ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (аплодує): Браво, браво!..
ШАРЛОТТА: Тепер іще! Ein, zwei, drei.
Піднімає плед; за пледом стоїть Варя і кланяється.
ПИЩИК (дивуючись): Ти ба!
ШАРЛОТТА: Кінець! (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і тікає до зали.)
ПИЩИК (поспішає за нею): Злочинниця... як то?! Як то?! (Виходить.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А Леоніда й досі немає. Що він бариться в місті так довго, не розумію! Адже все вже скінчено там, маєток продали або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!
ВАРЯ (намагаючись її втішити): Дядечко придбав, я в цьому впевнена.
ТРОФІМОВ (глузливо): Звісно.
ВАРЯ: Бабуся прислала йому довіреність, щоби він придбав на її ім’я з переведенням боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ярославська бабуся надіслала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, — нам вона не вірить, — а цих грошей не стачило б навіть відсотки сплатити. (Закриває обличчя руками.) Сьогодні долю мою вирішують, долю...
ТРОФІМОВ (дражнить Варю): Мадам Лопахіна!
ВАРЯ (сердито): Одвічний студент! Уже двічі відраховували з університету.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж ти сердишся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіним, ну то й що? Хочеш — виходь за Лопахіна, він хороша, цікава людина. Не хочеш — не виходи; тебе, дурненька, ніхто не приневолює...
ВАРЯ: До такої справи я ставлюся серйозно, матусю, треба прямо говорити. Він хороша людина, мені подобається.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: То й виходь. Чого ж чекати, не доберу!
ВАРЯ: Матусю, не можу ж я сама освідчитися йому. Ось уже два роки всі мені кажуть про нього, усі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, зайнятий ділом, йому не до мене. Якби були гроші, хоч трохи, хоч би сто рублів, кинула б я все, подалася би подалі. У монастир пішла б.
ТРОФІМОВ: Суціль добро!
ВАРЯ (до Трофімова): Студент має бути розумним! (М’яким тоном, зі сльозами.) Який ви стали некрасивий, Петрусю, як постаріли! (До Любові Андріївни, вже не плачучи.) Тільки от без діла не можу, матусю. Щохвилини маю щось робити.
Заходить Яша.
ЯША (ледь стримуючи сміх): Єпіходов більярдний кий зламав!.. (Виходить.)
ВАРЯ: Навіщо ж Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей... (Виходить.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не чіпляйтеся до неї, Петрусю, ви бачите, вона і без того горює.
ТРОФІМОВ: Надто вже вона старанна, не за своє береться. Усе літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялася, як би в нас роману не трапилося. Що їй? І до того ж я ніяк не виказував, я далекий від вульгарності. Ми понад любов’ю!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А я ось, мабуть, попід любов’ю. (Украй неспокійна.) Чому немає Леоніда? Лишень знати б: продали маєток чи ні? Нещастя видається мені таким неймовірним, що навіть якось не знаю, що думати, гублюся... Я можу зараз крикнути... можу дурість учинити. Врятуйте мене, Петрусю. От і скажіть щось, кажіть...
ТРОФІМОВ: Чи продали сьогодні маєток, чи нікому не продали — хіба не все одно? З ним давно вже покінчено, немає вороття назад, заросла доріжка. Заспокойтеся, люба. Не треба обманювати себе, треба хоч раз у житті поглянути правді прямо в очі.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Якій правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, це тому так, що ви молодий, ще не встигли вистраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитеся вперед, і не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, позаяк життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтеся, будьте шанобливі хоч на дрібку, пожалійте мене. Адже я народилася тут, тут мешкали мої батько і мати, мій дід, я люблю цей будинок, без вишневого саду я не уявляю свого життя, і якщо аж так потрібно продавати, то продавайте і мене разом із садом... (Обіймає Трофімова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут... (Плаче.) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.
ТРОФІМОВ: Ви знаєте, я співчуваю всією душею.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одначе треба інакше, інакше це сказати... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете уявити. Тут мені гамірно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петрусю... Я люблю вас, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянуся вам, тільки, голубчику, треба ж учитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, а доля кидає вас з місця на місце, це так дивно... Хіба ні? Так? І треба ж щось із бородою зробити, щоб вона росла хоч якось... (Сміється.) Кумедний ви!
ТРОФІМОВ (піднімає телеграму): Я не бажаю бути красенем.