полків44. У листопаді того ж року делегація, куди входило близько 40 правобережних та запорозьких козаків на чолі з А. Могилою, зустрічалася з Яном III Собеським під Кам’янкою, що за 6 миль від Злочева. Ця зустріч відбувалася в атмосфері надзвичайної секретності, адже переговори польського короля з січовиками порушували умови «Вічного миру». Під час розмови з королем піднімалися різні питання функціонування козацтва на Правобережжі та Запорожжі. Зокрема, низові козаки скаржилися на утиски з боку Москви та прохали заступництва у Яна III Собеського45.
«Компут Війська Запорозького його Королівської Милості», складений під с. Кашперовцями за допомогою комісара С. Дружкевича для нунція Ф. Бонесани (особистого представника папи римською Інокентія XI в Польщі), засвідчував, що влітку 1689 р. існувало 5 козацьких полків — А. Могили, Гришка, Іскри, Самуся та Макаренка46. Генеральної та полкової старшини налічувалось 111 осіб, рядових козаків — 1218. До полку гетьмана, зокрема, входили: генеральний обозний, генеральний хорунжий, підосавул, пушкарі (3 чол.), довбуш, сурмач, прапороносець і капелан. Таким чином, зберігалася традиційна структура козацького війська, що усталилася в попередні роки.
Окремо слід розповісти про історію, яка була пов’язана з родиною правобережного гетьмана. Після того як Могила перейшов на «правий берег» Дніпра, на Лівобережній Україні залишилися його дружина з сином. Відразу ж після обрання його гетьманом Правобережжя вони за наказом І. Самойловича негайно були взяті під варту. Таким чином А. Могилі нічого не залишалося робити, як попросити заступництва у свого протектора, польського короля Яна III Собеського. Гетьман відбув до Варшави, де в липні 1684 р. був відразу ж прийнятий і вислуханий королем. Як повідомляв у своєму звіті російський посол у Польщі Сандирєв, «…Могила ж Королівській величності доносив, що, по Вашому Великих Государей (малолітніх царей Петра та Івана. — Т. Ч.) указу, жінка його Могилина сидить під міцним караулом і в сторону Королівської Його Величності пропускати її не велено; і щоб Королівська Величність наказав писати до Вас, Великих Государів, у грамоті своїй про звільнення жінки його в королівську сторону; і Королівська Величність наказав про те послати до Вас, Великих Государів, грамоту свою»47. І справді, наприкінці липня Ян III Собеський відправив листа до Москви з проханням якимось чином вплинути на лівобережного гетьмана І. Самойловича й зобов’язати його негайно звільнити дружину підлеглого королю правобережного гетьмана. Але царський двір, з невідомих причин, навіть не вважав за потрібне дати відповідь королеві, що було грубим порушенням тогочасного етикету листування між найвищими достойниками різних держав.
Саме тому великий канцлер Речі Посполитої М. Огінський у жовтні 1684 р., нагадуючи про лист свого короля, звернувся з посланням до російського князя В. Голіцина. Той відказав йому, що «такої Королівської Величності грамоти… про звільнення Могилиної жінки… в присилці не було» (?!), а також про те, що російській стороні невідомо, з яких причин арештована Параскева і де вона зараз перебуває48. Втім, Голіцин обіцяв дати наказ Самойловичу про «розшук» дружини правобережного гетьмана. Чи це була свідома дезінформація росіянами поляків, чи, можливо, й справді лист Яна III Собеського з невідомих причин не потрапив до адресата? Однак Параскева Могила так і не була звільнена протягом найближчих років.
Її вірний чоловік неодноразово звертався до королівської канцелярії з проханням вплинути на царя і лівобережного гетьмана щодо його справи. 13 квітня 1687 р. сам король відповів А. Могилі з Варшави: «… про жінку премилу не забуваємо і все робимо (для її звільнення. — Т. Ч.)»49. Отже, в цей час вона ще перебувала в полоні. Ймовірно, що її випустили лише десь наприкінці 1687 р. на доручення новообраного лівобережного гетьмана І. Мазепи, який не хотів сваритися через цю справу з польським королем. Андрій і Параскева Могили жили в розлуці майже три роки. Однак чоловік не втрачав надію на повернення дружини з полону і, як бачимо, завдяки власній настирливості домігся свого.
До Немирова його дружина прибула разом з сином та братом — козаком Лубенського полку Данилом Мозирею. Хоча подальші події засвідчили, що родині Могил недовго довелося тішитися щастям — на початку 1689 р. гетьман А. Могила помер і тепер уже його дружині довелося звертатися по допомогу до королівського уряду в справі успадкування майна небіжчика. Також відомо, що у 1689 р. Д. Мозиря разом з коронним гетьманом С. Яблоновським зустрівся з Яном III Собеським у Злочеві, після чого сину А. Могили дозволили служити при королівському дворі50. Вдова правобережного гетьмана певний час проживала у Білій Церкві та Фастові під захистом полковника С. Палія, а потім, очевидно, повернулася на Лівобережну Україну. У поминальному синодику роду Могил, який був відшуканий істориком В. Кривошеєю, знаходимо такі імена: Андрій, Єфимія, Антоній, Марія, Марія, Антоній, Леонтій, Марія, Марія, Гафія, Сава, Власій, Марія, Палагея, Євдокія, Діонісій, Єрофей, Марія, Іван, Катерина, Андрій, Марія, Димитрій.
Найімовірніша дата смерті гетьмана А. Могили — початок січня 1689 р. Це підтверджує знайдений В. Станіславським у російському архіві лист П. Возніцина до князів Голіциних від 17 січня того ж року. У ньому московський дипломат писав: «До мене королівська величність зволив наказати, тішучись, що вже Могила писатися запорозьким гетьманом не буде навіки, оскільки помер…»51. Невдовзі Ян III Собеський призначив на гетьманство полковника Гришка52, який, на відміну від свого попередника, вже не був обраний козацькою радою.
На нашу думку, Андрій Могила був одним з небагатьох правобережних гетьманів, котрий зумів протягом 1684–1689 рр. укріпити козацький устрій Правобережної України, який дуже багато втратив від часу правління П. Дорошенка. Головні здобутки гетьмана А. Могили, які до цього часу були маловідомі історичній науці, — це колонізація правобережної частини гетьманату, відродження тут козацьких полків, захист України, Польщі та й усієї Центрально-Східної Європи від турецько-татарської агресії.
1 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 371.
2 Літопис Самовидця — К., 1971. — С. 140; Летопись Гр. Грабянки. — К., 1854. — С. 233.
3 АЗР. — Т. V. — С. 174.
4 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 304.
5 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobeć sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII ww. — Wrocław, 1963. — S. 24.
6 Дополнения к актам историческим. — Т. XI. — С. 90.