Три сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Двері в більярдну відкрито; чути стукіт куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!». У Гаєва змінюється вираз, він уже не плаче.

ГАЄВ: Стомився я жахливо. Даси мені, Фірсе, переодягнутися. (Виходить до себе через залу, за ним Фірс.)

ПИЩИК: Що на торгах? Розповідай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Продали вишневий сад?

ЛОПАХІН: Продали.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто купив?

ЛОПАХІН: Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена; вона впала б, якби не стояла біля крісла і стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, і йде.

ЛОПАХІН: Я купив! Стривайте, панове, зробіть милість, у мене в голові запаморочилось, говорити не можу... (Сміється.) Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було лише п’ятнадцять тисяч, а Деріганов понад боргу відразу давав тридцять. Бачу, річ така, я схопився з ним, дав сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десяти... Ну, скінчилося. Понад боргу я надавав дев’яносто, залишилося за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Сміється.) Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, не при розумі, що все це мені ввижається... (Тупотить ногами.) Не смійтеся з мене! Якби батько мій і дід встали з могил і подивилися на все, що сталося, як їхній Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай, який узимку босоніж бігав, як цей самий Єрмолай купив маєток, прекрасніше за який нічого немає на світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть до кухні. Я сплю, це лишень увижається мені, це тільки здається... Це плід вашої уяви, закутаний мороком невідомості... (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не хазяйка тут... (Дзвенить ключами.) Ну, та байдуже.

Чути, як налаштовують оркестр.

ЛОПАХІН: Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубане сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева! Набудуємо ми дач, і наші внуки й правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!

Грає музика. Любов Андріївна опустилася на стілець і гірко плаче.

ЛОПАХІН (докірливо): Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, не повернути тепер. (Зі сльозами.) О, швидше це все минуло б, швидше змінилося б якось наше нескладне, нещасливе життя.

ПИЩИК (бере його під руку, впівголоса): Вона плаче. Ходімо до зали, нехай вона одна... Ходімо... (Бере його під руку і веде до зали.)

ЛОПАХІН: Та що ж таке? Музико, грай чітко! Нехай усе буде, як я бажаю! (З іронією.) Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненавмисно столик, ледь не перекинув канделябри.) За все можу заплатити! (Виходить із Пищиком.)

У залі й вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, стиснулася вся і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофімов. Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна. Трофімов залишається біля входу до зали.

АНЯ: Мамо!.. Мамо, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе... я благословляю тебе. Вишневий сад продали, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, залишилася твоя хороша, чиста душа... Ходімо зі мною, підемо, мила, звідси, підемо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість заполонить твою душу, як сонце за вечірньої години, і ти посміхнешся, мамо! Ходімо, мила! Ходімо!..

Завіса

Дія четверта

Декорація першої дії. Немає ні фіранок на вікнах, ні картин, залишилося небагато меблів, які складено в один куток, точно на продаж. Відчувається порожнеча. Близько вхідних дверей і в глибині сцени складено валізи, дорожні клунки тощо. Ліворуч двері відкрито, звідти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає тацю зі скляночками із шампанським. У передпокої Єпіходов складає скрині. За сценою у глибині гам. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».

ЯША: Простий народ прощатися прийшов. Як на мене, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але розуміє мало.

Гам стихає. Заходять через передпокій Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.

ГАЄВ: Ти віддала їм свій гаманець, Любо. Так не можна! Так не можна!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я не змогла! Я не змогла!

Обоє йдуть.

ЛОПАХІН (у дверях, їм услід): Завітайте, уклінно прошу! По скляночці на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Завітайте!

Пауза.

ЛОПАХІН: Що ж, панове! Чи не бажаєте? (Відходить від дверей.) Знав би — не купував. Ну, і я не питиму.

Яша обережно ставить піднос на стілець.