АНЯ: Що ви зі мною зробили, Петю, бо я вже не люблю вишневого саду, як раніше? Я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі немає кращого місця за наш сад.
ТРОФІМОВ: Уся країна наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць.
Пауза.
ТРОФІМОВ: Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів... Володіти живими душами — адже це переродило всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, тож ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете в борг, за чужий рахунок, коштом тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою... Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще анічогісінько, немає певного сприйняття минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку. Адже так ясно, щоб почати жити в сьогоденні, необхідно спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, лише надзвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Аню.
АНЯ: Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш будинок, і я піду, даю вам слово.
ТРОФІМОВ: Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у криницю і йдіть. Будьте вільні, як вітер.
АНЯ (в захваті): Як добре ви сказали!
ТРОФІМОВ: Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще немає тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже так багато пережив! Як зима, то я голодний, хворий, стривожений, бідний, як жебрак, і — куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все ж душа моя завжди, у будь-яку хвилину, і вдень, і вночі була сповнена невимовних передчуттів. Я передчуваю щастя, Аню, я вже бачу його...
АНЯ (задумливо): Сходить місяць.
Чути, як Єпіходов грає на гітарі все ту сумну пісню. Сходить місяць. Десь неподалік тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?».
ТРОФІМОВ: Так, сходить місяць.
Пауза.
ТРОФІМОВ: Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить дедалі ближче і ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не звідаємо його, то що за біда? Його побачать інші!
Голос Варі: «Аню! Де ти?».
ТРОФІМОВ: Знову ця Варя! (Сердито.) Обурливо!
АНЯ: Що ж? Ходімо до річки. Там добре.
ТРОФІМОВ: Ходімо.
Ідуть.
Голос Варі: «Аню! Аню!».
Завіса
Дія третя
Вітальня, відокремлена аркою від зали. Сяє люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який ішлося у другій дії. Вечір. У залі танцюють grand-rond. Голос Симеонова-Пищика: «Promenade а une paire!». Виходять до вітальні: у першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, у другій — Трофімов і Любов Андріївна, у третій — Аня з поштовим чиновником, у четвертій — Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, втирає сльози. В останній парі Дуня. Крокують вітальнею. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» і «Les cavaliers а genoux et remerciez vos dames!»[28].
Фірс у фраку проносить на підносі зельтерську воду. Входять до вітальні Пищик і Трофімов.
ПИЩИК: Я повнокровний, мене вже двічі розбивало, танцювати важко, але, як-то кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Здоров’я-то в мене кінське. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, щодо нашого походження казав так, ніби древній рід наш Симеонових-Пищиків походить нібито від того самого коня, якого Калігула посадив у сенаті... (Сідає.) Але от лихо: грошей немає! Голодному псові сниться тільки м’ясо... (Хропе і негайно ж прокидається.) Так і я... можу лише про гроші...
ТРОФІМОВ: А у вас у фігурі справді є щось кінське.
ПИЩИК: Що ж... кінь хороша тварина... коня продати можна...
Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді.
У залі під аркою з’являється Варя.
ТРОФІМОВ (дражнить): Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!..
ВАРЯ (сердито): Облізлий пан!
[28] «Променад парами!» … «Велике коло, балансе!» і «Кавалери, на коліна й подякуйте дамам!» (фр.) — назви танцювальних фігур і звертання під час танцю.