ГАЄВ: Про горду людину.
ТРОФІМОВ: Ми вчора говорили довго, але не дійшли згоди. У гордій людині, на вашу думку, є щось містичне. Можливо, й ваша правда почасти, але якщо міркувати просто, без викрутасів, то яка там гордість, чи є в цьому сенс, якщо людина фізіологічно влаштована неважливо, якщо у своїй незмірній кількості вона груба, нерозумна, глибоко нещаслива. Варто припинити захоплюватися собою. Варто лишень працювати б.
ГАЄВ: Усе одно помреш.
ТРОФІМОВ: Хтозна? І що значить — помреш? Можливо, у людини сто почуттів і зі смертю гинуть тільки п’ять, відомих нам, а інші дев’яносто п’ять залишаються живими.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який ви розумний, Петю!..
ЛОПАХІН (іронічно): Пристрасть!
ТРОФІМОВ: Людство рухається вперед, удосконалюючи свої сили. Усе, що недосяжно для нього нині, колись стане близьким, зрозумілим, лишень треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, у Росії, працюють наразі далеко не всі. Незмірна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі кажуть «ти», з мужиками обходяться як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, анічогісінько не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять жахливо, сплять без подушок, по тридцять, по сорок душ в одній кімнаті, всюди клопи, сморід, сирість, моральна нечистота... І, очевидно, всі хороші розмови в нас для того тільки, щоб відвести очі собі й іншим. Покажіть мені, де у нас дит’ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, на ділі ж їх немає зовсім. Є тільки бруд, вульгарність, азійщина... Я боюся і не люблю дуже серйозних фізіономій, боюся серйозних розмов. Ліпше помовчимо!
ЛОПАХІН: Знаєте, я встаю о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, у мене постійно гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іншим разом, коли не спиться, я думаю: Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мусимо по-справжньому бути велетнями...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вам знадобилися велетні... Вони лишень у казках хороші, а так вони лякають.
У глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (задумливо): Єпіходов іде...
АНЯ (задумливо): Єпіходов іде...
ГАЄВ: Сонце сіло, панове.
ТРОФІМОВ: Так.
ГАЄВ (неголосно, ніби декламуючи): О природо, чудова, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш у собі буття і смерть, ти оживляєш і руйнуєш...
ВАРЯ (благально): Дядечку!
АНЯ: Дядьку, ти знову!
ТРОФІМОВ: Ви ліпше жовтого в середину дуплетом.
ГАЄВ: Я мовчу, мовчу.
Усі сидять, задумалися. Тиша. Чутно тільки, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це що?
ЛОПАХІН: Не знаю. Десь далеко в шахтах зірвалася баддя. Проте десь дуже далеко.
ГАЄВ: А можливо, пташка якась... на кшталт чаплі.
ТРОФІМОВ: Або пугач...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (здригається): Неприємно чомусь.
Пауза.
ФІРС: Перед нещастям те саме було: і сова кричала, і самовар гудів без упину.
ГАЄВ: Перед яким нещастям?
ФІРС: Перед волею.
Пауза.